Номер два австрійського кінематографу – режисер Ульрих Зайдль – починав свій творчий шлях надихаючись фільмами Жана Есташа, Андрія Тарковського та П’єра Паоло Пазоліні. У 26 років вінвступив до Віденської кіноакадемії, звідки його невдовзі вигнали. Вперше міжнародний успіх прийшов до нього майже в 50 років з фільмом «Собача спека» (2001), але поки йому жодного разу не вдавалося здобути головних нагород престижних світових фестивалів. Наразі Зайдлеві бракує лише двох каннських гілок, щоб наздогнати свого більш титулованого земляка Міхаеля Ханеке.
60-річний австрієць цікавиться всім: від буднів довгоногих працівниць модної індустрії до місіонерок, схиблених на «Радіо Марії», адже вважає, що одне із завдань режисера – сприяти вирішенню суспільних проблем. Його непокоять самотність європейців, сучасні естетичні канони та неспроможність людства вчитися. Він дозволяє дружині безжалісно критикувати свої стрічки, не боїться України і стверджує, що свободи моралі не існує.
Робота з акторами: ретельний кастинг, тривала підготовка, імпровізація. Ульрих Зайдль водночас працює з досвідченими професійними акторами та «натурниками» - людьми, чий життєвий досвід щонайліпше відображає задум його фільму: «Актор – перш за все не професіонал з технікою гри, а людина з чимось у душі». Зайдль не показує виконавцям сценарій і не виписує для них репліки, а лише спрямовує їх у потрібне русло. Довіра до актора для нього є такою важливою, що готуючи перший фільм з трилогії «Рай», він зняв дві версії головної любовної лінії з двома різними героями-коханцями, щоб з’ясувати, яка з них більш переконлива. Суворий австрієць сім років працював над роллю для стрічки «Рай: Віра» з Марією Гофштаттер і два роки добирав юних акторів для завершальної частини трилогії: «Щоб зрозуміти людину, потрібно дві речі: 1) я як людина 2) багато часу». На додачу, режисер тягає акторів по ймовірних знімальних локаціях, щоб ті ліпше відчули своїх героїв.
Робота зі сценарієм. Співавтором сценаріїв Зайдля є його дружина. Їхні скрипти позбавлені діалогів, та й потрібні режисерові, який сам продюсує власне кіно, швидше для того, щоб знайти фінансування під проект. Ці сценарії мають вигляд хронологічної послідовності подій, яку, однак, Зайдль не цурається змінювати під час зйомок: він полюбляє робити паузи для перегляду зафільмованого матеріалу й продумування наступних сюжетних ходів.
Робота з локаціями. Зайдль – режисер-мандрівник. Як справжній митець, він скрізь бігає зі своїм мольбертом, аж поки не знайде ідеальну місцину для роботи. Для «Імпорту/Експорту» він побував у Молдові, Румунії, Україні. Готуючись знімати «Рай: Любов», обирав між Кенією та Карибами: «Лише на місці я можу вирішити, де саме зніматиму. Я довго впритул вивчаю життя місцевих людей». Байдуже, йдеться про табір для гладких підлітків, помешкання подружжя, до якого завітала місіонерка, чи провінційний український бар – у фільмах Зайдля всі локації справжні.
Про економію: «Мої стрічки малобюджетні на тлі іншого європейського кіно». Зайдль володіє таємницями здешевлення свого проекту без зниження його художньої цінності. Він не запрошує зірок, працює з мінімальною знімальною групою та не використовує зайвої техніки. Він послуговується тим, що має. Наприклад, використання природного світла дозволяє залучати лише одного-двох освітлювачів. Його команда мобільна, в результаті чого режисер має більше можливостей для імпровізації на майданчику.
Про суспільство. На думку Зайдля, фільми мають відображувати реальність і привертати увагу до змін, що відбуваються в соціумі. Його цікавлять люди «амбівалентні, проблемні, в пошуках любові». На закиди, що він знімає ущербних людей, обтяжених комплексами, він відповідає, що всі його герої нормальні. Йому хочеться, щоб глядачі впізнавали в них себе, а самі картини слугували дзеркалом суспільства. У «Рай: Любов» режисер, зокрема, задається питанням щодо диктатури краси в сучасному світі, у «Рай: Віра» переймається втечею людини від особистих проблем, а у «Рай: Надія» натякає на те, що у 13 років жінці любові може бракувати не менше, ніж у 53.
«Коли я почав знімати кіно, то зрозумів, що фільмами світ не змінити». Зайдль вибудовує своє мистецтво на реальності, надаючи їй художньої форми. Байдуже, що ця форма іноді вкрита драглистим шаром жиру чи кущами неголених пахв.
Тетяна Рубльова,
Школа кінокритиків
Зустріч із Ульрихом Зайдлем відбулась в рамках проекту Літня кіношкола ОМКФ