Діагноз – “безвісти зниклі”
У Катерини Хомяк семеро дітей, двоє її синів - Володя та Діма - в червні 2014-го поїхали воювати на Донбас. Володимирові (позивний “Терміт”) було 24 роки, Дмитру (позивний “Паразит”) – 20. Хлопці були добровольцями батальйону “Айдар”, востаннє вони спілкувалися з матір’ю 5 вересня 2014-го. Того дня під Веселою горою на Луганщині бійці 5-ї аеромобільної роти 2-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади та батальйону “Айдар” потрапили в засідку. Щонайменше 46 людей загинуло. Тіла бійців поховали 1 жовтня 2014 року на Старобільському кладовищі. Там досі багато могил тимчасово невідомих героїв України.
– 3 жовтня 2014 року ми з чоловіком здавали експертизу - через кров, потім ще одну робили в листопаді. Буквально через місяць в місцеву поліцію прийшли результати, підтвердили співпадіння по ДНК, – розповідає мама Катерина. – Проте коли надіслали фотографії тіл загиблих, я одразу сказала, що це не мої сини, тому що це не їхня тілобудова. Хлопці, які виносили тіла, самі мені казали, що Володі та Діми серед них не було.
Зразки ДНК, каже Катерина Хомяк, передавали в Запоріжжя, там само робили експертизу. Слідчі просили її повірити в те, що хлопці загинули, адже ДНК нібито збіглися. Мати домоглася, щоб їхні імена стерли з братської могили: “Те, що вони були в бою, є підтвердження. Куди зникли потім - підтверджень немає жодних. Дзвінків не було, есемесок не отримувала, але я виграла всі суди - і мої сини рахуються безвісти зниклими. Єдине, що було – 19 вересня 2014 на сторінці старшого сина “ВКонтакте” Олексій Мильчаков (громадянин Росії, неонацист – LB.ua) написав: “Заберите своего карателя или мы покажем, где его могила”. Більше новин не було”.
Офіційно через суди жінка добилася, щоб їх визнали безвісти зниклими внаслідок збройного конфлікту на Донбасі. Щомісяця вона отримує як компенсацію їхню зарплату.
– Спочатку вони були в списку на обмін, але недовго. До 2017-го я ще багато спілкувалась з СБУ, потім зробила висновок, що туди немає сенсу ходити, тому що вони все одно списки безвісти зниклих не подають. Мені казали: “Давайте ми спочатку обміняємо людей, які в полоні, – ділиться Катерина Хомяк. – Минулого року в травні я була і на зустрічі з президентом Зеленським, але слова там нам не дали сказати взагалі. Звернення про зникнення синів я подала через помічницю, але відповіді по сьогодні не отримала. Нічого не рухається, все зависло в повітрі, нікому не потрібні проблеми чужих батьків. Ми з таким діагнозом – “безвісти зниклі”.
Вибачте, пошук тимчасово не здійснюється
Два роки тому Верховна Рада ухвалила Закон України “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти”, який передбачає створення при Кабміні Комісії з питань зниклих безвісти за особливих обставин, функціонування Єдиного реєстру цих осіб, а також надання соціальної допомоги членам родин зниклих безвісти.
Саме комісія має право утворювати пошукові групи зниклих безвісти, проводити вилучення тіл, вивозити, збирати відомості, інформацію, людські останки й інші матеріали за погодженням з Національною поліцією України. З цією метою, за потреби, з дозволу Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, пошукові групи мають право встановлювати контакти з юридичними та фізичними особами на тимчасово окупованих територіях у Донецькій і Луганській областях.
– Пошукові групи задають правову рамку здійсненню розшуку осіб на окупованих територіях. На сьогодні ця діяльність фактично поза законом, хоча є організації, які шукають зниклих на окупованих територіях, – пояснює менеджерка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова. – Цей інструмент було б дуже доречно використовувати в рамках роботи гуманітарної підгрупи в Мінську, але немає комісії – немає пошукових груп.
За два роки з моменту ухвалення закону Комісія з питань зниклих безвісти за особливих обставин не запрацювала. Також не створено Єдиного реєстру. До її складу при уряді повинні увійти представники Служби безпеки України, Міноборони, Верховної Ради, Нацполіції, прокуратури, громадських організацій та Міжнародного Комітету Червоного Хреста.
Грошова компенсація
Відповідно до закону, члени сім’ї особи, зниклої безвісти, мають право на призначення пенсії у зв’язку з “втратою годувальника, якщо внаслідок такого зникнення вони втратили джерело засобів до існування”. Такі пільги, правда, не всім до вподоби. Голова парламентського комітету з питань соцполітики і захисту прав ветеранів Галина Третьякова заявила, що родичі зниклих безвісти не повідомляють про смерть рідних на Донбасі, щоб отримувати від держави соціальні виплати.
– У нас є зниклі безвісти, і ми точно знаємо, що хлопець або дівчина загинули, що їх розстріляли, але просто ми ще не добралися до місць поховання. Відповідно, і батьки, і родичі знають, що вони загинули, але вони не хочуть констатувати смерть своїх родичів, навіть якщо минув час і є судові рішення щодо загибелі людини. Родичі не хочуть, тому що вони за це отримують гроші, і великі – до 20-30 тисяч гривень на місяць. Цей економічний сенс морально розбещує людину, – сказала Галина Третьякова.
Пошуки “по той бік”
Реальної статистики зниклих безвісти через бойові дії на сході України немає. Ідентифікацію тіл загиблих унаслідок збройного конфлікту на Донбасі проводить Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ МВС). Перевіряють і збирають інформацію про встановлення генетичних ознак біологічних зразків невпізнаних трупів у Центральному обліку генетичних ознак людини (ЦОГОЛ). На журналістський запит LB.ua повідомили, що станом на червень 2020 року “ЦОГОЛ налічує 2 122 ДНК-профілі невпізнаних трупів, виявлених у зоні АТО/ООС”. З них установлено 594 збіги щодо “ймовірної спорідненості невпізнаних тіл та родичів зниклих безвісти осіб в зоні проведення антитерористичної операції”.
У СБУ на журналістський запит LB.ua зазначили, що “ведення Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, віднесено до повноважень Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, утвореної розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2019 року”.
Наразі єдина організація, яка може розшукувати зниклих безвісти і має доступ до непідконтрольних Україні територій – це Міжнародний Комітет Червоного Хреста. У свою базу вони вносять тих осіб, чиї родичі звернулися з проханням знайти їхніх рідних.
– На сьогодні ми маємо 767 відкритих справ, і всі ці люди зникли безвісти внаслідок конфлікту на Донбасі. Загалом же з початку конфлікту нами було опрацьовано близько 1800 справ (1 131 людина була знайдена – LB.ua) – розповідає прессекретар МКЧХ в Україні Олександр Власенко. – Згідно з нашою базою, майже половина зниклих – це військові, відповідно, інша половина – цивільні особи. Проте майже 90% тих, хто зник безвісти – чоловіки. Середній вік осіб складає трішки менше 43 років.
Статистика відкритих справ про розшук зниклих безвісти щороку спадає. Наприклад, за даними Міжнародного Комітету Червоного Хреста, у 2014-му було 528 справ, 2015 році – 433, 2016-му – 341, 2017-му – 212 справ, 2018-му – 147, 2019 році – 111. За перше півріччя 2020-го в МКЧХ відкрито 45 справ про пошук зниклих безвісти.
– Останніми роками ми відзначаємо зменшення кількості осіб, зниклих безвісти, більшість таких випадків було зафіксовано в перші два роки конфлікту, – розповідає Олександр Власенко. – Проте ми маємо випадки, коли людина зникла в перші роки конфлікту, а родичі (з тієї чи іншої причини) звернулися до нас згодом. Оскільки як вже було сказано, ми відкриваємо справи тільки на прохання близьких родичів, час відкриття справ не обов’язково корелюється з моментом зникнення людини. Родичі можуть звернутися до нас через кілька місяців або навіть років, – додає прессекретар МКЧХ. – Однак більшість справ було відкрито в перші два роки конфлікту.
Утім будь-яка людина, про яку немає жодної інформації, вважається зниклою безвісти.
МКЧХ має свої офіси в Маріуполі, Сєвєродонецьку, Слов’янську, Донецьку та Луганську. Відповідно, коли особа зникає на окупованій території, представники МКЧХ здійснюють свій розшук: “Ми можемо збирати інформацію про зниклих протягом усього конфлікту. Наприклад, якщо людина загубилася на непідконтрольних уряду України територіях, а родич шукає її по інший бік від контактної лінії, наші фахівці в донецькому чи луганському офісах можуть запитати в людей, які можуть мати інформацію щодо долі цієї людини. Таким чином ми отримуємо інформацію. І ми спілкуємося з усіма особами з обох сторін контактної лінії, які можуть пролити світло щодо можливого місця перебування людини, що зникла”.
Справи в МКЧХ закривають лише на прохання родичів, незалежно від того, вийшла людина на зв’язок сама чи, навпаки, за час конфлікту про неї не з’явилося жодної інформації. Комітет не займається поверненням людей, лише наданням інформації про місце їхнього перебування (якщо володіє нею). Увесь подальший процес - включення до списку обміну, якщо людина перебуває в полоні, чи переїзд на підконтрольну Україні територію - завдання українських органів влади.
Оскільки базу Міжнародного Комітету Червоного Хреста не можна вважати репрезентативною, а Єдиного реєстру зниклих безвісти осіб не створено, багато справ можуть залишатися відкритими ще дуже довго, часто допоки не відбудеться ексгумація – вилучення трупа з місць поховання, зокрема спільних могил невідомих героїв України.
“До обміну не віддали”
Ярослав зник 29 серпня 2014-го, коли виходив з бійцями 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” з Іловайського котла. На той момент Ярославу було 19 років, у квітні 2013-го він пішов на строкову службу в армію. Мав відслужити півтора року, оскільки не мав вищої освіти, і повернутися додому. У 93-й бригаді хлопець був навідником-оператором на БМП-2.
— 22 квітня 2013 року його призвали до армії, так і попав захищати Україну. Служив у “Десні”, там пройшов учебку, і потім його перевели в Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. У березні 2014-го Ярослав був вдома у відпустці, йому подзвонили з військової частини і сказали з’явитися. Їх перекинули в Луганську область, він був там п’ять місяців. Я не знала, де він, бо Ярослав не розповідав. Коли казала, що скучила і хочу його побачити, відповідав, що зайнятий і що я його в лісі не знайду. Це була Луганська область, Марковський район. У липні їх повернули знову в частину, а 19 серпня кинули в Іловайськ. Сказав: “Неділя-дві, і я буду вдома”. І ця неділя-дві вже шість років не дає нам життя”.
У 2014 році, розповідає Інна Думчик, син до неї телефонував: “Ярослав дзвонив мені у грудні, це була Свердловка (Деснянське) Луганської області на кордоні з Росією. Сказав, що його та ще шістьох чоловіків готують до обміну. Так ніхто і не віддав”.
На запитанні, чому прізвище Ярослава не потрапляє в списки на обмін, нашу розмову перервало. Імовірно, телефон жінки прослуховують, оскільки за 15 хвилин розмови нас роз’єднувало тричі. Інна разом із чоловіком проживає у Дніпропетровській області, у селі Лозуватка, неподалік Кривого Рогу. Від сільської ради, каже, щороку отримує компенсацію в тисячу гривень.
— Я іноді лягаю спати і диктую сама собі свій номер телефона, щоб Ярослав його не забув, щоб він мені зателефонував. Уві сні говорю: “Ярослав, згадуй мій номер телефона” - і диктую цифри. Двері в хату я не закриваю, бо надіюсь, а раптом він вночі прийде.