Він має рацію. В останні місяці відбулося загострення протистояння між антикорупційними інституціями та активістами проти сегментів держави і правлячої еліти.
Але цей феномен не мав нікого здивувати, тому що його легко було передбачити. Нові інституції та активісти, власне, і з’явилися на суспільній арені для того, щоб розпочати війну проти істеблішменту, частина якого є корумпованою і переважна частина якого має у шафі скелети з посткомуністичного минулого. Багато з нововиниклих сил являють собою неурядові організації, метою існування яких є викривання корупції та вивчення економічного боку життя посадовців. І цілком очікуваним було те, що об’єкти їхніх атак зчинять опір. Зрештою, саме антикорупційні організації та активісти завдали першого удару по старому порядку речей.
Але на цьому місці елегантна модель Сича ламається. Деякі з нових українських діячів, підтримуваних Заходом, самі не без гріха. Деякі з них, які спочатку були активістами-антикорупціонерами та журналістами-розслідувачами, які викривали корупційні схеми, самі нині стали політиками і зробили мішенню свої атак своїх політичних ворогів, ігноруючи при цьому переступити тих, хто з ними на одному боці. Деякі уклали альянс з радикальними ультранаціоналістами та парламентарями сумнівних моральних якостей. Інші, як-от колишній голова парламентського комітету з боротьби з корупцією Єгор Соболєв, заплямували свою репутацію ефективних агентів змін тим, що поєднали зусилля з озброєним рухом самоуправців, який вершить справедливість на власний розсуд вуличними методами. Ще інші об’єдналися з Міхеїлом Саакашвілі, який покинув Грузію, маючи в багажі дуже змішаний набір досягнень. Багато хто на Заході пам’ятає його зусилля з перетворення Грузії з маленької, вкрай корумпованої та незначущої пострадянської держави на зразкову державу-реформатора, але часто забуває про те, що він зажив і іншого роду слави за сприяння бізнесові членів свого близького кола та використання сили у придушенні опозиційних ЗМІ і протестувальників.
Ба більше, нові антикорупційні агенції України, ймовірно, не такі вже й чистісінькі. Їхні команди очолюють люди, які були коліщатками у старому режимі. За твердженнями генерального прокурора України, Національне антикорупційне бюро застосовувало нелегальне прослуховування, незаконні засоби стеження, а також провокації до здійснення злочинів, щоб спіймати тих, хто їх вчинить, на гарячому. Одна із топ-агентів бюро накопичила значні статки у вигляді нерухомості, а також має Maserati і Lexus-а. Очільник же цього органу ділився конфіденційною інформацію, включно з записами прослуховування з кримінальних розслідувань, які все ще тривали, з близькими йому журналістами.
Але основний посил статті Сича правильний. Всередині нової України, молодшої генерації реформаторів і суспільства загалом накопичилося багато обурення практично повною безкарністю, якою користуються люди, що побудували масштабні корупційні схеми.
Але формулювати це як протистояння між старою та новою Україною – це спрощення. Це буде зрозуміло, якщо подивитися на недавню історію України.
Справжній поступ і значні прориви відбувалися тільки тоді, коли нова Україна (або великий її сегмент) знаходила спосіб співіснування зі старою Україною.
1991 року, коли Україна прискорила розвал СРСР, вона змогла це зробити завдяки пакту, укладеному між частиною старої правлячої комуністичної та офіційної культурної еліти — і зростаючим протестним рухом, очолюваним патріотами-антикомуністами з числа колишніх політв’язнів.
2005 року учасників масових вуличних протестів підтримали сегменти владних структур, які поєднали зусилля з повсталими громадськими активістами. Сегменти старого порядку уклали неписану угоду з лідерами Помаранчевої революції, уможлививши переголосування після сфальсифікованих президентських виборів.
І Євромайдан 2013-2014 років не був би успішним, якби не співпраця старої та нової України. Телеканали, що належали олігархам, показували в своєму ефірі насильство, що його вчиняла держава щодо протестувальників, і вимагали від законодавців прибрати з посади Президента України Віктора Януковича. Багато бізнесових лідерів, включаючи мільярдера, а нині Президента Петра Порошенка, встали на бік ненасильницького масового руху.
Тож який вихід може бути з цієї непродуктивної війни на виснаження?
Єпископ Борис Ґудзяк, очільник Українського католицького університету, який народився у США, отримав освіту у Гарварді, а нині є одним із ключових голосів нової України, нещодавно правильно розставив тривожні акценти: “Зараз найбільше боюся війни всіх проти всіх, поширення ненависті. І хотів би закликати і владу, і суспільство, і журналістів, і реформаторів, і тих, які вболівають за втрату певних традицій, вміти слухати один одного. Багато хто вважає, що треба діяти радикально, різати і рубати. Навряд чи це принесе бажаний результат.”
Ґудзяк правий. Радикальні дії, позаправові способи відновлення справедливості і політика гніву призведуть до нестабільності, а не реформ. У минулому носії нової візії України знаходили способи добитися свого, доходячи консенсусу з сегментами старої України. Такий підхід нині набув ще більшої значущості. Україна перебуває під частковою окупацією з боку Росії і зазнає з боку Росії спроб диверсій та безперестанних військових нападів низької інтенсивності.
У цьому контексті нова Україна має визнати, що існує принаймні дві старі України. Одна з них представляє патріотичну еліту, віддану ідеї західної орієнтації країни. Інша стара Україна представляє орієнтовану на Росію геополітику режиму Януковича, деякі з агентів якої живуть у Росії та співпрацюють з російськими спецслужбами у підривних зусиллях, спрямованих проти України.
Патріотична стара Україна та нова Україна мають спільного ворога — Володимира Путіна. Не менш важливий той фактор, що реформатори, технократи і представники громадянського суспільства електорально слабкі. У тому, що стосується популярності серед народу, їх залишають далеко позаду популісти, владні партії, націоналістичні рухи, проросійські сили і контрольовані олігархами політичні проекти.
Цих двох факторів мало б бути достатньо, щоб розпочати публічну дискусію про досягнення компромісу на рівні всієї країни, за яким було б покарано винних у репресіях та вбивствах активістів Майдану і звужено сферу для корупції та отримання неправомірних вигод через приватизацію підприємств, що залишаються у державній власності, переформування наглядових рад державних установ, що мають регуляторні функції та встановлюють тарифи, включно з НКРЕКП, створення антикорупційного суду та ширшу судову реформу, а також ефективний нагляд за діяльністю органів державної безпеки, поліції, прокуратури тв антикорупційних органів, щоб забезпечити дотримання ними вимог закону, і відмову від екстремістської риторики та позаправових методів відновлення справедливості.
Такий процес міг би включати загальнонаціональний круглий стіл, скликаний нейтральними моральними авторитетами з самої України за участю західних посередників.
Треба зробити крок назад від краю прірви. Україна не може собі дозволити подальший розбрат.
Джерело: http://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/what-ukraine-urgently-needs-isn-t-what-you-think