ГлавнаяБлогиГеннадія Друзенка

Майдан: як це не працює

Українці люблять Майдан. На майданах ми на мить забуваємо про свою екзистенційну самотність, відкладаємо в бік проблеми, яким не можемо дати раду, морально вивищуємось і отримуємо відчуття причетності до чогось величного, що наче крила підіймає нас над смогом одноманітних буднів. Саме за це люди люблять будь-яку революцію: вона зваблює простими відповідями на складні питання, вона створює справжні та уявні соціальні ліфти і може бодай на мить перетворити невдаху на героя. Вона дає ілюзію самореалізації, потрібності та важливості. Саме тому так складно було розчистити центр Києва навесні 2014-го, коли Майдан втратив будь-який сенс. Бо люди не квапились повертатись у важкі будні, до своїх проблем, до своїх невдач, до своєї самоти. Повертатись до всієї складності життя, до відповідальності за власну долю і долю своїх ближніх.

Фото: Макс Требухов

На жаль, жоден з наших майданів не став справжньою революцією. Бо всі вони були конкретно проти (проти Фокіна, Кучми, Януковича) і дуже абстрактно за (за свободу, за Європу, за гідність). Наші майдани так і не спромоглися інституалізувати свої перемоги. І тому залишились успішними повстаннями проти спроб встановлення тиранії, що так і не стали революціями. Бо революції радикально змінюють систему – нам вдавалось змінювати хіба що можновладців. І вдавалось лише тому, що влада втрачала почуття реальності, порушувала всі писані і неписані правила і зазіхала на найдорожче – нашу свободу і нашу гідність. Ми щоразу повставали, скидали цю владу, але повертались додому, так і не змінивши правила гри. Бо досі ніяк не навчимося відрізняти політичну боротьбу (в якій завжди йдеться про розподіл конкретних повноважень між конкретними політиками) від більш фундаментального рівня – конституційної архітектури (чи як заведено казати на Заході – конституційного дизайну) держави.

Що це означає на практиці? Наведу кілька прикладів. Чи мав би Зеленський свою монобільшість в парламенті, якщо б Президент України не мав права достроково припиняти повноваження Верховної Ради за такої сумнівної з точки зору конституційної логіки причини, як відсутність коаліції депутатських фракцій у парламенті? Не певен. А якщо б Конституція унеможливлювала проведення виборів глави держави і легіслатури у той самий рік? Тоді певен, що ми б мали збалансованіший парламент, а пропрезидентська партія була б змушена шукати партнерів для створення коаліції. Бо захоплення новообраним президентом традиційно минає з плином часу не тільки в українців. Чи уявимо собі, що Україна змінила Конституцію, вирішивши обирати президента в парламенті, суттєво ослабивши його повноваження. Був би тоді привід так хвилюватися напередодні зустрічі в Парижі? І хто б туди мав би в такому випадку їхати: президент чи прем’єр? Бо якщо б президента обирав в Україні парламент, то і конфігурація Верховної Ради точно б була іншою, а отже був би інший і президент і прем’єр за тих самих уподобань українських виборців.

Інший приклад – виборча система. Якщо б в Україні вибори відбувались на основі системи єдиного перехідного голосу (т.зв. STV), яку практикують Ірландія та Мальта, а не за закритими партійними списками (т. зв. PLPR) та за системою відносної більшості (т. зв. FPTP), яку в народі називають «мажоритаркою», знову ж таки ми б мали іншу конфігурацію парламенту. Навіть якщо б вибори відбулись у той самий час.

Знову ж таки відкрите питання, хто має ухвалювати рішення про реінтеграцію тимчасово окупованих територій та умови такої реінтеграції? Конституція України про це мовчить. Ми чомусь усі певні, що це повноваження президента і тому так непокоїмось зустріччю у нормандському форматі, але серед 30 повноважень глави держави, закріплених у ст. 106 Конституції України, ви не знайдете ані слова про це. Хіба що в ст. 102 є згадка про те, що Президент є «гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності», але його повноваження у взаєминах з державою-агресором (який закріплений за РФ українським законодавством) все одно ніяк конституційно не врегульовані.

Все це я пишу до того, що ефективна конструкція держави важливіша і фундаментальніша за питання, хто сьогодні тимчасово займає в ній владні кабінети. Ті, хто повставав проти свавілля Кучми та Януковича і вважає катастрофою обрання Президентом України Зеленського, мав би ставити питання про зміну форми правління в Україні з парламентсько-президентської на парламентську, а не волати «Зелю – геть!». Це єдина раціональна вимога в рамках демократичної логіки. Бо якщо ви волаєте геть президента, який менше року тому переконливо виграв вільні, чесні та демократичні вибори і користується безумовною підтримкою більше половини населення, то ви в очах усього демократичного світу заколотник, а не патріот.

Звичайно можна зневажати та ненавидіти власний народ за те, що він обрав «не того» президента. Можна готувати coup d'etat чи навіть атентат нелюбого глави держави. Але якщо ви вірите в свободу та демократію, якщо прагнете бачити Україну складовою Західної цивілізації, єдиний перспективний спосіб боротьби з «не тим» президентом – розробляти та вмонтовувати в Конституцію системні запобіжники проти дурака, популіста, аматора, клептократа чи колаборанта на владному олімпі. Проти надмірної концентрації влади, повноважень, а отже і ризиків в одних руках. Шукати стримування та противаги навіть суперпопулярному главі держави. Створювати конституційні контрбаланси ЗЕЛЕ-кратії, а не марити як поміняти ЗЕ та ПЕ.

Дякуючи кільком поколінням відданих дослідників, конституційна інженерія має сьогодні у своєму розпорядженні величезний набір інструментів. На відміну від батьків-засновників США, нам точно не потрібно винаходити конституційний велосипед. Нам просто слід почати думати про Україну не особистісно (Україна – це Кучма, Ющенко, Янукович, Порошенко чи Зеленський), а інституційно. Творити державу, в якій ефективний та надійний конституційний дизайн мінімізує ризики від приходу до влади «поганих хлопців» і створить потужні стимули для приведення до влади найкращих.

І пам’ятаймо, що будь-яка справжня революція завершується конституціоналізацією системних змін, а не зміною обличь у владних кабінетах. Якщо Зеленський дійсно хоче увійти в історію, єдиний спосіб це зробити – вже зараз починати проектувати нову збалансовану та ефективну конституційну архітектуру майбутньої України, а не перетягувати на себе владні повноваження, остаточно розбалансовуючи наш багатостраждальний Основний Закон.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter