І реалізація цього плану набуває конкретних обрисів. 30 вересня уряд РФ вніс до Держдуми проєкт бюджету на 2025–2027 роки.
Ось основні показники:
| 2024 | 2025 | 2026 | 2027 | |
| Прибутки, трлн руб | 36,1 | 40,3 | 41,8 | 43,2 |
| Витрати, трлн руб | 39,4 | 41,5 | 44,0 | 45,9 |
| Національна оборона, трлн руб | 10,8 | 13,5 | 12,8 | 13,1 |
| % ВНП на оборону | 5,5 | 6,3 | 5,6 | 5,3 |
Проєкт бюджету недвозначно показує зростання військових витрат. Додамо сюди розчинені в інших статтях супутні з військовими видатки — і цифра може й подвоїтися.
Міністр оборони РФ у січні 2023-го розповідав про збільшення чисельності армії до 01.01.2026 до 3,6 мільйона (зараз 1,903 млн), тобто практично вдвічі. Цього року ворог з подвійною енергією формує нові з’єднання (2023-го — 6, 47, 67, 70 МСД, 2024-го — 27, 68, 69, 71, 72, 74 МСД).
Дивізії такої собі якості, але ж формують. Як базу використовують бригади, котрі розгортають до дивізії (наприклад, 21-ша ОМСБр стала 27-ю МСД), або з наявних полків шляхом склеювання виходить нове з’єднання (так з 31-ї ОДШБр вийшла 104-та ДШД: до бригади приліпили два полки мобрезерву). У всіх дивізіях є три-чотири піхотні полки й артполк. Танковий полк — як пощастить: хтось і танковим батальйоном переб’ється, кому й узагалі нічого. Тобто бригада зі штатним танковим батальйоном має більше танків, ніж дивізія без танкового полку. Не всім щастить і з ППО: з 22 дивізій зенітно-ракетний полк мають лише сім, зенітний дивізіон — вісім. Ще сім дивізій, швидше за все, не мають нічого, хоча в штаті якась частина ППО присутня.
Про дивізію із зенітним дивізіоном: типовий склад — 12 машин ЗРК «Тор». У нашій дивізії в ЗГВ з’єднання прикривав 75-й ЗРП, котрий мав п’ять батарей ЗРК «Тор», 30 пускових. Тобто дивізіон фізично не здатний прикрити дивізію навіть наполовину. Як зауважив якось тамтешній ковбой алкогольних прерій, «вы там держитесь, хорошего вам настроения!». Хіба не розумні люди в нас придумали батальйони ударних безпілотних комплексів?! Ворог голий, від ударів з повітря ніяк не прикритий. А як би ми ще мали перевагу в повітрі…
Деякі армійські корпуси розгортають в армії, хоча армії з них такі собі, кульгаві на всі чотири ноги, але ж (1-й, 2-й, 22-й корпуси стали 51-ю, 3-ю та 18-ю арміями). Така сама перспектива в 11-го, у 14-го та 44-го корпусів.
План розвитку виробництва ОПК противника також трирічний. Живий той план чи не надто, але вийти на пікові показники росіяни очікують у 2026-му. Британська розвідка прогнозує, що запаси бронетехніки на базах ворога вичерпаються до кінця 2025-го.
Відмова від легкої, бригадної структури й перехід до важкої, дивізійної та армійської яскраво підсвічує намір ворожого ГШ вести повільну довгу війну великими масами піхоти, яка зазнаватиме великих втрат, адже покрити потребу в озброєнні болотний ОПК не може. Ворог буде повільно і наполегливо прочавлювати українську оборону, руйнуючи захисні споруди ударами з повітря та вогнем арти. Така ось реінкарнація Першої світової. Ми це все вже бачили в Авдіївці, у Вугледарі, спостерігаємо в Торецьку, Часовому Яру, під Покровськом.
Ще один момент — маневреної війни від противника ми також не побачимо. Не вміють. Не мають на чому. А відсутність розвитку цієї спроможності військ говорить про чітку позицію ворожого ГШ — наступати повільно, але наполегливо: ворог буде гризти українські укріплення на вузьких ділянках, котрих може бути багато (адже штурмують взводами, дуже рідко ротами). З того, про що можна стверджувати: вершина оперативного мистецтва — операція на оточення, у тактиці — тиск на флангах й одно- або двостороннє охоплення.
Не забуваємо, що клітиночки в штатці треба заповнити цілком конкретними прізвищами. Прізвища чим далі, тим важче відловлювати на теренах Росії. Виплати рекрутам ростуть, їхня кількість зменшується. За час наступальної кампанії противника у 2024 році поповнення вже не покриває втрат, а Путін усе одно не наважується на мобілізацію. У регіонах РФ втрати на 10 000 населення становлять: у Тиві — 67,4, Бурятії — 52,8, на Алтаї — 47,4, Сахаліні — 41,9. Для контрасту: у Московській області — 6,3, у Ленінградській — 10,2. Дивізії множаться, порожніх клітиночок у штатках все більше.
Путін, схоже, мобілізації боїться, але до середини зими 2024–2025 угруповання противника може виснажитися, поточна тенденція саме про це і свідчить. А ще Сили оборони мають резерви й цілком здатні провести пару контрударів із сумними наслідками для росіян або щось утнути в Курській області. Тут уже наш ГШ балансує на межі — спровокувати мобілізацію у РФ активними наступальними діями Сил оборони чи продовжувати завзято оборонятися.
Зрозуміло, що обидві сторони бачать свою перемогу по-різному. Кремлю вкрай потрібно пред’явити і внутрішній аудиторії, і міжнародним партнерам на кшталт Китаю, Північної Кореї та Ірану щось переконливе. Ну або розповісти, що воно саме такий вигляд і має. Поки що навіть не надто виходить з Донецькою та Луганською областями, при цьому Москва вже записала у свою конституцію ще й Херсонську й Запорізьку. Але все це лише попереднє, найближче завдання. За певних умов росіяни не відмовляться від колишніх виробництв радянського ракетно-ядерного комплексу в Дніпрі й Харкові, суднобудування Миколаєва, коридору до Придністров'я. У Москві давно не хочуть чути про Україну ні як космічну державу, ні як морську. Узагалі не хочуть чути.
Захоплення Вугледара додало противнику оптимізму, і там тепер жевріє сподівання розв'язати проблему окупації Луганщини до грудня цього року, Донеччину — до кінця року. Є чутки, що Путін ставить саме такі цілі. Реальність же підказує: якщо збережуться тенденції на Курахівському й Покровському напрямках, можна розмовляти про січень 2025-го, а реальніше — про березень.
Кістка в горлянці ворога — Слов’янсько-Краматорська агломерація (сюди ж Дружківка та Костянтинівка, той самий «пояс фортець»). Операція такого масштабу потребуватиме 9–12 місяців і щонайменше однієї армії додатково. Тобто приблизно зрозуміло, чим ворог перейматиметься до весни 2026-го.
Ще півтора року на Херсон і Запоріжжя. Ось план на три наступні роки. У 2026–2027, крім війни, активно розігруватимуть дипломатичну карту (спроби позбавити Україну міжнародної підтримки врешті-решт) і внутрішньоукраїнську (вибори, громадські заворушення, хресні ходи — весь арсенал засобів дестабілізації). Як козир — тувинські/монгольські шамани.