1
О 6-й ранку Аріна вже не спить. На дверях вітальні на вішаку висить вишивана сукня - її перше шкільне вбрання.
Через дві години вона пришпилить до неї паперовий блискучий дзвіночок «Я першокласниця», насуплено відмовиться фотографуватися з татом, закине за спину рожевий із совами наплічник і зайде до школи №6 із рештою класу. Такі самі наплічники, видані батькам на місцевому коксохімічному заводі, будуть ще в півтора десятка дітей.
Наплічник неважкий, самі тільки зошити, тож Аріна, єдина з усіх, підтанцьовуватиме під пісню про Україну, «одвічну радість і журу». Державного гімну і підняття прапора вона не побачить ― лінійка цьогоріч аж настільки скорочена.
Крім них, на карантинній лінійці будуть лише підкреслено дорослі старшокласники і старшокласниці, а також батьки. Вони навперейми фотографуватимуть своїх дітей з усіх вдалих і невдалих ракурсів, аж поки ті не зайдуть у школу після коротких промов - нікого, крім школярства, туди не впустять.
Аріна підніметься на другий поверх, пройде свіжорозмальованим коридором, де на стінах будуть планети, тваринки і вислови про мову. У класі сяде за першу парту, подарує вчительці букет з печива, спеченого мамою, з побажанням миру ― як усі тепер бажають одне одному в Авдіївці. Клас буде прикрашений власноруч Світланою Миколаївною. Жінка навіть потім розкаже, що «міс Осінь» ― це перероблена картинна фігура Олі Полякової з місцевого супермаркету АТБ, але Аріна про це не знатиме ― просто жінка в жовтій сукні.
А наприкінці вона напише собі секретне побажання в капсулу часу ― відкриє через чотири роки. Тоді вона вже знатиме, чому в школі такі нові вікна: ремонт робили після обстрілів.
А поки що це для неї далеке й абстрактне слово. Ранок в Авдіївці теплий і сонячний. Аріна визирає з балкона, тягне за собою кота Кузю ― аби тільки без неї інші діти до школи не пішли.
2
Зранку у квартирі Олександра й Олі метушня ― у випускний клас іде син Сашко, у перший ― донька Аріна. Звечора попрасовані сорочка і вишивана сукня, відібрані бантики. Обоє дітей ідуть до школи №6 ― туди ходили і старша сестра, і тато, і дядько, і бабуся.
Туди ж ходили сусіди на «референдум». 11 травня 2014 року сепаратисти запитували, чи треба відокремлюватися «ДНР» від України. На той «референдум» ані Олександр, ані Оля не пішли.
Він був майстром виробничої ділянки на коксохімічному заводі ― керував зміною. Дорогою до Авдіївки через ледь відкриті вікна авто відчувається сильний палений запах від того заводу ― але місцеві заспокоюють, що дим на місто не йде.
Оля спершу працювала кондитеркою в Донецьку, щодня їздила до міста і назад. У 2013-2014 роках працювала в ресторані в аеропорту ― робота їй не подобалася, адже хотіла готувати тільки солодощі. Тож коли їй, вагітній третьою дитиною, відмовилися зменшувати навантаження, звільнилася. Наступну зміну кухарів з аеропорту вивозили ледь не під обстрілами.
Так для Олександра й Олі зник Донецьк. Вони звикли там працювати, відпочивати, діти ходили туди на секції та в басейн, натомість Авдіївка була радше буквально спальним районом ― поверталися на ніч.
Що далі, то чіткіше розуміли, що як раніше, вже не буде, хоч і переконували себе, що все скоро мине. Над містом літали гелікоптери, свистіли снаряди, сипалися уламки, людей убивало в черзі по воду, до автобуса, просто у дворах багатоповерхівок. Не було води, світла, газу.
Оля довго не чекала ― вони з дітьми поїхали до родичів у Крути. Олександр лишився ― мусив працювати на заводі, який не можна було спинити. Виїжджали в самих тільки літніх речах, думали повернутися за кілька тижнів. Здавалося: ну кому та Авдіївка треба? Інша річ ― Слов’янськ, важлива траса, от їх можуть зачепити. Але ж не Авдіївку.
Врешті, лишилися у Крутах. Сашко пішов у п’ятий клас. Народилася Аріна ― щоправда, у Ніжині, коли Ольга була в інших родичів. Народжувати було страшно ― і без війни не знаєш, що буде далі, а тут: ні житла, ні роботи, ні грошей. Тільки старша Женя, що допомагала як могла, маленька Аріна і Сашко, який прийшов раз додому побитий ― хлопці надавали штурханів, бо «сепар».
Оля не могла дивитися на те, що відбувається вдома, в Авдіївці, не могла відвезти туди дітей. І так само не мала сил бачити чорні хустини сусідок у Крутах, чиї чоловіки, сини, брати загинули на війні.
Мрії стали простими і досяжними: побачити тата, побути вдома, знати, що завтра буде їжа. Оля втомилася бути так далеко від Олександра, їм хотілося бачитися хоча б раз на тиждень, тож коли чоловік знайшов для них квартиру в містечку Мирноград, що за півтори години їзди від Авдіївки, перебралися відразу.
Там було мирно ― тільки земля тремтіла від вибухів поруч. Під вікнами квартири повсякчас проїздила військова техніка. Оля відправляла Сашка до школи, лишалася з малою Аріною і бачила на вулиці колони танків. Просила батьків інших дітей його підібрати дорогою, щоб не йшов сам ― 20 хвилин чекала на його дзвінок, що все добре і він у класі.
А потім брат Олександра, який мешкав у Росії, покликав його до себе ― мовляв, буде тобі робота. Родина вагалася ― їхати до країни, що напала на рідний дім, не хотілося. Але дивилися на дітей: Сашка, який аж згорав на очах від постійних нервів і переїздів, Аріну, котра підростала і потребувала хоча б одягу, Женю, яка добре все розуміла, ― на зарплату чоловіка, від якої лишилася тільки третина суми, на комунальні рахунки, на єдиний варіант роботи в місті, себто шахту. Діти могли за звуком визначити, з чого і звідки стріляють. Це все було занадто, і вони таки наважилися пристати на пропозицію.
У Росії родина і друзі брата дали житло, одяг, постійно підкидали Олександрові «шабашки» ― місили бетон, щось будували. Сашко знову пішов у басейн, Аріні зробили щеплення, Женя влаштувалась офіціанткою. Але всі почувалися чужими. Ніякі басейни і підробітки не вартували того, щоб лишатися, але їхати в нікуди не хотілося. Тож таки дочекалися дзвінка з заводу ― і через сім місяців, не роздумуючи, повернулися в Україну.
То був початок 2015 року. Вікна побиті, будинки надщерблені. Магазини працювали до другої години дня. Люди перебігали між ними, втиснувши голови в плечі, готуючись у будь-який момент кинутися на землю, затулити вуха і відкрити рота ― раптом «прилетить». Ніхто не виходив на вулицю просто так, тож невідомо було, скільки людей залишилося, скільки поїхало. А Оля з Олександром не могли натішитися, що нарешті вдома. Хоч над головами весь час свистіли снаряди, нарешті повернулася принаймні урбаністична оболонка стабільності, яку вони так любили у своєму маленькому місті.
Ще раз довелося поїхати у 2017 році ― але тоді повернулися вже через тиждень. Повернувшись, Оля якось увечері на кухні ліпила кондитерську фігурку. Аж раптом почула на вулиці під вікнами крик ― не розпачливий, не наляканий. Радше чийсь вигук ― і голоси. Уперше в житті жінка раділа гулянням місцевих у дворах ― до міста нарешті поверталося життя.
Минуло три роки з часу їхнього останнього від’їзду, але маленьку Аріну саму на вулицю досі не відпускають, хоча її старші брат і сестра в такому віці вже бавилися без батьків. Її навчили не чіпати металеві предмети, не боятися людей у формі, та все ж бути обережною. Але коли Аріна чує вибухи, досі думає, що то санки Діда Мороза мчать у небі.
― Вона поки що не має ніяких питань, ― каже Оля. ― У неї і так не бракує стресу, вона народилася і жила в дорозі. Знає, що почалася війна ― та й усе, але що таке та війна ― не запитує. І я рада, бо не змогла б грамотно пояснити, що сталося. Нехай вона живе як щаслива дитина ― і ми будемо робити все від нас залежне.
До кухні забігає Аріна з котом Кузею. Оббігає маму і знову мчить до тата ― він грає на старенькому фортепіано «Україна» дитячу пісеньку.
― Це все вже минуло, ми все пережили, ― говорить Оля. ― Якби хтось раніше сказав, що таке можна витримати, я не повірила б. Але Аріна нам стільки сил дала, коли народилася. Інакше ми склали б руки. А так думали про них, усе для них робили. І хотіли, щоб вони у своїй країні виросли.
3
Світлана Миколаївна ― перша вчителька Аріни. Цьогоріч вона приймає перший клас дітей, які не знають життя у країні без війни та окупації.
― Діставайте свої паперові долоньки, ― починає вона урок у 1-Б. ― Не зошити, не ручки, а саме долоньки, ― говорить спокійно й усміхнено, хоча учні й учениці шурхотять, переговорюються, не можуть знайти долоньки і весь вміст наплічників викладають на парту.
Але ще п’ять років тому в містечку Амвросіївка вона говорила:
― Головне, щоб ви були хорошими людьми. Могли попіклуватися про себе, допомогти іншим, чесно заробити на життя. Думайте, зважуйте, аналізуйте ― і тільки потім робіть вибір.
Ці її слова були напутніми для 11 класу. До початку війни Світлана працювала в школі-інтернаті для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Той її випускний клас і решта школи поїхали на оздоровлення до Святогірська на початку червня 2014 року і вже не повернулися ― за літо Амвросіївку окупували.
Діти плакали і телефонували їй ― просилися додому, що б там не було. Світлана тільки казала, що їй шкода і що нічим зарадити не може. Плакала у відповідь і думала, що питання про непевність майбутнього для її вихованців і вихованок стало ще гострішим.
Але сама Світлана лишилася. Вересень і жовтень вони з колегами ходили спорожнілою, нещодавно відремонтованою школою, гублячи сльози. Їм було байдуже, хто керує містом ― бо ж дітям усе одно потрібні любов і увага, яких не можуть дати батьки. Вона говорила собі: змінюється влада ― діти не змінюються.
У листопаді почали шукати нових учнів і учениць. Окрім сиріт, тепер додалося більше тих, хто має батьків, але вони не мають коштів для своїх дітей: з початком окупації заробітки стали майже неможливими. Знаходити таких допомагали соціальні служби. Поступово школа наповнювалася новими дітьми, серед яких бігали шестеро особливих хлопців ― вони втекли зі Святогірська і на блокпостах просто казали: «Ми додому». Так і втрапили.
Над містом літали снаряди, над головами свистіло, іноді людей вбивало уламками. За 30 кілометрів від міста йшли бої на Савур-Могилі ― аж двигтіла земля під ногами. Діти все частіше лякалися обстрілів ― один шестирічка боявся приймати душ. Виривався, судомно скручувався у тугий вузлик і кричав. Ночами плакав не прокидаючись.
Звичними стали пропагандистські балачки на радіо й телебаченні. Світлана, яка працювала в україномовній школі, що далі, то менше розуміла, що ж вона думає про війну, окупацію і «ДНР». Ще менше вона розуміла, якої думки друзі, родичі й колеги, тож усе частіше мовчала ― про політику говорити було зась. У її лексиконі з’явилися слова «всі ці події» ― і про війну вона так говорить уже навіть в Авдіївці.
Діти вчилися вже за російською програмою, носили георгіївські стрічки на 9 Травня, святкували день Радянської армії і співали військових пісень. Ані звичного Дня Незалежності 24 серпня, ані звичних прапорів, ані звичних слів ― Світлана фізично відчувала, як нове середовище перебудовує устрій у її голові. Ніхто її ніколи не викликав, але жінка знала ― думати тепер треба інакше.
А потім вона закохалася.
Чоловік мешкав у Авдіївці, і жінка погодилася на переїзд, якщо матиме там роботу. Виявилося, що в школі №7 шукали педагога-організатора. Світлана відтягувала переїзд як могла ― надто любила свою роботу. А ще ― сподівалася, що все буде добре, і це сподівання перетворилося на заціпеніння. Складно було наважитися.
Але 30 вересня вона таки сказала своїм другокласникам і другокласницям, що їде. За рік вони стали родиною, тож плакали всі. Світлана ніколи не вміла лишити роботу в стінах школи ― завжди думала про те, як дати дітям якнайбільше, навчити якнайкращого, організувати свято. Її називали мамою, згодом повідомляли, що вона вже бабуся. Та все ж 1 жовтня вона переїхала.
Так Світлана стала педагогинею-організаторкою. Так само, як її шокувала колись зміна української програми на російську, тепер шокувала присутність України. Їй заново доводилося вчитися організовувати свята з вишиванками і козаками, заново згадувала відчуття розмови українською. Коли щось не вдавалося, писала колегам, які лишилися в Амвросіївці: чи можна повернутися, чи приймуть?
А потім звикла. Минуло два навчальні роки, коли їй написали: «Маємо місце, повернешся?»
Але Світлана вже прикіпіла до нового першого класу у своїй новій школі №6, куди перейшла після завершення попереднього контракту. З ними вона пережила дистанційну підготовку, вони мали 35 zoom-уроків, нові зошити за програмою «Інтелект України» ― і вона встигла полюбити дітей, що махали одне одному в zoom-і, кривлялися, раділи тим, кого бачили ще в дитячому садочку.
― Вони були такі смішні, такі цікаві! ― пригадує Світлана. ― І тоді я зрозуміла, що вже не захочу повертатися. Діти є діти ― вони скрізь однакові. І я не готова кидати своїх дітей ще раз.
Тож Світлана купила собі вишиванку і готується вдягати її на свята ― як і решта вчителів і вчительок у своїй новій школі. Сьогодні вона приймає ровесників і ровесниць російсько-української війни на Донбасі. Вони народилися під кулями і уламками, їхні зуби прорізалися, коли був прорив на фронті, їхні матері збивали їм температуру, коли у вечірніх випусках новин показували відступ, вони вчилися ходити у роки, коли містами проходили марші нових ветеранів і ветеранок, вони вчилися нового і запам’ятовували, коли в країні почали забувати про війну, втомлюватися від неї, нагадувати про неї. Вони будуть називати себе ровесниками і ровесницями війни так само, як до них так говорили про себе народжені в один рік з українською незалежністю. Вони прожили своє ціле життя, і його можна виміряти життям воєнним.
― Так, це діти війни… ― каже Світлана. ― Але не варто їм про це говорити і нагадувати. Коли буде нагода ― я з ними про це буду бесідувати. Вони не застали мирного життя. Вони і без розмов знають, що бачили те, чого не мусили б бачити діти.
