Хатч (Боб Оденкeрк) – чоловік середніх років, який проживає десь в передмісті американського міста. Його життя - низка повторень мало не як в «Дні бабака» з тією лише різницею, що чортівні в даному випадку немає, просто життя настільки нудне. Будинок, робота, дружина, діти – ось буквально весь світ героя. Іноді він ще заїжджає до свого батька (Крістофер Ллойд), що постійно дивиться вестерни. Ідеалістичну рутину руйнують двоє грабіжників-невдах, які крадуть у Хатча годинник та браслет з котиками дочки. Таємниця героя Оденкерка тут же розкривається – під личиною похмурого роботяги, ховається небезпечний тип з каламутним минулим. Розібравшись по-швидкому горе-злодіями, по дорозі додому розохочений герой Оденкерка зустрічає натовп відморозків, які пристають до молодої дівчини. Підсумок зустрічі передбачуваний, ось тільки родичем одного з потерпілих виявляється любитель пісні «Бухгалтер» групи Комбінація і власник «общака» російської мафії (Олексій Серебряков).
Звучить знайомо, але воно і не дивно - сценарист фільму Дерек Колстад написав всіх трьох «Джонів Віків». Тільки ставки в фільмі Найшуллера нижче, як і масштаб, та й Оденкерк, будемо чесно - не Кіану Рівз. Звичайно, не в тому сенсі, що Боб гірше як актор – в цій справі він вищий за Кіану на дві голови, а в тому, що Рівз зі своєю холоднокровною харизмою ідеально підходить під ролі героїв бойовика. А ось Оденкерк виглядає так, ніби його єдина мета показати, як круто він навчився битися. Та й по-хорошому, Джон Вік як герой набагато симпатичніший – він, хоч і професійний вбивця в минулому, але дійсно хотів піти на спокій, домігся свого, а до насильства його повернула випадковість і чергові дурні представники російської мафії. Хатч, же виявляється всього-на-всього нудьгуючим за насильством адреналіновим наркоманом, і в кінцевому рахунку сам він не краще за своїх ворогів. Так що не варто від «Ніхто» чекати нового «Джона Віка» – нерв зовсім інший.
Проте фільм Найшуллера відмінно працює як комедія. Бійки поставлені брутально і криваво, але від цього вони стають ще смішнішими. Взагалі тут багато гегів різного ступеня якості. Наприклад, герой Крістофера Ллойда весь фільм прикидається немічним і безпорадним, щоб в кінці почати відмочувати як брутальні жарти, так і російську мафію. Йому ж випадає щаслива нагода застрелити лідера групи «Ленінград» і самого Найшуллера в камео ролях. Ще тут навіть є пара кивків в бік балабанівських «Жмурок», коли чорношкірому посіпаці героя Серебрякова постійно говорять, що ніколи не бачили чорношкірого росіянина. Сам Серебряков в ролі відмороженого власника общака російської мафії відривається, як може: п'є, жартує, розбиває голови, співає в караоке – все як годиться справжньому братку. Ну і взагалі, російська мафія у фільмі показана без жахливих акцентів.
В іншому ж «Ніхто» здається дуже старомодним і більше продюсерським проектом, в якому складно розгледіти режисерський почерк – окрім правдиво показаної російської мафії, чогось по-справжньому цікавого стрічка не пропонує. Тут знову хочеться повернутись до порівняння з «Джоном Віком», в якому Дерек Колстад не тільки прописав зрозумілу історію для головного героя, але і вигадав цілий чудернацький світ найманих вбивць з прописаними правилами і власною міфологією. У «Ніхто» ж Найшуллеру просто нема з чим погратись, окрім екшен-сцен, і драматичний талант Оденкірка не використовується на повну силу.
Перший фільм Найшуллера хоч і був нерівним, але старого доброго ультранасилля з безумством там вистачало. «Ніхто» ж у всіх сенсах дуже середній, нехай і міцно зроблений фільм, хоча, з іншого боку, прості як п'ять копійок бойовики вже настільки вийшли з моди, що, можливо, якраз за ними глядач і скучив.