Стисло суть: спірною є ділянка землі у Біличанському лісі у 100 га, яку у 2008 році депутат депутат селищної ради Коцюбинського (Київська область) віддав під забудову. Ліс належить «Святошинському лісопарковому господарству» міста Києва. Але! Відразу виник конфлікт через підпорядкування лісу, оскільки представники громади Коцюбинського виступали за те, аби їм віддали ліс, котрий до них ближче, ніж до влади Києва. Доки точилася політична боротьба та судова тяганина, нові власники ділянок у лісі почали вирубку дерев. Паралельно активісти збирали підписи під зверненням до президента України, аби лвсу надали статус національного парку. 1 травня 2014 року в. о. президента України надав Біличанському лісу статус національного парку і приєднав його до НПП «Голосіївський». Ці сухі рядки не відображають емоцій, що кипіли навколо лісу, однак, вони якнайкраще характеризують проблему, котра, на подив, після травневого указу голови держави не зникла, а перейшла в іншу площину.
Захисники Біличанського лісу почали бити на сполох, коли Київська облрада мала розглядати проект рішення про розширення меж Коцюбинського, у тому числі, й за рахунок спірного лісу. Але мітинги активістів завадили цьому. наступного ж дня мер Києва Віталій Кличко зробив рішучий крок – підписав Меморандум між Київрадою, Київоблрадою та радою Коцюбинського.
Цей меморандум відразу викликав шквал критики, і є за що. Фактично, він є відтермінуванням проблеми, а не кроком до її вирішення. Чому? З одного боку, фіксується непорушність меж НПП «Голосіївський» з урахуванням указу в . о. президента України від 1 травня 2014 року про включення до території парку і Біличаньского лісу. І це є позитив. Не можна не погодитися, що створення Робочої групи для вивчення ситуації також є конструктивним кроком. З іншого, третім пунктом у Меморандумі є позиція про встановлення меж селища Коцюбинського з урахуванням прав територіальної громади на самовизначення, у тому числі, щодо меж селища Коцюбинського. В якості обгрунтування наводяться Європейська хартія місцевого самоврядування та….указ Президії ВР УССР від 11.02.1941 р. та державної статистичної звітності форми 6-зем. Ці два документи дають можливість Коцюбинському віттягати бодай частину Біличанського лісу, якщо не весь зелений масив. Тобто, Меморандум – це засіб для паузи, як жарознижуюче, котре збиває високу температуру, але не лікує те, що її викликало. Зрозуміло, що ситуація з лісом була критична, київській владі треба було, конче за все, запобігти розгляду рішення про Біличанський ліс на засіданні Київоблради, тому Меморандум став єдиним на той момент можливим засобом відкласти катастрофічне для Біличанськгго лісу рішення. Так, час виграли. Але для чого?
Зрозуміло, що, доки проблема обговорюватиметься у тому ж руслі і за тими же схемами, що й досі, проблема Біличанськго лісу не матиме рішення, котре було б справедливим. «Війна» за ліс триватиме.
На мій погляд, ця війна безглузда і розкручується тими, хто справді має грошовий інтерес до цього лісу. По-перше,досі сторони навіть не порушили питання про те, щоб звернутися до Верховної Ради конкретизувати земельне законодавство. Адже відсутність чітких, прозорих і зрозумілих правил для визначення меж населених пунктів є проблемою, на котру неодноразово звертали увагу іноземні інвестори. До слова, межі Київської області не є чіткими, тому, за прогалин у законодавстві, такі «біличанські ліси» будуть з’являтися знову і знову. Однак сторони протистояння не звернули увагу на те, що є коренем суперечки. По-друге, пристрасті, що вирують навколо лісу, у тому числі, екологічні, громадські і т.. п., вони просто-напросто заважають розглянути проблему без емоцій і вийти на збалансоване рішення. У результаті, Біличанський ліс, за фактом, є нічиїм.
Однак не можна й замикатися у форматі Робочої групи з представників міської, обласної та селищної рад. Я переконаний, що до вирішення цього питання повинна підключитися громада. У тому вияві, який вона забажає: ініціативна група, екологи, просто небайдужі. І вести переговори. Причому, ці переговори не просто мають, а повинні бути публічними. І кожній стороні конфлікту потрібно надати можливість висловити й обгрунтувати свою позицію. Досі протистояння було бінарним: активісти-екологи проти «дерибанщиків». Шість років тяганини довели, що такий формат не є продуктивним. Відтак треба шукати інший формат спілкування. На переговорах потрібно порушити питання не лише меж селища Коцюбинського, але й меж міста Києва, котрі досі чітко не визначені. «Гнучкі» кордони столиці є і будуть родючим грунтом для зловживань, чіткість кордонів покладе тому край. Окрім того, є питання участі громади в обговоренні проблеми Біличанського лісу. Останнім часом громада залучається, можливо, непрямо, а опосередковано. Люди. звісно, мають право висловити свою думку і вимагати Біличанський ліс собі, бо ліс поруч і вони, при вирішенні долі лісу, врахзують інтереси Коцюбинського, що київські власники лісу навряд чи зроблять. Однак скандал розпочався з рішення селищної ради Коцюбинського. І, якщо тягнути руку виключно за громадою, є ризик узагалі втратити ліс. Як втратити його і в тому випадку, якщо ліс перейде до Києва чи до обласного пдпорядкування. У будь-якому разі, думки всіх сторін протистояння мають бути вислухані.
Окрім того, переконаний, у вирішенні проблеми Біличанського лісу потрібно відійти від звинувачень. Хто кому що колись передав, на даний момент важливо для судових органів та слідства, але не для майбутнього Біличанського лісу. І – наголошу – розмова у форматі робочої групи по лісу має вестися не лише стосовно підпорядкування, але й стосовно майбутнього даного лісу. Чому? Припустимо, ліс відійде одній зі сторні. Є гарантія, що власники (нинішні чи, теоретично, нові) будуть чистими на руку? Ні. Тобто, гарантіі є, але найкраща гарантія від корупційної дії – неможливість її здійснити. Відтак проекти рішень по Біличанському лісу повинні включати і майбутнє цього лісу. Конкретне бачення. Якщо це заповідна зона – чітке визначення меж НПП» Голосіївський» та меж заповідної зони лісу. Якщо частину земель, котра не має цінності, за погодженням громади, можна відвести під проекти, котрі підуть на користь Коцюбинському, то чому б не запросити до діалогу інвесторів з готовими проектами і не вислухати їх? Інвестиційний проект – це ж не обов’язково знищеня лысу. Може бути й розвиток, охорона заповідних територій, розведення рідкісних тварин, рекреаційні проекти, що не шкодять природі (пішохідні маршрути). Нарешті, можливим було б проведення опитування мешканців Коцюбинського щодо подільшої долі лісу.
У будь-якому разі, ухвала зваженого рішення довела б зрілість і громад, і місцевого самоврядування і стала б прецедентом для подібних суперечок в інших куточках Київської області. Наслідком стало б суттєве і помітне зниження рівня корупції навколо заповідних та рекреаційних зон.