Виїзд. Ранок, на термометрі -12. Видихаєш дим від сигарет — він одразу ж залишається на вусах і бороді інеєм. Екіпаж збирається навколо командира. Машини прогріваються, стоїть запах вихлопних газів, що в такий мороз відчувається ще сильніше. Командир зачитує чекліст, що взяти зі собою на це завдання. Кожен відповідає за певну частину речей. Лунають «плюс», «взяв», «уже завантажено» тощо. По списку пройшлися, нічого не забули. Деякі дрібниці й особисті речі швидко довантажують у машини. Готовність до виїзду три хвилини.
У машині одразу стає тепліше. По рації звучить: «Перевірка РЕБу». Починаються жарти про шапочки з фольги, дехто приставляє руки до голови — «тепер включай».
Проїхавши хвилин 10, хлопці згадують, що забули про музику. Телефон, Bluetooth, їдемо під Non, je ne regrette rien й відразу La foule Едіт Піаф, що несподівано прекрасно вписується в картинку за вікном. Десь за годину під «Хлопці з Бандерштату» з’їжджаємо на ґрунтовку. Під’їжджаємо. Усі заряджені, сьогоднішня ціль — російська «релееска», яку всім хочеться «роз****ти».
Усе відбувається дуже швидко. У першу чергу безпека, адже вже за три-чотири хвилини в рацію чути «три км на південь від нас під****ка “Зала”», вжито всіх заходів безпеки.
Минає ще кілька хвилин, «Зала» пролітає повз. Хлопці розкладають борти і готуються до роботи.
Поки чекаємо картинку й координати від екіпажу розвідки, що працює паралельно на іншій локації, встигаємо замерзнути. Час діставати термос, вафлі, печиво.
Розмови про рідних, війну, побратимів, майбутню відпустку тощо.
За якийсь час балачки перериває рація:
— Ціль знайдено, прокладаємо маршрут, готовність до запуску п'ять хвилин. Як прийняли? Як прийняли?
— Прийняли добре, плюс-плюс.
Підготовка до пуску займає всього кілька хвилин.
— Борт готовий до зльоту. Як чути? Як чути?
— Прийняли! Пуск без команди та зворотного відліку.
Літачку летіти ще хвилин 15. Ціль починає рух із зафіксованої точки.
Ще кілька хвилин — і картинка від розвідників пропадає:
— Пі***и сильно почали глушити РЕБом, пробували з різних боків, не виходить, борт повертається.
— Плюс-плюс, летимо наосліп до вихідної точки й далі по маршруту відходу, спробуємо знайти самі, ми вже близько.
Борт облітає зруйноване росіянами місто. На екрані руїни багатоповерхівок. До потенційної цілі недалеко, заряду досить, усі втупилися в екрани.
У якийсь момент літачок хитнуло… Пора повертатись, щоб не втратити борт. Тютюн. Самокрутка. Вихід з бліндажа. У повітрі аромат диму. Очікування. Команда «збиратися», другого вильоту не буде, немає даних, ціль втрачено...
Бійці пакуються так само організовано і швидко. Машина вже заведена, гріється. Хтось каже: «Блін, не люблю пакувати все в тому диму вихлопів, але нічого не поробиш, зима». Останні штрихи — перевірка, чи нічого не забули.
Багато годин на вулиці, трохи померзли. У теплій машині відігрілися, усі мовчать. Грає французький реп. Після першого блокпоста хтось ні з того ні з сього каже: «От зараз би на весілля, я так захотів отих весільних пляцків». Усі в машині підхоплюють розмову й починають фантазувати, що саме вони з’їли б з весільного столу.
Приїжджаємо додому. На подвір’ї стоїть запах смаженої риби. «О, Вася рибки насмажив». Але спершу все розпаковують з машин. Організована робота впродовж хвилин, мабуть, десяти. Знову мовчки. І можна йти смакувати.
Вася: Як там сьогодні, пацани, збили?
Пілот: Не сьогодні.
Вася: Жаль. Там на столі рибка, щойно закінчив смажити. Смачного всім.
На кухні місця мало. Їдять по черзі. По двоє.
— Коли завтра виїжджаємо?
— Ще не знаю точної години, скажу пізніше.