Як чорний гумор допомагає нам проживати травматичний досвід
У сучасній психології немає однієї чіткої категорії «чорного гумору». У новому огляді 2026 року вказано, що під цим поняттям можуть об’єднуватися різні явища — сарказм, цинізм, іронія, сатира та гумор у критичних ситуаціях, який англійською називають gallows humor («ешафотний гумор»), пояснює Сергій Данилов.
Є поширений міф щодо чорного гумору. Нібито він висміює трагедію чи тих, хто постраждав. Але це не так. У дослідницькому розумінні чорний гумор може звертатися до тем смерті, хвороби, болю та страждання, але його класична функція — терапевтична: проживати втрати, біль і складні обставини, особливо коли не можеш швидко їх змінити.
Окремим різновидом є гумор пригнобленої групи або людини, яка перебуває в умовах безпосередньої загрози життю. Як ось цей мем, опублікований за шість тижнів до повномасштабного вторгнення.
«Для травматичного й військового контексту я б говорив про гумор у загрозливій, болісній, абсурдній або пов’язаній зі смертю, пораненням, безсиллям ситуації. Такий гумор досліджують у військових, медиків, рятувальників та ветеранів», — каже нейробіолог.
Чому під час травматичного досвіду люди можуть вдаватися до чорного гумору? За словами Сергія Данилова, тут можна виокремити щонайменше чотири функції:
- Гумористичне переосмисленнядозволяє на короткий час змінити оцінку ситуації, не заперечуючи й не стираючи пам’ять про те, що сталося. Фактично ситуація лишається поганою, але на кілька секунд людина створює іншу рамку її інтерпретації. Змінює психологічну вагу травматичного досвіду. Дослідники трактують дотепні та «в'їдливі» українські меми як прояв непокори й стійкості. Професор цифрової дипломатії Оксфордського університету Корнеліу Бйола, зокрема, зазначав: якщо люди в таких обставинах досі здатні добре жартувати, у цьому є елемент стійкості.
- Дистанціювання (зміна перспективи). Людина на мить переходить із позиції безпосереднього переживання болю в позицію зовнішнього спостерігача. Людина на певний час зменшує контакт із важкими переживаннями, щоб вони не забирали весь доступний психологічний ресурс. Дослідження команди anima.ua показує: уникання негативної інформації в короткостроковій перспективі може бути пов’язане з кращим самопочуттям. Ймовірно, це відбувається тому, що людина перестає постійно витрачати увагу на загрозу, яку наразі не може контролювати.
- Соціальна ко-регуляція– особливо помітна у військовому середовищі, де жарт не обов’язково означає «мені байдуже». Навпаки, він може казати: «Ми обоє знаємо, наскільки це погано, і можемо витримати це разом». У дослідженні Army STARRS гумор, моральний стан і згуртованість у підрозділі були пов’язані між собою та асоціювалися з нижчим ризиком виникнення ПТСР.
- Повернення відчуття агентності — здатності впливати на ситуацію власними діями, і це, ймовірно, найважливіша функція.«Травматична подія часто передбачає втрату контролю: зі мною сталося щось, чого я не обирав і не міг припинити. Жарт у такій ситуації вже є власною дією людини. Я визначаю, як назвати те, що сталося, яку рамку цьому дати і кому дозволити сміятися разом зі мною», – пояснює Сергій Данилов.
Додатково гумор може згуртовувати людей і послаблювати уявлення про всесильність ворога. Тож формула «пожартував — встав — пішов далі» — не лише фігура мовлення.
Наприклад, психологиня Світлана Ройз описувала жарти про смерть під час війни як спробу «повернути собі силу». За її словами, через сміх людина ніби забирає назад енергію, яку втратила через страх і біль, та зменшує відчуття небезпеки — «наче приймає знеболювальне».
Скажімо, для сторонньої людини ампутація може передусім означати трагедію, яка потребує співчуття. Але для людини, яка живе з ампутацією щодня, це значно ширша реальність — протезування, фантомний біль, бюрократія, побутові труднощі, сексуальність, незручні запитання та безліч повсякденних ситуацій. «Тут з’являється величезний матеріал для гумору. Іншими словами, жарт іноді означає не знецінення травми, а нормалізацію життя навколо неї», – додає Данилов.
І тут – важливий нюанс, додає нейробіолог: «Коли я жартую над собою, сам визначаю, як подати свій досвід, і де межа допустимого. Коли про мене так жартує хтось інший, я вже стаю об’єктом його інтерпретації. Змінюється і право говорити про цей досвід із позиції того, хто його пережив: я знаю, що означає жити з цим, а ти — ні».
Універсального правила, чи можуть родичі та друзі людини використовувати чорний гумор, немає. Важливіше за формальне дотримання «правил такту» — орієнтуватися на саму людину та її реакції: «Нехай власник досвіду встановлює норму. Якщо людина сама регулярно так жартує з вами, сміється, розвиває ваші жарти й очевидно запрошує до цього формату, простір поступово стає спільним. Але те, що людина сміялася вчора з жарту про поранення у компанії побратимів, не означає, що цей жарт буде прийнятним сьогодні перед її дитиною, дружиною чи незнайомцями», — каже Данилов.
І ще одна важлива річ: якщо вже сміятися “по-чорному”, то разом із людиною, а не з неї. Об'єктом жарту може бути абсурдність ситуації, система, побутова проблема чи спільний досвід, але не сама людина, її тіло, слабкість або втрата. Не варто зводити людину лише до її травми. І тримати в голові, що здатність жартувати не означає, що людина вже пережила травму. «Людина повинна мати право і на чорний жарт, і на абсолютно неіронічний біль», — каже Данилов.
То чорний гумор – це про проживання травми чи її уникання?
У травматичному контексті чорний гумор може бути не запереченням реальності, а способом витримати її. Це про реагування, говорить Ксенія Возніцина, лікарка-неврологиня, засновниця та директорка Центру психічного здоровʼя та реабілітації «Лісова поляна». Він може бути корисним для нервової системи.
“Це такий скид напруження і спосіб регулювати свій стан. І це справді працює — доведено науковими дослідженнями, які розглядають гумор як один зі способів емоційного подолання труднощів”, — каже неврологиня. Але важливо, щоб за цим не ховалися безвихідь, втома від співчуття чи виснаження.
Якщо людина може жартувати, і водночас здатна говорити серйозно, сумувати, просити про допомогу, бути близькою з іншими й за потреби припинити жартувати, гумор, найімовірніше, є одним із способів самодопомоги.
Чорний гумор, розповідає Марина Стародубська, може бути «воротами» до глибшої розмови про травму — але лише якщо після жарту з'являється простір для складнішої та нюансованої розмови про пережите: «Коли ж він стає єдиним способом говорити (чи не говорити) про травму, він ризикує перетворитися з інструменту опрацювання на інструмент уникнення».
А коли будь-яка спроба наблизитися до болючої теми одразу перетворюється на жарт, людина не витримує серйозної розмови, використовує гумор, щоб відштовхнути близьких, або постійно принижує себе, це може бути частиною уникання складних переживань. «Сучасна література дедалі більше відходить від питання, яка стратегія є правильною, до питання, чи здатна людина гнучко змінювати свою реакцію залежно від ситуації», — говорить Данилов.
Чорний гумор має стосунок до реабілітації?
Чорний гумор може бути ресурсом під час психологічної реабілітації, однак сам по собі не є методом лікування травми чи однозначною ознакою психологічного відновлення.
Сергій Данилов зазначає, що наразі немає однозначних наукових даних, які б дозволяли пов'язати використання чорного гумору з кращим психологічним станом. У протоколах реабілітації гумор також не розглядають як специфічний метод лікування травми.
Чорний гумор характерний українцям?
Так. Однак він не є унікально українським явищем, пояснює професорка Марина Стародубська. Він є частиною ширшого стилю гумору, характерного так званим «загроженим» культурам — суспільств із досвідом насильства, репресій, воєн і тривалої нестабільності. До цієї ж когорти професорка відносить Польщу, Угорщину, Болгарію, Чехію, країни Балтії, Балкани та Ізраїль.
Українська література й культура тривалий час послуговувалися сатирою та гумором, зокрема в періоди криз і суспільних потрясінь. Наприклад, «Енеїда» Івана Котляревського стала знаковим твором нової української літератури в умовах Російської імперії, де українське друковане слово зазнавало обмежень і заборон.
Цю традицію, на думку Стародубської, добре передає відомий рядок Лесі Українки: «Щоб не плакати, я сміялась». Серед сучасних прикладів дослідниця наводить фразу Сергія Жадана «Я люблю цю країну навіть без кокаїну».
Професорка додає, що в українській культурі чорніший гумор може бути своєрідним маркером довіри. Коли стосунки переходять на більш особистий рівень, формальні та ввічливі формулювання часто відходять на другий план, натомість з'являється кпинна прямота.
«Зокрема, у поколінні 35–40+ (само)сарказм і (само)іронія сприймаються як ознака критичного мислення та інтелекту, тому відповідні жарти можуть звучати по кілька разів на день», — зазначає Стародубська.
«Наша “фішка” — радше спільна риса певного типу культур, ніж унікальний український прояв. Унікальним є інше: масштаб і стратегічність, з якими Україна перенесла цей гумор у публічну й дипломатичну комунікацію воєнного часу. Тут ми справді торуємо новий шлях», — говорить дослідниця.
Чи зрозуміють наш чорний гумор за кордоном?
Не факт. «Гумор не подорожує добре. Твердження, що гумор “долає всі межі”, — хибне і є радше міфом. Усередині національної культури він має свої “червоні лінії” та виконує зрозумілу функцію, а для аудиторій з іншими нормами може звучати образливо чи незрозуміло», — пояснює Марина Стародубська.
Наприклад, саркастична реакція українців і меми з акулами після загибелі російського туриста в Єгипті нам була зрозумілою в контексті війни, однак за кордоном її загалом сприйняли як недоречну. Подібна ситуація, за словами дослідниці, виникла з мемами зі словами на снігу, викладеними з тіл загиблих російських військових. Питання не стільки в тому, чи «переходить» гумор певні межі, скільки в тому, чиї саме це межі та в якому контексті.
Війна зробила чорний гумор соціально прийнятнішим
Показово, що гумор, який спочатку народжувався в соцмережах, почали використовувати й посадовці. Практика державних акаунтів публікувати «чорні» меми про війну стала нетиповим для офіційної комунікації кроком і фактично легітимізувала такий спосіб реагування на події.
Війна зробила агресивний гумор частиною публічного дискурсу — від «русский корабль, иди нах…» до «бавовни» та «орків». Такі вислови стали не лише способом висміяти ворога, а й формою публічного самовираження, яку значна частина українського суспільства сприймає позитивно.
Водночас «прийнятнішим» чорний гумор став не для всіх. Порівняльне дослідження реакцій на один і той самий мем до та після початку повномасштабного вторгнення виявило відносне зниження оцінки його смішності після 24 лютого та значну політичну поляризацію реакцій. Тому, на думку Стародубської, йдеться не стільки про те, що межі допустимого чорного гумору під час війни зникли. Радше всередині українського суспільства він став визнаним інструментом проживання травми, страху та безсилля — водночас залишаючись суперечливим і культурно залежним явищем.
Утім, наша стійкість — це не про сам чорний жарт, а про те, що стоїть за ним: здатність попри обставини продовжувати працювати, ростити дітей, воювати, підтримувати інших і відновлювати повсякденне життя, пояснює професорка Стародубська: «Гумор — показник і підсилювач цієї здатності, а не її причина, і він не “срібна куля”. Тому чесніше було б сказати: чорний гумор — це видимий симптом нашої стійкості й водночас один із її інструментів. Він допомагає “підвестися на ноги”, але встаємо ми не через жарт, а через те, що маємо задля чого це робити».
