Цього можна було б уникнути, провівши швидкі і точкові консультації з керівниками інституцій, які розуміють серйозність кризи, готові до діалогу і знають, від яких видатків можна відмовитись без серйозної шкоди для всієї сфери – все ще кволої і дуже вразливої. Всі були готові до компромісу і неодмінно знайшли б його. Це питання п’яти, максимум десяти телефонних дзвінків, після яких керівники інституцій і головні розпорядники коштів (Мінкульт, МЗС, ДУС) самі могли б оперативно подати до Мінфіну об’єктивні і виважені пропозиції. Натомість бюджет верстався тими, хто, вочевидь, не розуміє специфіки сфери і далекосяжних наслідків своїх рішень. Як сказав представник Рахункової палати в ефірі UA:Радіо Культура, «забрали у тих, кого легко порізати», себто тих, хто не стане огризатись і боротись за себе.
Тиждень тому – 25 березня – ми з керівниками Українського культурного фонду, Українського інституту книги, Довженко-Центру і Мистецького Арсеналу оприлюднили відкритий лист до прем’єра з проханням виважено поставитись до скорочення видатків на культуру. За один день цього листа підписали понад 2000 фахівців з усієї України. Нас почули, і це добрий знак.
Утім, об’єднавче слово «культура» дещо розмило ширший порядок денний. В розумінні уряду культурні інституції – це ті, які підпорядковуються Мінкульту і фінансуються за його бюджетними програмами. Позиціонування ж Українського інституту завжди було двояким. З одного боку, ми однозначно є системоутворюючим елементом нинішньої культурної екосистеми, адже виробляємо і працюємо з культурним, освітнім, науковим контентом; а з іншого – є частиною системи МЗС і закордонних дипломатичних установ, працюючи на реалізацію зовнішньополітичних завдань України. У кожній з цих систем ми водночас і свої, і чужі. Тому в бюджетних війнах, де колективні петиції вмикають гучний «алярм», але кожен зрештою рятує себе сам, культурна дипломатія «провалюється між дошками», випадає з поля уваги і порядку денного як культурної, так і дипломатичної вертикалі.
Попри це, ми не втомлюємось повторювати тези, які давно є очевидними для закордонних управлінців, теоретиків і практиків: культурна дипломатія є важливим чинником національної та інформаційної безпеки, можливість діалогу зі світом на рівних. Це потужний інструмент створення позитивних наративів про Україну в міжнародному інформаційному полі, спосіб боротьби з негативом, упередженнями і дезінформацією. Якщо Україна навіть у кризові часи не говоритиме про себе сама, за неї це обов’язково робитимуть інші. Це про вплив, суб’єктність і суспільне благо, які так важко вкладаються в KPI й економічні показники, але без яких наша державність ніколи не буде повноцінною.
Не можу не застосувати знову своє улюблене фінансове мірило: 30 мільйонів, зекономлені державою на її іміджі у світі, – це вартість прокладання двох кілометрів асфальтової дороги. Торік бюджет Українського інституту простягнувся на цілих чотири асфальто-кілометри, і за цю скромну суму ми зробили 85 проектів в 11 країнах світу; охопили понад 10 мільйонів медійної аудиторії; започаткували партнерства з ключовими культурними й науковими інституціями Європи і США; отримали фантастичні відгуки про свою роботу. Це цілковито нова якість культурної репрезентації України за кордоном, і я можу говорити про це з гордістю. Утім, ми все ще на початку шляху, який ризикує так і залишитись незаасфальтованим.
Аби не допустити краху Інституту, ми з командою з ранку до пізньої ночі контактували з десятками людей в уряді, парламенті, офісі Президента, Наглядовій раді і громадському секторі; готували розрахунки і пропозиції про відмову від 40% фінансування, розуміючи, що деякі проекти будуть скасовані через карантинні обмеження. У стислі терміни розробили три версії плану діяльності на 2020 рік з різними бюджетами й переведенням частини проектів в онлайн. Утім, на фоні всезагальної істерії і залаштункових торгів ця робота очистила лише наше власне сумління: на своєму рівні ми зробили все, що могли.
Чудово, що спільноті вдалося відстояти бодай частину бюджетів інституцій, підпорядкованих Мінкультури (УКФ, УІК, Держкіно), за які самовіддано боролись в.о. міністра Світлана Фоменко і профільний комітет Верховної Ради. Українському інституту, який перебуває у сфері управління МЗС, пощастило менше. Не зважаючи на всі зусилля керівництва і Наглядової ради Інституту, достукатись до суб’єктів ухвалення бюджетних рішень поки не вдається.
Якщо проект закону про бюджет буде проголосований у чинній редакції, фінансування Українського інституту складатиме близько 25 млн (було 78 млн). Ця сума покриє витрати за заходами, поведеними у лютому-березні; оплату кредиторської заборгованості за 2019 рік, спричиненої зупинкою бюджетного фінансування у грудні; зобов’язання за вже укладеними господарськими і проектними договорами; зарплати; оренду офісу і мізерні кошти на поточну діяльність.
Без програмного бюджету Інститут у 2020 і 2021 році НЕ зробить понад 100 проектів, над якими ми працювали упродовж 6-12 місяців. Усі ці проекти розроблялися паралельно з трирічною стратегією Інституту, яка буде оприлюднена на початку квітня. У них закладені потужні системоутворюючі механізми та логіка сталого розвитку української культурної дипломатії, а також враховані очікування й запити широкого експертного середовища. Серед них, зокрема:
- Програма системної промоції українського кіно у світі proMOTION, яка допомогла б найкращим фільмам потрапити на міжнародні фестивалі і вийти у широкий прокат;
- Програма підтримки українських студій в університетах і наукових осередках Європи і США. Зривається співпраця з Українським науковим інститутом Гарвардського університету та участь українських науковців у низці великих українознавчих конференцій;
- Проект з насичення іншомовних версій Вікіпедії статтями про українську культуру й історію;
- Третій етапу програми міжнародних резиденцій для художників і кураторів ЕКСТЕР;
- Системне дослідження сприйняття і ставлення до України серед фахових аудиторій в Польщі, Німеччині, Франції й Угорщині;
- Впровадження україномовних аудіогідіву провідних музеях світу;
- Програма перекладів і постановок сучасної української драми в закордонних театрах, а також участі вистав у театральних фестивалях;
- Видання публікації про українську кулінарну дипломатію для закордонних дипломатичних установ;
- Програма промоції сучасної української музики на міжнародних цифрових платформах;
- Підтримка кількох виставок українського мистецтва, зокрема, в США і Нідерландах;
- Розробка дизайн-концептів сучасного українського сувеніру і мерчу для використання державними органами і посольствами (час попрощатись з дерев’яними булавами і янтарними іконами);
- Інші інформаційні та онлайн-кампанії, які потребують виробництва відео контенту, перекладів, графічного дизайну, замовлення текстів.
Ми також ризикуємо отримати судові позови від партнерів – авторитетних закордонних інституцій, які вже вклали гроші у підготовку спільних проектів. Та найгірше – це великі репутаційні збитки, втрата довіри до України і її державних інституцій. Ми вже навряд чи зможемо працювати з тими, кого вже добряче підвели. Навіть якщо влітку культурним інституціям повернуть частину бюджетів (вже поповзли такі чутки), буде пізно: світ працює з зовсім іншими горизонтами планування. Півтора роки роботи і розбудови репутації будуть втраченими.
Ми переживемо цю кризу. Пандемія закінчиться. Життя і робота продовжаться. Давайте просто перестанемо стріляти собі в ноги, аби було на що зіпнутися в дивному новому світі.