Чи варто боятися, що ветерани поголовно матимуть проблеми з психічним станом?
Бачила дослідження декількох організацій, де вразила одна цифра. Українці серед проблем, яких бояться, вказали психічний стан ветеранів після повернення в цивільне життя. Вразило те, що це найбільший страх і самих ветеранів.
Ви дуже багато років працюєте з нашими захисниками — саме над реабілітацією психічного здоров'я. Наскільки виправданий цей страх з обох боків?
Це такий пласт. Тривалість війни, її інтенсивність і така вже унікальність у 21 столітті про що говорить? Що дійсно може бути паралельно виснаження і фізичне, і психічне, вони одне одного зациклюють, тіло з психікою не роз'єднане.
Люди повертаються з війни не з психічними розладами, а просто зі зміненим станом сприйняття психіки, здоров'я фізичного. І ці змінені стани не патологія, не діагноз.
Ветеранство не діагноз. Вони в цьому не небезпечні, просто пережили багато небезпеки. Тіло продовжує певний час — пів року, рік — ще очікувати небезпек, готове відповідати. Це не про діагнози, не про психічні розлади, а про зміни, до яких маємо бути чутливими. І тут наша взаємодія соціуму й людей, які повертаються.
Як би важко нам не жилося зараз, ми, втім, живемо в унікальні часи і [за унікальних] можливостей. А раптом ця боротьба протиімперська буде результатом? Це за честь жити з людьми, які борються. Люди, які борються, вважають, що це честь — відстоювати власну землю. Це може бути фактором, який збалансує велику кількість можливих розладів психіки з його зниженням.
Кілька днів тому в маршрутці сиділа на кінцевій. Зайшли жінка років під 60 і чоловік років 35–40. З постави зразу видно, що військовий. Він сам вирішив почати розмову, розказав, що служив, що титан у нозі, руці, хребті. Зрештою його списали, як розповів, після 20 контузій. «Була ідея, що я куплю повітряних кульок, надую їх і по убедешці буду весь день кататися в трамваї», —пожартував він. От придумав собі такий прикол. Ну класно, чому ні? Але пані, яка сиділа біля мене, це налякало. Вона до мене розвернулася і промовила: «А уявіть, їх стане ще більше».
І навіть цей епізод був без елементів агресивності.
Так. Але є страх. Це ж не про раціо, а про емоцію: «А може, він якийсь не такий, 20 контузій, хоче з кульками в трамваї кататися, напевно, з цим чоловіком щось не те».
Повірте, люди, які захищають, українські військові, які служили в українській армії, в них уже сформувався стереотип захисника. Вони менш за все хочуть нашкодити людям, які не є ворогом. А важко назвати ворогами людей у маршрутці.
Вороги все ж таки по ту сторону окопів, їх вони бачать у дронах. Вони більш за все заточені на те, щоб захистити вас у маршрутці, в метро. Психіка і нервова система вже не спрацьовують на агресію до мирних людей. Це в їхній психології вже — захищати. І навіть коли є агресія і стани більш небезпечні, умовно, для соціуму, все одно це верхівка, верхня емоція. Під нею дуже багато беззахисності самої людини, вразливості, відчуття небезпеки навколо. Менш за все їм хочеться нашкодити людям навколо.
Просто якось запам'ятайте це собі: не всі люди, не всі травматичні стани про небезпеку, навіть психічні травматичні стани. Люди, які переживають тяжку психологічну травму, не будуть широко присутні в суспільстві, у всяких ресторанах і великих скупченнях людей. Їм легше закритися вдома і бути на умовно безпечній території з людьми, яких знають, а не висуватись туди, де 100–500 людей незнайомих, де купа небезпеки.
Надто багато подразників для них.
Абсолютно. Вони уникають цього. Але їм треба пересуватись, вони будуть користуватися і маршруткою, і метро. Знову ж, ветеран не дорівнює небезпека. Це захисник, який може бути в певному стані здоров'я. І ваша неконфліктність, повага і допомога виключать усі агресивні налаштування — і кризовість зникне. Подушечка, яку можемо підкласти своєю поведінкою, убезпечить від того, що людина зреагує не так.
Страх же насправді ірраціональний, це дуже сильна емоція.
Коли мало про це знаєш, боїшся. Тому нам треба багато про це говорити, вільно, спокійно, на прикладах. Чим більше ми знатимемо, тим менше боятимемося.
Чим насправді є контузії
Здається, що люди дуже бояться цих слів, що військовий повернувся після контузії. Що це?
Простою мовою — вибухова хвиля невидимо діє на тіло, зокрема мозок, бо він дуже чутливий до цього струсу. Фактично це струс головного мозку разом з акустичною травмою, коли додатково є ураження слухового й вестибулярного апаратів. У наших захисників сьогодні це далеко не один епізод, а п'ять-вісім.
Звісно, вони не встигають відновитися після кожного, не завжди є якісна допомога в гострому періоді, не завжди цю допомогу можна надати, бо після завдання весь підрозділ може повернутися на 80 % під дією вибухової хвилі. Це коли прилітає вибухова хвиля надпотужної сили. І дякувати Богу, що не заділа осколками, не зробила ампутації чи проникаючого поранення, а невидимим фронтом прошила мозок.
Так, це неприємна штука, вона руйнує наші нейронні зв'язки в мозку, але це процес зворотний. Один з міфів, проти яких ми боремося, що тепер ти на все життя контужена. Знову ж, лежачи на дивані під крапельничкою, «приймаючи» енергетики й вісім пачок цигарок — ну так, ти будеш на все життя контужений, вибачте. Але є класні механізми, які працюють, які включають нейропластичність нашу.
Звісно, формується хронічний посттравматичний синдром. Це набір дуже багатьох симптомів. Вони всі складаються в три великі групи:
усі тілесні прояви: головні болі, запаморочення, непереносимість звуків, яскравого світла, перепади тиску, слуху, їх може бути 100500, і вони дуже неспецифічні;
друга велика група — емоційний складник: нестабільні гойдалки, схильність до гнівливості, агресивності, яка швидко минає і людина перепрошує («накотило»); третій великий блок — когнітивний: пам'ять, увага, концентрація, [їхні зміни] дуже заважають людям працювати, бо це люди працездатного віку, але забувають слова, їм важко утримувати увагу.
Людина здорова ззовні, молода, красива, 30–50 років, але з набором станів, які постійно виснажують. Ти постійно втомлений, постійно роздратований, постійно треба перебудовувати своє життя, бо розлючує слух, розлючує світло, але подолати цей недуг можливо. Таблеток від цього не існує і крапельниць, які поєднали б нейрони. Це якісна фізична реабілітація, ергореабілітація, когнітивна реабілітація, робота з тілом, додавання фізактивності, робота з психотерапевтом. Непроста робота, потребує часом мультидисциплінарної команди, але це можливо. Її [роботи], до речі, буде багато. Такого синдрому. Його будуть плутати з ПТСР. Але це зовсім інша картинка, яку можна подолати.
Коли тут сиділа Люба Галан, ще не в статусі заступниці міністра оборони, вона казала:
Дуже цікаво спостерігати за роботодавцями, які часто, нібито за ширмою політики турботи про ветеранів, насправді закривають свою потребу — страху ветеранів. Є частина населення, яка відчуває сором за те, що не пішла. Є багато людей, які мають стереотипні образи [щодо ветеранів]. Якісь роботодавці вже витягують теми: «Ми будемо додатково їх [ветеранів] тестувати, будемо від них вимагати медичні довідки, будемо всіх диспансеризувати...». Це страшні речі, які не налазять на голову будь-кому, хто розуміє права людини. — Любов Галан, співзасновниця правозахисного центру “Принцип”, весна 2026 року
Якщо є відсоток наших захисників, які потребують якісної допомоги, який він у загальній кількості?
Усе ж невеликий. Тяжкі стани, де приєднується залежність, коморбідність так звана, коли є і фізичні поранення, і психологічні разом або посткомаційний синдром разом з ПТСР — це небезпечна комбінація для лікарів, бо важча в лікуванні. Може, до 20 %. Решті буде потрібна просто якісна робота з тими самими фахівцями супроводу ветерана, які працюють у комунальних ветеранських центрах чи інших. Це супровід у працевлаштуванні, підтримка не фахова, а допоміжна, супроводжуюча, щоб людина відчувала, що вона не сама, що про неї дбають. І отака допомога, я сказала б, потрібна практично кожному. Але це не про психіатра.
Я повертаюся до досліджень, які читала. Про те, що креативність і вміння шукати виходи з нестандартних ситуацій серед перших, здається, навичок, які визначали і ветерани про себе, і сторонні про них.
Так, ми це бачимо. Це навик, який формується в результаті бойової підготовки і тривалої служби. Потім людина не викине ж його у смітник. Вона ним користується навіть без усвідомлення. Це так випрацьовується реагування нервової системи: оцінка ситуації навколо, збір оперативної інформації. Аналіз — і от вам рішення нестандартне. Це все унікальний бойовий досвід.
Ми записували достатньо складне відео, де треба було стрибати по решітках на землі. Групова активність, потрібна нам для фізичної реабілітації. Дуже важко було, коли дві команди йдуть назустріч одна одній. Постійно розбалансовували.
Той не туди стрибнув, той не вступив, не там, не коли треба, бо це під музику треба було робити. Це ми робили — команда військових, команда «Поляни». В один момент на себе взяв керівництво один пацієнт — років 50–55, давній досвід служби. Він моментально скоригував нас командою. Зорієнтувався, хто й що неправильно робить і що треба поправити. І ми в одну секунду виконали завдання, а до того пів години мучились. Це свідчить знову про те, що людина правильно оцінила ситуацію. Ми це бачимо на практиці дуже часто. Часом люди втрачають можливість так зробити через ставлення.
Оскільки наші захисники проживають дуже складний досвід, болісний, часто немає поруч фахівця, щоб подолати біль у стресових бойових умовах, є залежності. Нікуди не діваються ні алкоголь, ні наркотичні речовини. Наскільки це впливає на розбудову такої допомоги для всіх? У нас залежності були до війни і до 2014 року, від наркотиків до алкоголю.
Я теж воліла б говорити, що це послужило поштовхом для змін. Мінветеранів разом з Міністерством охорони здоров'я, з НСЗУ навіть запустило програму лікування залежності. Це теж крок, якого раніше не було. Звісно, там багато нюансів. Як завжди, в новій справі будуть підводні камені, факапи й решта. Але в чому тут підступність і складність? Це тривалий супровід. Кажуть фахівці, що залежність колишньою не буває. Трохи жорстоко, але частка правди є. Цей шлях якось формується.
Ми говоримо про новітні методи лікування, які продовжуємо продукувати, про психоделічно-асистовану терапію, яка ще дуже обмежено дозволена в Україні, але вона розглядається теж як лікування тяжких залежностей, певні речовини психоделічні використовують для цього. І ми маємо думати в цьому напрямку.
Нам треба буде шукати методи, яких ми ще не застосовували, щоб подолати це швидше, менш затратно, бо це знову ж дорого, довготривало, емоційно складно для всієї родини. Знову тут війна послугувала тим, що ми шукаємо нові шляхи.
Зрештою, залежним можна стати не тільки внаслідок бойових дій.
Абсолютно. Ситуація тривожного виснаження часом веде людей до неправильної копінг-стратегії.
Чи побільшало інструментів і експертизи в команд медиків, аби допомагати людям, які мають ту чи іншу залежність?
Так, розширюються команди, які володіють. І з'являється хоч якийсь контроль центрів, які є відверто злочинними, які "лікують" залежності, — вони ще є, але фокус на цьому теж тримається. Часом залежність сформувалась на основі травматичного досвіду. І без комбінації [неможливо] — не просто працювати із залежністю, а працювати з травмою, яка до цього призвела. Комбінація дуже важлива, і вона виходить на поверхню. Роботи ще багато.
Чи коректно я зрозуміла: у контексті наших поранених захисників і ветеранів через розвиток психологічної служби ми вчимося загалом працювати з травмою, навіть з тією, яка не стосується військових? Умовно, померла мама в ДТП — треба попрацювати з родиною.
Черепно-мозкова травма, спінальна, так. Уся травма через призму військової дає багато досвіду роботи з людьми, які отримують травми поза війною. Нікуди не ділись інсульти, психологічні травми у звичайному житті. Люди набувають нових скілів і нових професійних навичок, які їх зміцнюють як фахівців і дають класні результати.
Наскільки така кількість захисників, психічне здоров'я яких потребує тієї чи іншої допомоги, впливає на всю службу психологічної допомоги в країні? Психічне здоров'я у нас було стигматизоване багато років.
Стигма змінилася. Бачимо точно. По-перше, і самі захисники/захисниці звертаються, бо вже отримали досвід гарної допомоги, бо це росте, і люди ростуть, вчаться.
Люди дуже хочуть допомагати психічному здоров'ю, ветеранській спільноті. Ми зараз командою навіть вчимо. У нас величезний цикл тренінгів для команд центрів ментального здоров'я, які працюють з цивільними.
Дуже багато нових людей приходить на роботу в ці центри психічного здоров'я. Їх уже більше ніж 200 в Україні. Треба про це говорити і знати. Уже з'являються інфраструктура й безоплатна завдяки Національній службі здоров'я послуга, але люди потребують додаткових навичок і знань. І тут якраз військова травма знову підштовхнула міжнародну спільноту, яка ділиться знаннями, додатковими тренінгами, методами. І родини більше звертаються по допомогу, цю допомогу вже сприймають по-іншому. Це теж каталізатор. Краще б його не було, але...
Коли ми запускали проєкт «Наші гідні», я багато читала про ветеранів. Запам'яталося, що ветерани часто казали, що вони вже не готові терпіти несправедливість. Якщо раніше десь промовчав, то зараз після сплаченої ціни вже, напевно, ні. Що це може дати нам усім?
Ми бачили вже багато епізодів, коли некоректна поведінка когось з обслуговуючої структури дала змогу потім створити правильні протоколи в компанії, алгоритми реагування. Плануємо з командою Мінветеранів розробити протокол, як діяти в кризових ситуаціях, коли це театральні, великі площадки, як недавній приклад.
Це допомога, бо новий досвід для нас. Ми кожного дня стикаємося з новою проблемою. Безбар'єрності, безбар'єрності психологічної, травмочутливості, навчання цього всього персоналу, який може бути дотичним до людей. Неважливо, ветеран це чи інша людина. У нас купа людей з тяжкими переживаннями. Вони можуть бути вразливими до будь-якого неправильного слова. Це все запускає те, як ми перебудовуємося, як налаштовуємо нові процеси. Це прекрасно. Дякую вам, якщо ви десь не мовчите, просто не сильно вибухайте, майте трошечки стриманості, але там, де треба, не мовчіть і говоріть.
Бо я бачу в наших пацієнтів, що ця зневіра і безсилля, фізична виснаженість і психологічна часом говорять про те, що вони не хочуть вступати в конфлікт. Так усе задовбало, що простіше відійти і посидіти на лавці, покурити. І це теж проблема. Не знаєш, що краще. Чи щоб людина вибухнула і сказала про проблему, чи просто щоб відійшла, тому що втомилася воювати: і там боровся, і тут треба боротися.
Я бачила багато коментарів від хлопців під дописами проєкту, що «нас суспільство дуже часто не бачать кимось іншим, крім умовних охоронців АТБ».
Дуже часто скаржаться на складність етапу реабілітаційного, коли психіка ще перебудовується до нових умов життя. Про складність витримувати звичайний робочий режим, умовно — з дев'ятої до шостої. Їх це часто виносить, вони часто звільняються, бо немає гнучкості. Часто компанії навіть не думають про це.
Можна завести людині якийсь інший графік роботи, дати другу половину дня для роботи, бо часом їм вранці важко встати. Посткомаційні стани, після контузії умовної, коли важко вранці зібратися, і перепади з тиском, і треба якось переналаштуватись. Знову ж, це про гнучкість компанії, до якої приходять люди. Треба визнавати, що вони можуть бути дуже класними фахівцями, але стан здоров'я їхній трошки інший. Вони можуть бути більш виснаженими. Треба дати їм трошки більше свободи, більше вибору, щоб була ефективність.
Людям, які ухвалюють рішення в компаніях, запрошуючи на роботу ветеранів, важливо мати тут універсальні політики для всіх, аби це не були ексклюзивні умови, виключно для ветерана, бо воно теж свою справу в колективі зробить і точно не в плюс.
2018–2019 рік, коли я був державним експертом у директораті стратегічного планування МОЗ, я на той момент на держслужбі був два роки. Моя зарплата була у два рази більша, ніж зарплата людей, які на держслужбі були 10–15 років. Про яку взаємодію в нас може бути мова, коли я, правду кажучи, у них навчаюсь, приходжу і питаю, бо не розумію, як робити. Вони кажуть: "Іди, розбирайся". І це проблема. Чому ми маємо вважати, що доплата ветерану за ветеранський статус допоможе йому влитись у колектив і стати професіоналом? Та ні.— Ігор Безкаравайний, ветеран, заступник міністра економіки, весна 2026 року
Абсолютно, бо в колективах працюють і родини тих, хто служить. Ми про це постійно забуваємо. Родини вже загиблих людей. Це знову про нашу травмочутливість.
Ми знаємо, що в людей травматичний досвід, не обов'язково війни. Ми маємо діяти відповідно до цього. Відчувати потребу людей, які перебувають у стані адаптації.
Ставлення перш за все, повага і вдячність — ця штука не матеріальна. І вона первинна.