Сила п'ятьох
В історії культури, кооперації між митцями рідко бувають випадковими, особливо, якщо ми говоримо про музику, і особливо, коли ми говоримо про такі непрості партитури як у Бориса Лятошинського, Валентина Сильвестрова та Вікторії Польової. Тож все розпочалося із давньої мрії скрипальки Богдани Півненко зіграти та записати «Український квінтет» Бориса Лятошинського.
Усі учасники квінтету давно знайомі між собою. Ірина Стародуб та Богдана Півненко — ще з юнацьких років, з часів навчання в консерваторії, а в Юрія Погорецького і Тараса Яропуда був свій квартет «Collegium», якому музиканти присвятили 11 років. Далі участь у двох оркестрах — Національний камерний оркестр «Київська камерата» (Валерія Матюхіна) та оркестр «Віртуози Києва», який створився 6 років тому з відомим диригентом та віолончелістом Дмитром Яблонським. Останній зіграв ключову роль в тому, що запис диску та його подальша промоція в рамках проєкту склалася із Naxos Records.
«Основною ідеєю при виборі репертуару було те, що це має бути українська музика, яку потрібно грати не лише у своїй країні, а й популяризувати її у світі. Ще у 2008-2010 роках Богдана працювала над антологією української музики — це був потужний проєкт, а ми вже у 2010 році з квартетом «Collegium» грали музику Вікторії Польової, це не була прем'єра, але ми з Тарасом та Ірою грали «Квінтет» на фестивалі Гогольфест. І ми відчували, що це дуже потужний і сакральний твір, який ми ще багато разів будемо виконувати. І в один із моментів у Богдани виникла ідея заграти «Український квінтет» Лятошинського, я пам’ятаю в той час був концерт на Music Fest і Валерій Матюхін запропонував «камератівцям» заграли «Квінтет» Лятошинського та Сильвестрова. І він сам диригував. Таким чином він давав ключ до розуміння суспільством цієї складної та потужної музики.
Вже тоді Богдана грала з альтисткою Катериною Супрун, яка робить і багато своїх сольних та камерних проєктів. Ми з оркестром «Віртуози Києва» неодноразово запрошували Катю грати з нами, вона навіть була з нами у камерному турі в Ізраїлі, а це 10 концертів. Ми грали тріо з Ірою та Богданою, грали тріо з Тарасом та Ірою в різні роки. Всі відчуття ансамблю і зв’язки між собою в нас вже були» — каже віолончеліст та учасник проєкту «Український квінтет» Юрій Погорецький.
Після фестивалю Music Fest Юрій зустрівся із Богданою і вона запропонувала записати «Український квінтет» Лятошинського, а згодом Сильвестрова, а від Юрія була пропозиція включити третю авторку — Вікторію Польову.
Продюсеркою проєкту стала Тетяна Швед Безкоровайна, яка організувала до того десятки мистецьких проєктів, в тому числі й в сфері академічної музики. Вона вже мала досвід співпраці із музикантами та підтримала ідею, написавши проєкт. Таким чином ще одна людина долучилася в команду, а «Український квінтет» отримав фінансування від Українського Культурного Фонду.
«У 2008-2010 роках в мене була нав'язлива ідея записати «Квінтет» Лятошинського, але я зрозуміла наскільки це важко зробити. Там надзвичайно складні та віртуозні партії. Все-таки це симфонія, а не камерна музика. Особливо важка партія у піаніста! Коли я наблизилась до твору, то Матюхін розповів мені, що є «Квінтет», який ніхто не грав і не знає про нього, бо він заборонений. Це при тому, що ми всі вчили музичну літературу в школі та консерваторії. Але це така історія, яку не розповідають. І те, що ми змогли поєднати «Квінтет» Лятошинського і «Квінтет» Сильвестрова, який написаний під впливом першого — це дуже сильно.
Лятошинський готував Сильвестрова на Всесоюзний конкурс і хотів показати найкраще. Бо коли відкриваєш партитуру, то розумієш, наскільки це висока композиторська техніка. В мене є сумніви, що молоді композитори володіють всіма тими прийомами, які використовує Сильвестров, не кажучи вже про задум. Тому я дуже щаслива, що мої колеги сприйняли з ентузіазмом цю ідею, долучилися і ми змогли її реалізувати . І я не уявляю якихось інших людей на цих партіях. Коли є класна ідея, то вона закручується і притягуються люди, які теж цим загоряються і готові втілювати задумане. Звичайно, я не знала про «Квінтет» Польової, бо я не так багато її музики граю і це було відкриття Тараса, Юри та Іри, вони багато працювали з нею. І безперечно продюсерки Тетяни Швед Безкоровайної. Це відродження нашої музики та культури загалом.
Ідея Юри подальше просування диску на Naxos і Яблонський — це велика перемога цієї музики, бо про неї тепер знатимуть у світі. І тому я пишаюся, що ми це зробили та вважаю, що ми недарма прожили життя, бо ми вже по собі лишили такий фундаментальний твір», — розповідає скрипалька Богдана Півненко.
За словами звукорежисера альбому Андрія Мокрицького, «Український квінтет» Лятошинського намагалися записати кілька разів і це не виходило. Для того, аби все вдалося потрібно, щоб зійшлося багато факторів разом, в тому числі технічна складова — акустика, наявність роялів Steinway, вже не кажучи про віртуозну фортепіанну техніку.
Як згадує Богдана Півненко, перше, що спитав Валентин Сильвестров, коли вони зідзвонювалися щодо запису альбому: «І що як там піаніст?», бо розумів, що знайти такого виконавця майже нереально.
Три покоління музики
Вибір композиторів для проєкту «Український квінтет» невипадковий і попри різні світогляди та музичну мову, Лятошинського, Сильвестрова і Польову об’єднує тяглість традиції та об’єм. Валентин Сильвестров був одним з учнів Лятошинського, як і батько Вікторії Польової, а сама вона має пряме відношення до музики Сильвестрова.
Ім’я, масштабної за своїм музичним меседжем фігури, Бориса Лятошинського не лише було довгий час призабуте в Україні, але й не звучало за її межами. Хоча ця музика по всім критеріям світового масштабу. Успішна викладацька кар'єра Лятошинського, віртуозні твори, композиторський досвід, але потужний «український фактор» — цього було достатньо, аби його музика перестала нести «радість життя в СРСР» і стала «пригнічувати радянських громадян». Він не обирає життя в Москві та вертається до Києва, зробивши свідомий вибір на користь рідної України. Його «Симфонію №2» звинувачують у формалізмі, а двох його учнів не пускають на Всесоюзний конкурс виконавців. І одним із них був Валентин Сильвестров.
Чим на вашу думку Лятошинський був такий загрозливий для керівництва СРСР?
Тарас: Українським форматом! Все українське тоді було у вигнанні. Коли я ще був маленьким, пам'ятаю, коли заходили у квартиру люди та розносили літературу, яка була заборонена. Так це 80-ті роки, а часи Лятошинського, то 40-ві роки. Все, що було пов'язано з Україною — архітектура, поезія, музика, живопис,— все було піддано критиці. Тому, напевно, він потрапив під цю хвилю.
Те саме сталося і з Сильвестровим. Він не поїхав на конкурс тільки через те, що його музика «наганяла смуток». Музика, яка не показувала щасливе життя в Радянському Союзі. Тож уявляємо, на якому рівні сприймали творчість тоді.
Юрій: З одного боку класична музика не має бути суто національною, а з іншого— має бути національна культура, унікальність, яку ми несемо. Ті люди вже відчували загрозу від звуків, від меседжу. Музика— це мова.
Богдана: Ми можемо сказати більше про заборону Сильвестрова, бо Лятошинського все-таки поважали в СРСР і його музику грали. Вперше, коли «Квінтет» Сильвестрова заборонили, то заборонили його музику в принципі.
Мій тато розповідав, що вони бігали на підпільні концерти, які не мали афіш, але де збиралася інтелігенція. Зараз їх всіх звуть поколінням шістдесятників. Музика Сильвестрова несла щось нове, тоді це називали авангардом і вона викликала занепокоєння у керівних органів. І процес тривав з 62-го по 70-й роки. А в 70-му квартет Лисенка поїхав в Москву і записався там, а в Москві дивились на все більш поблажливо. Це дивно, але там було дозволено більше, аніж на місцях в республіках. Як тільки зіграли на студії «Мелодія» квартет, то його визнали. Мовляв, раз Москва дозволила, то і на місцях можна.
Тоді у 62-му Лятошинський готував двох своїх учнів на конкурс: Сильвестрова і Грабовського. Грабовський написав обробки українських пісень, їх диригував Блажков. І якщо квінтет, який мав їхати в Москву побоявся, їх обох заборонили, то Блажков не побоявся та отримав першу премію. В Москві все-таки визнали Шнітке та інших, а на місцях їх гнобили. І гнобили свої! Свої журналісти писали критику, розгромні матеріали…Це те, що я чула від старшого покоління.
Валентин Сильвестров не приїхав до нас на запис, але я з ним говорила в той день, в нього зберігся підпільний запис 62-го року. Там погана якість запису, але чутно, що грають дуже добре. Це єдиний екземляр і ми його слухали. 59 років минуло. Він не приїхав на наш запис, бо сказав, що йому досі болить і це найбільш темний період у його житті. І ми ніколи не дізнаємося, яким би був Сильвестров, якби не ця подія, бо ця заборона його надломила і я думаю вплинула на подальшу його творчість, світосприйняття.
Компанія Naxos та майбутня нагорода Греммі
Naxos—це велика група компаній, видавництво та лейбли, які спеціалізуються на класичній музиці, аудіокнигах та інших жанрах. Головним лейблом є Naxos Records, який займається безпосередньо класикою. За свою тривалу історію, вони записали сотні композиторів, співаків та оркестрів зі всього світу і мають свою велику бібліотеку. Також вони реставрували та перевидавали записи з грамофонних платівок, так, наприклад, серед їхнього архіву є повний запис Енріко Карузо, Тітта Руффо та інших.
Співпраця із цією компанією не просто елемент престижу, а й по суті фіксація творів у вічності. Також Naxos подає номінантів на премію «Ґреммі». Юрій Погорецький розповідає про процес як склалася кооперація між «Українським квінтетом» і Naxos.
«Основну роль в цьому процесі зіграв Дмитро Яблонський, бо він співпрацює з компанією Naxos більше 30 років. І в нього понад 100 дисків зроблено в цій компанії. Це лейбл, який робить замовлення на те, що буде цікавим для світу і записує те, чого ще немає. Вони займаються всім світом. Яблонський отримав номінацію на «Ґреммі» як диригент, завдяки Naxos, саме вони мають можливість подавати номінантів. Він багато зробив для музики, до нас він працював із Азербайджаном і записав там антологію азербайджанської музики.
Ми отримали номінацію на премію «Classical Music Award» за диск «Silvestrov. Moments of Memory II» (Ірина Стародуб. оркестр “Віртуози Києва” та Дмитро Яблонський). В Naxos вже знали як ми граємо і справа була в тому, аби зіграти меншим складом дуже якісно.Для нас це був виклик і все вдалося».
Паралелі з сучасною Україною
Хоча Лятошинський жив в інший час і в його творі мова йде про Другу світову, все-таки невловимо відчувається паралелі із нашим часом і тією драмою вже нинішньої війни та процесів довкола неї. Сильвестров своїм твором додає експресії, а Польова взагалі говорить про вічні речі, про переродження і зцілення.
Богдана: Я була присутня на концерті «Дні України в Москві», де грав Которович (ще за часів Кучми). Которович любив грати фінал «Квінтету»Лятошинського, бо це перемога. Перші три частини дуже драматичні. Сильвестров мені розповідав, що першочергово фінал був іншим, але Лятошинський його переписав, бо тоді хотіли свята перемоги над війною. А він бачив трагедію в повоєнній Україні. В Москві цей переможний фінал дуже добре сприймався.
Зі слів Сильвестрова, його «Квінтет», друга його частина написана під впливом Шостаковича—це подвійна фуга в 12-тоній системі. Складний твір. А в першій і третій частині є музичний епіграф Лятошинського. Третя частина написана під впливом «Страстей за Матвієм» Баха і спочатку вони навіть хотіли, щоб там звучав голос. Але зрештою, не зробили цього. Сильвестров називав це алюзією на «Страсті…» Баха. Тому у нього багато відчутно перетину постаті митця і соціуму. На моє відчуття, у Лятошинського цього немає, в нього більш масштабна картина: життя-смерть, повоєнна Україна. Сильвестров більш суб'єктивний і на це його надихнув Шостакович. Польова — це вже відродження.
Ірина: Як в одну епоху в Україні в одне століття існують такі різні, але об’єднані за композиторською школою три світи, різні стилі, різний погляд на форму, оркестровку? Окрім 5 інструментів, ми відчуваємо там багато звучань інших інструментів — труб, міді, ударних. Все це ми намагаємося зробити нашим виконанням. У нас у кожного філософічне ставлення до цього проєкту. Як така прекрасна земля народила такі різні потужні ідеї? У Лятошинського це оспівування української землі після Другої світової, плач в другій частині, патріотичне ствердження четверної частини, а у Сильвестрова — це суб’єктивізм вищого ґатунку. У світі б пишалися, якби почули цю музику в 60-ті. Там немає жодної зайвої ноти, а над всім цим є велика ідея. А Вікторія Польова — це вже перехід століть, свобода мислення, в неї немає тяжінь до конкретних стилів.
Вона виходить за рамки історій Лятошинського і Сильвестрова, існує у свободі художньої думки, вона більш в метафізичному вимірі, заглиблюється у внутрішній світ людини. В її творах кожна людина слухає себе. Її «Сімург-квартет» неймовірно важкий, бо там є потужна ідея птаха Сімурга, для християнської ідеї— це Фенікс, який спалює себе і перероджується в ім’я наступного життя, нескінченного кола оновлення. Вона робить революцію в тому сенсі, що в Україні з’являється духовна інструментальна музика. Думаю, колись це буде досліджено як головна її ідея. Вікторія духовний сенс переносить в інструментальну музику, як це колись робив Бах. На мій погляд, на нашій землі такого немає. Це новаторство, яке неймовірно важливе.
Ми сподіваємось нам вистачить сил і музичного фокусу для концерту 18-го січня, а щодо запису, то Вікторія була з нами поруч і дещо диригувала. Це буде правдивий запис «Сімурга…», найбільш наближеного до уяви авторки.
Юрій: Вона мультикультурна. Ми можемо просто прослухати цей диск і побачити історію, перехід. У Сильвестрова війна все ще відчувається, це 60-ті, але в мене більше вже відчуття, що він все-таки більше дивився в нашу сучасність.
Вікторія йде далі та показує, як світ стає більш відкритим. Вона є українською композиторкою, яка несе таку складну і гарну ідею в світ.
Аудиторія
З одного боку, спостерігаючи світ академічної музики можна помітити, наскільки самі музиканти безкордонні. Вони знають багато мов, виступають на різних майданчиках, комунікують зі всім світом. І в цьому процесі цікава аудиторія.Люди. які приходять до зали й на якийсь період забувають про своє життя за межами музики. Хто вони і як вони сприймають цю музику, чи мають бути підготовленими до неї? Музиканти одностайно сказали, що для них важливий сам заряд, а не стільки музична підкованість слухача.
Тарас: Наше діло—це просвітництво. І нам як митцям неважливо, яка публіка сидить в залі. Ти не знаєш, хто на тому боці, ти просто робиш те, що ти робиш.
Богдана: Кожна людина, в незалежності чи це музикант, чи це людина, яка просто прийшла у філармонію, прийшли отримати енергію, емоцію і якщо вона це отримує ( розуміє вона ноти чи ні), то ми своє зробили. Наша задача, аби люди пішли пд враженням від тих емоцій, які вони отримали. І до речі, це не завжди красива музика. Наприклад, фугу Сильвестрова важко назвати красивою, але вона несе в собі такий енергетичний заряд. Що змітає усе на своєму шляху. Найголовніше, щоб люди не залишилися байдужими, а це відчувають всі в незалежності від музичних знань.
Тарас: Ми ж граємо музику, яка відображає епохи. Лятошинський, Сильвестров і Польова відображають свої епохи. Лятошинський ще захоплює тодішнє «жить стало легче, жить стало веселее», Сильвестров і його час говорить більше про свободу, пошуку, а Польова— це вже як визволення. Ми як митці всі ці епохи маємо відобразити та дати це розуміння аудиторії.
Юрій: Ми влітку грали квінтет Сильвестрова, без підзвучки, це була геть інша публіка, аніж ми звикли. Ми просто сіли та заграли, але ефект цієї події був неймовірним. Був складний виступ, бо це open air із невеличкою акустикою. Спочатку люди навіть не аплодували між частинами, а потім були аплодисменти, на Польовій їх трохи відпустило. А на другий день люди почали писати пости у соціальних мережах про те, що вони ніколи нічого подібного не чули та вони вражені, запам’ятають це на все життя. Це були люди далекі від музики й цих авторів. Ось це перемога.
Іра: Хтось із зали встав і сказав: «Ви взагалі розумієте, що зараз відбулося?» і сказав це при нас. Ми не очікували такої реакції.
Концерт “Українського квінтету” прозвучить 18 січня о 19.00 в Національній філармонії України. В програмі “Український квінтет” Бориса Лятошинського, “Квінтет” Валентина Сильвестрова та “Сімург-квартет” Вікторії Польової. Три покоління української музики нарешті зустрінуться в одній залі.