Лише за перші п’ять років АТО/ООС у бойових діях узяли участь близько чотирьох тисяч іноземних добровольців. Нині їхня кількість, за неофіційними даними, може сягати 20 тисяч — власне тому й організували Міжнародний легіон. Однак у складі ЗСУ є також окремі національні підрозділи. У стрічці «Одного літа в Україні» Володимир Тихий передає частку цього розмаїття, саджаючи перед камерою хлопців з різних країн. Але зосереджується він на історіях трьох бійців: американців Мюррея, Волдо й Сесі.
Мюррей — інструктор і командир. Як то кажуть, суворий, але справедливий, з татуюванням на шиї Good Luck, Don't Die. Сесі й Волдо — друзяки-нерозлийвода, обидва вусані, народилися в один день — 1 жовтня, але з діаметрально протилежною вдачею. Сесі — меланхолік, Волдо — радше сангвінік. Перший похмуро зізнається: «Я не люблю цивільне життя, це якось некомфортно». Другий теж не любить мирну нудьгу і з безтурботною посмішкою характеризує вихід на нуль як нормальну діяльність: «Прокинулися вранці, пішли на роботу»; для нього успіх — «бути щасливим у своїй праці», і він дійсно щасливий, а на шевроні в нього власна заповідь: Live Free, Die Hard.
Залучення іноземних бійців у війні на боці України завжди було актуальною темою, надто на початку повномасштабного вторгнення. В інтернеті є маса сюжетів про іноземців у бою. Тихий, однак, обирає інший спосіб оповіді, який може навіть і здивувати. Він показує фронт лише останні 10 хвилин стрічки. У ній є вкраплення теленовин, що демонструють рівень мілітарного абсурду, який охопив Росію (окремо слід відзначити роботу Андрія Мартиненка, який склав і для цього фрагмента, і для інших епізодів надзвичайно точний настроєвий саундтрек). Однак переважна частина фільму — це рутина підготовки до війни. Навчання, спогади про життя в Штатах, міцні слівця і жарти на кшталт «Чуваки, я маю 40 тисяч боргу, дайте вже здохнути» або «Відряджаю тебе першим, бо не люблю тебе». І в цьому — сама Америка.
Знімальна група подорожує США в розпал літа, зупиняючись біля важливих меморіалів: Арлінгтонський національний цвинтар; пам'ятник морпіхам, що підняли американський прапор над Іодзімою; лінкор «Міссурі», на борту якого підписали акт про капітуляцію Японії. Українські кінематографісти розпитують перехожих, звичайних американців і американок, про те, що для них означають ці місця, чим для них є патріотизм, історична пам’ять, як вони сприймають війну загалом. Хтось схвильований самою нагодою побувати на такій значущій локації, комусь війна огидна як явище, один унікум навіть винуватить у всіх бідах змову таємничих банкірів. Для всіх цих відкритих і привітних громадян патріотизм і війна — поняття майже музейні. Це радше декларації, які рідко перетинаються з повсякденням. Для Мюррея, втім, любов до країни — це не щоранкове підняття прапора на галявинці, а дія, вчинок: «Завітайте хоча б у гості до діда-ветерана, допоможіть йому з покупками, послухайте його історію, зробіть щось».
Тихий уникає адреналіну військового репортажу, відходить від ситуації фронтового тут-і-зараз, зосереджується на цих розмовах і побутових дрібницях заради однієї мети: зрозуміти, що це за люди, які покидають фортецю західного затишку і йдуть під кулі в українських посадках. Ймовірну відповідь дає Сесі: «Ми всі — купка безіменних нікого». Вільні у самозреченні, звитяжні від природи.
Ронін — самурай, що блукає, втративши господаря. Ронін може стати розбійником, а може лишитися шляхетним воїном. З єдиним прагненням: просто вчинити правильно.
