ГлавнаяБлогиБлог Євгенії Кравчук

Чи зникне «місто сиріт» з мапи України?

Скількох людей ви можете назвати своєю мамою або своїм татом? У мене таких людей четверо. Двоє – мої рідні батьки. Ще двоє – Джим і Карен Бекман зі Сполучених Штатів. Коли мені було 15, я рік жила в цій родині, беручи участь у програмі обміну для школярів. За цей час ми стали такими рідними, що я почала звертатися до них «мама» і «тато». Ми й досі спілкуємося. Мої американські батьки підтримують та пишаються мною.

Але не всім дітям пощастило так, як мені. Десятки тисяч маленьких українців не мають жодної людини, яку вони могли б назвати мамою або татом. Вони розкидані по інтернатах та інших закладах, хтось із дітей-сиріт під опікою рідних, але все одно не відчуває батьківської любові!

Вдумайтеся: 100 000 дітей виховуються в інтернатах! Це майже як населення середнього українського міста – Ізмаїла, Костянтинівки чи Ніжина. Понад 6000 з цих дітей є сиротами. Інші мають сім’ї, але часто не бачать їх роками!

На щастя, в Україні є люди, яким не байдужа доля сиріт. Разом з колегами з Підкомітету у справах сім’ї та дітей ми зустрічалися з ними минулого тижня. До парламенту завітали родини-усиновлювачі, патронатні та прийомні сім’ї, а також ті, хто займається вихованням дітей у дитячих будинках сімейного типу. Крім моїх однопартійців, на зустріч прийшли уповноважений Президента України з прав дитини, представники Мінсоцполітики та КМДА – але чомусь не прийшли депутати з інших фракцій.

Мене вразила мужність і відданість людей, які понад усе прагнуть дати шанс у житті дітям, позбавленим батьківського піклування. Такі родини дуже потребують підтримки. Натомість держава часто заважає їм робити добрі справи.

Один яскравий приклад. Дитячим будинкам сімейного типу для пересування потрібні мікроавтобуси. Вони коштують набагато дорожче від легковиків, тому придбати їх самостійно родини здебільшого не можуть. Іноземні благодійні організації та українська діаспора готові дарувати такі авто нашим сім’ям. Але, за нашим законодавством, ці дарунки треба розмитнювати на загальних умовах. Тобто, фактично купувати у нашої держави.

На нашій зустрічі ми багато говорили про фінансові проблеми: соціальне житло для дітей, їхнє забезпечення, підтримку багатодітних родин. Ще більше – про те, як допомогти батькам впоратися з наслідками психічного та сексуального насильства, якого часто зазнають вихованці інтернатів. Звичайні українці майже не знайомі з такими проблемами, а усиновлювачі говорять про це зі сльозами на очах.

Бути батьками-усиновлювачами дуже непросто. Всі учасники зустрічі погодилися, що приходу дитини у нову родину має передувати процес якісного навчання. Щороку в Україні маємо до 30 випадків повернення усиновлених сиріт. Неможливо навіть уявити той біль і розчарування, які спіткають дітей у таких ситуаціях: вчора ти радів, що матимеш справжню родину, а сьогодні повертаєшся в інтернат з почуттям відкинутості та розбитим серцем.

Батьківства можна й треба навчати. За кордоном усиновлюють не просто сиріт, а дітей з психологічними проблемами або фізичними вадами. І такі сім’ї щасливі попри всі негаразди – не в останню чергу завдяки підтримці держави.

Після зустрічі я продивилася соцмережі. Нас турбує імпічмент Трампа, продаж землі, кадрові призначення в Кабміні – все, що завгодно, крім Людини. А саме Людина має бути у центрі уваги влади та суспільства. І найбільшу увагу слід приділяти дітям, від яких залежить майбутнє країни.

Я була приємно вражена, коли вся країна спостерігала у прямому ефірі за поверненням українських бранців з Росії. У ту мить я зрозуміла, що у нас є шанс – бо ми Люди. Місто Сиріт повинне зникнути з карти, а його мешканці мають розселитися по Країні Щасливих Людей. Якщо ви знаєте, як допомогти у цій справі, звертайтеся до нашого Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики. Ми обов’язково зробимо це разом.

Євгенія Кравчук Євгенія Кравчук , Заступник голови фракції «Слуга Народу»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter