ГоловнаКультура

Національний конкурс фестивалю «Docudays UA» в евакуації

За день до повномасштабного нападу Росії на Україну Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays UA» оголосив національну конкурсну програму. До неї увійшли чотири картини: «Плай» Єви Джішіашвілі, «Між небом та горами» Дмитра Грешка, «Привоз» Єви Нейман і «Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського.

Через війну фестиваль був перенесений. Проте програму DOCU/УКРАЇНА покажуть з 29 травня по 5 червня 2022 року на Краківському фестивалі. А журі національного конкурсу Docudays UA обере переможців.

Сьогодні Міжнародний фестиваль про права людини «Docudays UA» проводить важливу дипломатичну роботу за кордоном у сфері культури. Покази на Краківському фестивалі - це тільки один з її напрямків. В Україні команда фестивалю організовує фінансову допомогу для документалістів і почала збір свідчень війни й формування архів для дослідників і режисерів.

Пропонуємо огляд стрічок з програми національного конкурсу Docudays UA-2022.

«Плай», режисерка Єва Джішіашвілі

У своїй дебютній картині Єва Джішіашвілі розповідає про життя сім’ї у віддаленому куточку на Західній Україні. Робота над картиною тривала шість років. Режисерка розпочала її під час навчання в майстерні Сергія Буковського. Він згодом став креативним продюсером цього фільму.

У фільмі ветеран АТО і його мовчазна, смиренна дружина виховують у патріотично-релігійному ключі двох онуків. Вони розповідають дітям про те, як бог створив світ, чому в Україні воюють і хто такий Путін. Хоча про останнього внучці ще в школі сказали. Малі все це слухають і роблять прості, але влучні висновки про суспільно-політичну ситуацію в країні та світі.

Усе в житті цієї сім’ї пов’язане з циклами природи. Періоди активізації польових робіт змінюються періодами тиші, коли все ніби завмирає, перечікуючи зиму, щоб весною, на Великдень, знову відродитися. Цим неспішним темпоритмом пронизаний весь фільм. Здається, сюди не може дістатися ні коронавірус, ні війна. Та чи то далекий гул подій на Майдані та сході України, чи шум наближення нового нещастя, але близькість війни відчутна в кожному кадрі. 

«Між небом та горами», режисер Дмитро Грешко

Стрічка є своєрідним продовженням документального дослідження на тему вітчизняної медицини, яке розпочав Дмитро Грешко у своєму попередньому короткому метрі «Врятуйте мене, лікарю». У повнометражній роботі режисер не просто фіксує тяжку працю закарпатських медиків під час пандемії коронавірусу, а намагається створити колективний портрет цілого регіону з його особливостями та неповторним колоритом.

Кадр із фільму «Між небом та горами»
Фото: docudays.ua
Кадр із фільму «Між небом та горами»

Життя та смерть у цьому фільмі йдуть максимально близько одне від одного. На екрані перед глядачами постає не трагедія, а життєствердна історія про колообіг людського життя. Цей цикл починається з народження на Різдво, проходить стадії росту і становлення, закінчується смертю і воскресінням на Великдень. Під час зйомок по всій Україні був пік пандемії та локдаун.

У «Між небом та горами» звучить один з західноукраїнських діалектів, який непідготовленому вуху непросто розібрати. Сподіваюсь, що це не стане перепоною для розуміння, а навпаки - стимулюватиме глядачів уважніше вдивлятися та вслухатися в картину, щоб зрозуміти регіон, який став надійним тилом для всієї України й прихистком для тисяч наших громадян.

«Привоз», режисерка Єва Нейман 

Зацікавленій в українському кінематографі аудиторії режисерка вже давно знайома своїми ігровими роботами. Проте до ігрового дебюту в неї були два документальні фільми «Все по-старому» й «Шляхи господні». «Привоз» Єви Нейман переносить глядачів на південь України, в Одесу, на її легендарний ринок.

Кадр із фільму «Привоз»
Фото: docudays.ua/
Кадр із фільму «Привоз»

Це споглядальне документальне кіно, організоване так, що виникає враження, ніби ми потрапляємо в якийсь абсолютно сюрреалістичний простір, наповнений примарами, а не людьми. 

Головні герої - не покупці й продавці. Вони не беруть участі в купівлі-продажу, але є невіддільною частиною цього місця. Їхня мета перебування на ринку - розвіяти свою самотність і знайти співрозмовників. Дивакуватість монологів і випадкові фрази, з яких ніби вітром вирваний сенс, здається, не можуть сприяти міжособистісному діалогу. Хіба що ви зупинитеся на мить посеред невпинного базарного потоку й прислухаєтеся до того, що розповідають вам анімалістичні духи ринку. 

За 72 хвилини екранного часу ми лише раз виходимо за межі цього тісного мікрокосмосу. Це вихід до моря, що є ніби антрактом, який ділить фільм на дві частини й дає глядачеві трохи перепочити від галасливого натовпу. 

«Нескінченність за Флоріаном», режисер Олексій Радинський

Олексій Радинський у своїй творчості послідовно досліджує зміни Києва під впливом стихійної забудови. Вона відбувається через доступ забудовників до необмежених фінансових ресурсів і через відверте ігнорування проблеми нищення міста або навіть сприяння планам недоброчесних забудовників з боку міської влади.

Кадр з фільму «Нескінченність за Флоріаном»
Фото: docudays.ua
Кадр з фільму «Нескінченність за Флоріаном»

«Нескінченність за Флоріаном» - це другий фільм про відстоювання будинку «Летюча тарілка». Цього разу фокус спрямовано не стільки на активістські перипетії навколо споруди, скільки на постать архітектора Флоріана Юр’єва. На особистість, яка поєднує непересічний талант до архітектури, живопису, музики й навіть до кінематографу. Йому протистоїть Вагіф Алієв, один з найбільш масштабних і найменш публічних забудовників Києва.

Кадри будівництва торговельного центру, що поглинає «Тарілку», і запеклих дискусій у кабінетах чиновників контрапунктно зіставлені з фрагментами експериментальних фільмів Флоріана Юр'єва. На тлі думок про світобудову, які озвучує архітектор, це підносить «Нескінченність за Флоріаном» далеко над проблемами конкретно взятого міста чи України загалом. На рівень роздумів про долю та роль людства в нескінченних просторах всесвіту. 

Слова героя про небезпеку антропоцентризму та підступної влади грошей звучать одночасно як страшне пророцтво і застереження. Наша цивілізація нестримно прямує до свого фіналу. Та Флоріан Юр'єв своїми словами, діями, способом життя демонструє, як поводитися гідно перед лицем своєї смерті. 

***

Від особистісних історій, через перепони матеріального світу, відкриваючи закономірності життєвих циклів у щоденній рутині, українські документалісти піднімаються до глобальних узагальнень про світобудову. Тому ці документальні стрічки актуальні сьогодні й не втратять актуальності ні завтра, ні через багато років. Хоча вони напряму не розповідають про бойові дії на території України, вони є важливими свідченнями про країну, за яку ми боремося.

Кадр з фільму «Плай» 
Фото: docudays.ua
Кадр з фільму «Плай» 

Альона ПензійАльона Пензій, Журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram