Я розцінюю цю ситуацію як програний бій Кіровоградського Майдану. Кіровоградці не підтримали страйк. Працюють не лише всі установи та організації. Страйк не підтримало навіть кіровоградське студентство (за винятком окремих факультетів КДПУ ім. В. Винниченка).
Де ж загальноміський страйк? Що зроблено для його організації? Чому свої підприємства не зупинили хоча б ті бізнесмени, які підтримують і навіть очолюють опозицію в області? Чому вулицями міста не ходять похідні групи і не закликають «несвідомих» приєднуватись до загальноміського страйку?
Я пам’ятаю, як у 2004-му році студенти формували колони і йшли до кожного вишу – зривати пари. Коли під ВНЗ привалюють сотні веселих і світлих молодих людей, які хочуть змінити світ – вони запалюють своїми ідеями всіх довкола. Однак нині в Кіровограді цього не відбувається. Чому?
Влада налякана і розгублена, однак вона починає приходити до тями. І опозиційні політики своєю бездіяльністю цьому сприяють. Вони бояться заблокувати приміщення ОДА (наголошую – не штурмувати, не захоплювати, а лише заблокувати, як у Києві заблокували Уряд), вони бояться зірвати пари у ВУЗах, лінуються розповсюдити листівки із закликом приєднатись до страйкуючих, вони бояться навіть пожертвувати кількома робочими днями власних підприємств, з яких можна було б розпочати незворотний процес загального страйку…
Коли наших місцевих опозиціонерів позбавляли депутатства за кримінал, вони ламати двері і штурмувати будівлю міськради. Нині ж увесь їхній запал кудись зник…
Спостерігаючи за новинами, бачу не набагато кращу картинку у столиці. Революція втрачає темп і розвиток. Якщо її не живити постійними, нехай і маленькими, але перемогами - вона згасне.
У мене склалось стійке переконання того, що професійні політики намагаються звести нанівець енергію протесту, забалакати і поховати революцію. Бо вони не бажають змін. Їхня мета – не боротись з корупцією, а очолити її. Тому «революційна» боротьба «трьох царевичів» - це не більше, ніж передвиборча кампанія…
У Кіровограді оголосили про створення Кіровоградського штабу національного супротиву. Однак хто до нього увійшов, коли він збирається, як функціонує – не зрозуміло. Складається враження, що це якийсь закритий «мєждусобойчик»…
Ті ж, хто починає діяти самостійно і виявляє ініціативу – ризикують отримати від «правдивих революціонерів» штамп «провокатор». І не тому, що їхні дії можуть нашкодити загальній справі, а тому, що самопроголошені «лідери» відчуватимуть конкуренцію за частину шкури невбитого ведмедя…
Ми вже маємо приклади «Податкового Майдану», коли активісти пішли на переговори з владою і програли. Ми маємо приклад «Мовного Майдану», коли запал активістів поступово зійшов нанівець. Ця влада не буде церемонитись. Вони не підуть на поступки лише через те, що народ кричить, співає і танцює під їхніми вікнами. Потрібен наступ.
На наших плечах ми знову можемо занести у владу інших людей, пинками під зад повиганявши частину старих. Але чи змінить це кардинально ситуацію? Переконаний, змінивши прізвища «злочинної влади», ми навряд чи змінимо її суть.
Цю владу необхідно повністю усунути. Сформувати Тимчасовий уряд з числа організаторів Євромайдану, з яким і вести розмову про проведення Установчих зборів. Україна потребує не зміни облич і прізвищ при владі, а зміни Системи влади. А для цього необхідно укласти новий Суспільний договір, як було зроблено свого часу у більшості цивілізованих держав.
Я вважатиму, що революція перемогла лише в тому разі, якщо ми досягнемо не тільки зміни лідерів, але і всієї системи. Інакше все марно…