ГлавнаяОбществоОбразование

"Мамо, хто зі мною розмовлятиме?"

297 школа – ровесниця Незалежності. Навчання тут розпочалось першого вересня 1991. Від тоді тут директорує Надія Степанівна Голота. Вона наголошує на своїй любові до дітей і професії, але опинилась у ситуації, коли її звинувачують у протилежному. 

У травні на телебаченні вийшов сюжет, у якому декілька батьків учнів спеціального класу (для корекції вад мовлення) розповідають, що в наступному році їхнім дітям не знайдеться місця у цій школі - відучились чотири роки, і до побачення. З сюжету зрозуміло, що батьки хочуть інклюзивний клас, а директор проти. Батьки аргументують, що дітям тут добре, вони здружились і негоже їх розлучати. LB.ua спробував розібратися в ситуації, що склалася.

Фото: Надія Швадчак

Спеціальний клас з’явився у 297 школі у 2012 році. Директор Надія Степанівна каже, що все почалося з її власної цікавості. Вона проаналізувала структуру навчальних закладів у Святошинському районі і запитала себе, куди йдуть діти з вадами слуху, зору і мовлення після дитячого садочку. Виявила, що психолого-медико-педагогічна консультація (ПМПК) зазвичай спрямовує їх в спеціальні школи та інтернати. Прийшла на педраду і запропонувала створити спеціальний клас в початковій школі.

«Щоб… – Надія Степанівна витримує вчительську паузу і додає поважне «а тепер будьте уважні», – перекинути місточок від садочка до середньої школи».

Два роки школа чекала поки вчителька Світлана Петрівна випустить четвертий клас і набере свій перший спеціальний: «Бо до цих дітей можна допускати лише Богом обдарованих вчителів».

У травні цього року четвертий спеціальний клас закінчили 11 учнів. Вони пройшли ПМПК повторно і виявилось, що семеро отримали рекомендацію навчатися у звичайних класах. Четверо потребують подальшої корекції.

«Немає жодного документу, який би говорив, що ці діти будуть навчатися у нашій школі з 1 по 9 клас. Чи 11. Нема, бо ми не планували! Підґрунтя було для початкових. Ми знали, що буде результат, і ми досягли його!», - переконує Надія Степанівна.

За її словами, батьки про короткотривалість проекту спеціального класу знали. Але Наталія Дзюбенко - мама однієї з учениць - заперечує: «Ми не знали нічого до березня, коли прийшли і запитали, що з нашими дітьми буде далі. Директор сказала, що займається цим питанням і дітей не кине. Але потім заговорила, що в департаменті проти. Втім, лист від департаменту про комплектування інклюзивних класів свідчить, що все вирішує директор».

Наталія вважає, що навіть ті діти, яким ПМПК рекомендувала навчатися за звичайною програмою, зможуть її опанувати лише за сприятливих умов. І переведення до іншої школи у великий клас, на її думку, цьому не посприяє. Головний страх Наталії - адаптація її дитини у новому середовищі.

«Вони (діти, - прим. авт.) у суспільстві не почуваються як рівні і до них не ставляться як до рівних. Це все ще тягнеться з пісочниці, коли я чула від сусідів: «Ой, ця дівчинка дивна. Не грайся з нею». При тому, що я свою дитину намагаюся соціалізувати у різних гуртках і секціях. Розумієте, для неї кожна мова як іноземна. Вона не автоматично її сприймає, тому часто повільно думає. Але пояснювати це все кожному не будеш. Доводиться просто звикати. І тепер моя Надя запитує: «А куди я піду і хто зі мною там буде розмовляти?» Ви б знали, що їй відповісти? В цьому класі вона була рівною серед рівних, а на що звернуть увагу в новому?»

Наталія Дзюбенко
Фото: надано Наталією Дзюбенко
Наталія Дзюбенко

Жінка впевнена: у новому, традиційно для Києва переповненому класі, дитина тільки рік витратить на те, щоб довести в колективі - вона хороша, з нею можна гратися і вона варта поваги. Тому жінка до останнього тримається за варіант залишити доньку в 297 школі: «Тут вона звикла. І навіть якщо залишиться не в одному класі з друзями, все одно їх зустрічатиме і матиме якусь підтримку. Це надважливо для цих дітей. Всі керуються оцінками, але не оцінюють психологічні чинники. Все залежить від оточення – без цього взагалі нічого не буде».

Директор натомість доводить, що недобре стримувати розвиток дітей, яким дали дозвіл на навчання у звичайних класах. Які готові до переходу до інших шкіл. А школи ці будуть значно ближче до їхніх домівок.

«Ці учні мають отримати комунікативні навички з різними дітьми, навчитись визначати, з ким дружити, як себе захистити. У звичайному класі завжди є декілька відмінників, які грамотно говорять і пишуть. Отже, є можливість бачити і чути правильно мову. Моє завдання - зробити так, аби діти розвивались».

Крім четвертого спеціального, у школі ще два звичайних четвертих класи: у них 26 і 28 учнів відповідно. На базі цих класів директор має намір зробити інклюзивні і таким чином залишити п’ятьох дітей з спеціального класу - чотирьох, які потребують подальшої корекції мовлення, і одну, яка живе поблизу школи.

Архівне фото. В одному зі звичайних класів 297 школи
Фото: www.serce.com.ua
Архівне фото. В одному зі звичайних класів 297 школи

Але згідно з законом, в інклюзивному класі може навчатись не більше 20 дітей. Серед них 1-3 дитини з вадами.

«Де мені взяти ці класи, якщо їх не існує?», - розводить руками директор, але стверджує, що у департаменті освіти і науки їй роз\'яснили: через перенавантаженість київських шкіл в інклюзивному класі може бути більше дітей.

Начальниця відділу загальної середньої освіти та інклюзивного навчання КМДА Олена Батечко стверджує, що не компетентна у даній справі і з запитаннями переадресовує до начальниці управління дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти Олени Василівни Бохно.

А вона наголошує, що згідно з порядком організації інклюзивного навчання, рішення про створення інклюзивного класу приймає виключно директор, а не управління освіти. За її словами, у ситуації, коли є діти, які потребують інклюзії, іншого виходу у школи, аніж створення відповідних класів - немає. А в Києві в свою чергу немає класів, де навчається менше, аніж 20 учнів: “Як і в садочках, в яких має бути 20, а є 30 дітей. То як ви вважаєте, - запитує Олена Василівна, - ми маємо казати мамам сидіти вдома? Зрозуміло: якщо ми відкриваємо перший інклюзивний клас, то намагаємось тримати норму закону. А якщо вже п’ятий організовується, то діти, які там вчились, нікуди не дінуться”.

Тим часом Наталія Дзюбенко розмірковує про приватний спеціальний заклад для доньки. За який, каже, доведеться платити три тисячі гривень на місяць.

Школи, які вона обійшла в своєму районі, її не влаштовують. Інклюзія, яку декларує держава, стає випробуванням і для батьків, і для шкіл, і для законодавства.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter