Я знаю, що кожна з вас прийшла в переклад своїм шляхом. Розкажіть, яким було ваше перше замовлення для видавництва?
Ольга Любарська: Це була книжка Ніколаса Спаркса «The Best of Me» для видавництва КСД в 2013 році. Я побачила оголошення в групі «Український переклад», написала їм листа і мені дали замовлення. Після того було простіше – наступні книжки були для ВСЛ: нон-фікшн «Як ви збудуєте своє життя» Клейтона Крістенсена і «Під скляним ковпаком» Сильвії Плат. А далі – «Основи», видавництво «Видавництво» і «Книголав». Зараз ще працюю з «Темпорою».
Роксоляна Свято: Для мене все почалося з проекту, за який зараз трохи себе картаю. Це книжка Ганса-Роберта Яусса «Естетичний досвід і літературна герменевтика», яка вийшла в «Основах» 2011 року, – величезна праця на межі літературознавства і філософії. Я робила її на двох із іншим перекладачем, але все затягнулося на немислиму кількість років. І такі проекти вимагають набагато серйознішої підготовки, ніж я собі уявляла спочатку.
Потім були переклади для різних видавництв: «Критика», «Дух і літера», ті ж «Основи», «ArtHuss», «Yakaboo», «Комора». Остання для мене дуже важлива ще тим, що там виходили мої переклади з німецької мови, адже зараз мало видавництв, які хочуть видавати щось німецькомовне.
Ярослава Стріха: Я починала в «Дусі і літері» – в них був потік дуже хороших текстів і постійний недобір людей. Довгий час перекладала для них статті в великих проектах, наприклад, у двотомнику «Оксфордський підручник з юдаїки», де я переклала приблизно третину. Це гірше виглядає в резюме, але ця робота стала для мене доленосною – з’явились люди, які знали мене по спільних проектах і могли рекомендувати для іншої роботи.
Після того я працювала з «Основами», і в Laurus, в «Нашому форматі», «Астролябії». Загалом, багато де, бо я дуже жадібна до текстів і швидко працюю. Я люблю паралельно два переклади різних текстів робити, щоб балансувати між різними стилями і жанрами, тому що якщо я залишаюсь на самоті з одним текстом і чужим інтелектом, виникає така клаустрофобська ситуація.
Ви теж так робите?
О.Л.: Ні, якщо я вже у щось занурилась, мені треба впіймати потік і працювати з одним автором якийсь час. Потім я виринаю, три тижні видихаю і далі щось роблю.
Є межа, коли можна зрозуміти, що переклад завершено?
О.Л.: Мене тільки дедлайни спиняють.
Якби не було дедлайнів, можна було б працювати над одним текстом безкінечно?
Р.С.: Мені здається, над художнім текстом я можу дуже довго працювати. А от до нон-фікшну в мене більш «інструментальне» ставлення: я перекладаю, потім, якщо є змога, роблю кілька днів перерви перед вичиткою, під час якої можу дуже багато правити, але коли після другої вичитки ставлю крапку, вона для мене остаточна.
А якщо повернутись до попереднього запитання – я теж не можу паралельно працювати над двома проектами. Але буває, що треба переключатися, особливо якщо книжка затягує. Так було з «Жінкою в Берліні». Сама тематика: 1945 рік, Німеччина, в центрі – жінка, яка зазнала насильства і описує це в своєму щоденнику, день за днем. У якийсь момент я відчула, що ледь не їду дахом, і мені треба було двічі робити перерви по кілька тижнів. Бувають тексти не такі травматичні, але з якими теж треба робити перерву.
Мені важливо, щоб у моєму життєвому графіку був не лише переклад одного тексту від ранку до вечора. Часом я переключаюсь на іншу форму роботи – наприклад, літературну критику або навіть переклад статей. Але паралельно перекладати кілька книжок не можу.
Я.С.: Переклад художки, я припускаю, не закінчений ніколи. Тому що ми з часом змінюємось, здобуваємо життєвий та читацький досвід, нам стають важливі інші речі. Тому я думаю, що до якоїсь доброї художки, де можливі множинні інтерпретації, можна повернутися через два роки і перекласти з іншими акцентами.
Тож так, переклад не закінчується ніколи, якщо не поставити зовнішніх рамок.
О.Л.: У мене була смішна історія про переклад, який неможливо закінчити. Я робила «Душевну музику» Пратчетта, і десь приблизно на третій чверті роботи у мене стався дуже жорсткий депресивний епізод – я перестала розуміти, наскільки добре роблю роботу. Тобто читаю власний текст, і мені не смішно взагалі. Я не можу зрозуміти, це в мені проблема, чи в тексті, чи в чому? Десь місяць я ходила, не могла зібрати себе докупи, а потім попросила друга-редактора проскролити текст, вибірково 10 сторінок прочитати в різних місцях і сказати, чи можна це взагалі людям показувати. Він подивився, сказав: «Оля, нормальний текст, здай і заспокойся». І далі я по краплі з себе вичавила і доробила. В мене таке було вперше, коли я взагалі не розуміла, наскільки якісно я зробила переклад. Але це результат великого виснаження. Зазвичай я розумію, коли текст готовий до того, щоб його міг бачити і брати в роботу редактор.
За якими критеріями ти це розумієш, якщо ти всередині тексту знаходишся? Як подивитись на нього збоку?
О.Л.: У мене такий спосіб роботи: я розбиваю текст на маленькі шматки по десять сторінок, потім такий шматок розбиваю на абзаци десь по 150 слів кожен. І працюю абзац за абзацом, весь час бачу оригінал. Це дуже допомагає мені зрозуміти, наскільки добре я зробила роботу.
На другому етапі роботи я збираю весь текст докупи і вичитую абзац за абзацом, забираю оригінал і лишаю лише переклад. І третій етап – ще раз перечитати переклад. Це метода, якої мене навчили в інституті, за нею можна працювати швидко.
З художніми текстами іноді буває складніше, тому що я іноді не відчуваю настрою або інтонації. Але тоді я перевіряю на власній фокус-групі, якій даю почитати переклад.
Дівчата, а у вас як?
Р.С.: В мене теж завжди перед очима два тексти, навіть на етапі вичитки. Але розміщую я їх поруч. І ще мені важливо, щоб був паперовий варіант оригіналу – особливо в художніх текстах, щоб можна було робити якісь позначки.
Перед перекладом певного шматка тексту я кілька разів читаю оригінал, щоб шанси пропустити щось були мінімальними. Але треба визнати: таке, на жаль, трапляється – переважно в нехудожніх перекладах.
Якщо йдеться про важкі тексти (як із «Орландо» Вірджинії Вулф), я також намагаюся дістати переклади доступними мені мовами. Щоб принаймні побачити як інші перекладачі давали собі раду зі складними моментами. Звичайно, таку розкіш можна собі дозволити не завжди.
Насправді процеси перекладу художніх і нехудожніх текстів у мене дуже відрізняються. Це якісь різні режими роботи.
Я.С.: Я, зазвичай, сильно змінюю переклад при вичитуванні. Спочатку роблю дуже чорновий варіант перекладу: деякі складні місця, складносурядні і складнопідрядні речення залишаю для майбутньої Ярослави. На етапі вичитування починаю добирати синоніми, уточнювати якісь речі, яких, можливо, немає в мові оригіналу, але є в мові, на яку ти перекладаєш. У випадку української це суфікси, префікси – чи вони сіли за стіл, чи порозсідалися, наприклад. І так, в мене оригінал теж завжди відкритий при вичитуванні.
А чим відрізняється процес перекладу художньої літератури від перекладу нон-фікшну?
Я.С.: В художці більше гратимешся з синонімами, в нон-фікшні – більше з формулюванням речень. Бо завжди можна сказати щось компактніше, і ти над цим довго думаєш. Важко, коли на етап вичитки припадає депресивний епізод, і ти втрачаєш концентрацію уваги і не можеш зрозуміти, чому не можеш втримати в увазі це довжелезне речення. Можливо, треба весь синтаксис в перекладі змінити, а можливо, це просто концентрація уваги погана.
О.Л.: Вголос читати помагає.
Я.С.: У мене тоді текст просто розпадається на фонетику. Сидиш, перечитуєш речення 50 разів, і воно взагалі втрачає сенс.
Взагалі вичитування тексту – це стресовий момент, тому що це читання з презумпцією своєї вини – з тим, що апріорі можна зробити переклад кращим. Тобто читаєш з таким недоброзичливим ставленням до себе.
Але це завжди ж так – ти апріорі критично ставишся до своєї роботи.
Я.С.: Постфактум, коли книжка вже пішла до друку і вже пізно будь-що змінювати, стає легше. Але поки ти можеш щось міняти, ти будеш міняти.
О.Л.: А є ще редактори.
Я.С.: Так, тому ми дуже любимо наших редакторів, які винищують всіх тих чудовиськ, породжених нашим сном розуму, і рятують нашу репутацію. От хто невидимі герої процесу – редактори.
Р.С.: Так, як виглядатиме кінцевий текст, більше залежить від редакторів і коректорів. Бувають складні моменти, тому я переважно переглядаю фінальний варіант перед тим, як він іде до друку.
Це справді командна гра, але якщо буде лажа в тексті, то звинувачувати будуть насамперед перекладачів.
О.Л.: Я завжди тримаю в голові, що існує розподілення відповідальності. Якщо потім в друкованому тексті буде не те, що я написала, або буде гірший варіант, ніж той, який я пропонувала, я з чистою совістю скажу: будь ласка, всі претензії до редактора.
Р.С.: Але читачі не завжди це розуміють.
О.Л.: Якщо достатньо часто це повторювати, вони колись вивчать. Над книжкою працює команда.
Іноді редактори роблять просто величезну роботу після перекладачів і авторів. Часом це дуже глибока і серйозна редактура, яку вони не можуть перетворити на своє досягнення. Тому що якщо редактор захоче себе похвалити, він ніби посварить іншу людину, чиї помилки виправив.
Я.С.: Ніхто ж не побачить, насправді, з чим редактори зустрілися. Може, їм прийшов чистий текст, а може – катастрофа.
О.Л.: Тому і самокритичність важлива, і дякувати редакторам теж важливо. Вони як другі пілоти.
Коли ви беретесь за видатні тексти типу «Орландо» чи «Під скляним ковпаком», то читаєте інші переклади? І якщо так, то як позбавляєтесь впливу цих перекладів?
О.Л.: Коли я перекладала «Під скляним ковпаком», я не дивилась інші переклади з принципу. Мені було цікаво зробити цю роботу самостійно. А коли перекладала «Міста для людей» Йена Ґела, заглядала в російський переклад. Мені було цікаво, як викрутились перекладачі книжки, тому що в українській мові немає лексики про існування людини в міському просторі, немає зручних багатозначних слів типу experience, треба постійно викручуватись і розуміти, що автор хотів сказати. Причому це автор, в якого англійська – не рідна.
Коротше кажучи, я не знайшла, що в них поцупити, мені все одно довелось винаходити варіанти самостійно. Але це було корисно.
Р.С.: Не думаю, що дивитися в чужий переклад – звісно, якщо не йдеться про плагіат – це щось страшне. Адже часто щось розумне винайшли до тебе, й цим можна скористатись. І тут ідеться не лише про тебе, а й про читачів: тобі треба знайти варіант, який відповідає певному тексту найкраще. І так, буває, що його вже знайшли до тебе.
Крім того, є особливості кожної мови. З перекладу іншою мовою в принципі можна запозичити тільки якісь ходи, логіку, але не сам текст.
Скажімо, з німецького перекладу «Орландо» я бачу, що перекладачка намагалася робити все дослівніше. А польский перекладач, навпаки, не боявся часом відходити від оригіналу, більше покладатися на можливості польської мови.
Я.С.: Так, в тебе, в будь-якому разі, є своє прочитання – ти знаєш, про що для тебе цей текст, і ти підбиратимеш кожен окремий хід так, щоб він працював на цей ефект. Може, в іншого перекладача своя історія з цим текстом.
Р.С.: Кожен текст, кожен переклад – це стратегія. Можна вкрасти якесь речення, але якщо воно не буде вписуватися в твою стратегію, буде з неї випадати, то на етапі редактури тобі все одно доведеться з цим щось робити.
Чи були у вас випадки, коли, наприклад, ваш переклад інтонаційно дуже сильно відрізнявся від інших?
Я.С.: Є випадок, коли жодні запозичення неможливі, тому що в кожній мові вироблені стилістичні комплекси, якими ми щось передаємо. В російській мові, скажімо, є дуже упізнаваний соціолект, яким перекладають англомовну літературу. В перекладах книг про Шерлока Холмса або книг Дікенса – дуже штучна російська, і ці переклади – єдиний ареал її побутування. Іноді перекладачі перекладають цією мовою тексти, які написані дуже по-різному, – і Барнза, який дуже лаконічний і без стилістичних фінтіфлюшок, й Аткінсон, яка для своїх текстів любить пограбувати умовну підшивку газет 20-х років і словник архаїзмів.
А в українській мові немає таких стилістичних наборів?
Я.С.: Для англійської немає – бодай настільки, аби ми одразу розуміли, що оригіналом була англомовна класика.
О.Л.: Для контркультури є, до речі. Чисто за тоном. У мене бувають жорсткі дежавю, коли я відкриваю сучасні українські переклади якого-небудь Філіпа Діка і бачу там ту ж інтонацію, яка була 10-15 років тому в помаранчевій серії «Альтернатива» російського видавництва АСТ. Я бачу там калькування синтаксису, посилення обсценності лексики – не в той бік, в який треба. В російській є дуже жорстка різниця між регістрами побутової лайки і справді жорстких матюків. В англійській вона дуже сильно змазана, і там не так багато сильних слів, як в російській. І це зміщення в жорсткішу лайку я бачу і в текстах сучасних українських перекладачів. Це покоління, яке виросло на цій помаранчевій серії. Вони думають, що косплеять Буковськи, а насправді косплеять його перекладача.
Як перекладацьке середовище до цього ставиться? Взагалі ви всередині цеху обговорюєте переклади один одного?
О.Л.: Я з редакторами свої переклади обговорюю.
У нас немає такої штуки, коли можна зібратись і поговорити, хто що класно зробив, а хто що не класно зробив. Немає цієї горизонтальної солідарності, її дуже бракує. Тому що коли залишаєшся сам на сам з текстом довше, ніж на три місяці, починає просто їхати дах, й іноді треба з кимось поговорити.
Мені здається, треба просто вимикати заздрість і допомагати колегам. В мене особисто немає бажання застовбити автора, щоб він говорив винятково моїм голосом. Для мене важливо, аби робота була зроблена добре, і я буду рада, якщо хтось прийде і спитає в мене поради. Зараз у нас триває просто первинне накопичення репутаційного капіталу, це дикий процес, але через пару років сформується спільнота, і можна буде горизонтально налаштовувати зв’язки, спілкуватись один з одним і вчитися.
Якщо не демпінгувати і не перегризати одне одному горло за роботу, то можна, в принципі, всім разом робити класні книжки.
Р.С.: Мені бракує в нас такої штуки, яка є в німецькомовних країнах, – семінарів для перекладачів. Там збирається, наприклад, десять перекладачів із десяти різних країн, які працюють над одним текстом. І от вони чотири дні сидять і обговорюють його. Це дуже плідна практика. На основі цих зібрань складають протоколи, які потім надсилають, коли нове іноземне видавництво купує права. Тобто вони роблять цю роботу не лише для себе, а й для майбутніх перекладачів.
Крім того, уже і в нас бувають двомовні майстерні, де кожен приходить зі своїм текстом. Ви попередньо готуєтесь до таких зібрань, читаєте інших, і маєте, наприклад, по дві години на обговорення п’яти сторінок чийогось перекладу. І так по черзі з кожним, двома мовами. Це дуже корисно, але, звичайно, часом і б’є по самооцінці, тому що, не залежно від рівня і досвіду перекладачів, в усіх бувають сумнівні моменти.
Щодо солідарності: мені теж здається, що це питання кількох років. Тому що 2012 року Неля Ваховська вже робила спробу створити спілку перекладачів. Але тоді виявилося, що людей, які готові жертвувати своїми часом і зусиллями, надто мало. А зараз через те, що людей в галузі більшає, солідарності, здається, теж стає більше.
Але є намагання об’єднатись – ця історія з «Translators in Action», наприклад.
О.Л.: Так, нас об’єднала Поліна Городиська, яка опікується Літцентром. Вона наш пламєнний мотор, тому що робить розсилку і тримає нас разом, мовляв, зустрічаємось тоді і тоді. Ми створили базу українських перекладачів, які працюють з видавничими проектами. Туди можуть себе вносити й ті, хто хоче перекладати книжки, але ніколи цього не робив. Це важливо.
При попередніх спробах створити профспілку початківців не брали – я не змогла вступити, наприклад, бо тоді тільки починала. А коли в мене вже назбиралось резюме для подачі заявки, ця спілка фактично розпустилась. Це був симптом закритої тусовки. А зараз ця тусовка відкрита. Ми щомісяця збираємось, говоримо про проблеми, які нас цікавлять – як передавати майнові права на твір, які угоди укладати з видавництвами. Ми досліджуємо тарифи: Поліна зробила калькулятор на основі постанови про мінімальні ставки роялті за роботу перекладача. Можна розрахувати, скільки за сторінку ви мусите взяти згідно з законом. Це та ціна, про яку я люблю говорити видавництвам – приблизно 5 у.о. за сторінку, незалежно від курсу.
Я так розумію, оплата праці – одна з найголовніших проблем.
О.Л.: Так, оплата праці, видимість, дотримання юридичних прав на текст. Тому що є видавництва, які хочуть ексклюзивні, тобто виключні майнові права на весь час дії авторського права. І дуже складно їм пояснити, чому ви не готові віддати 4,5 місяці свого життя назавжди і плюс на 75 років після вашої смерті.
Видавці не такі аж монстри, які хочуть в кабалу загнати нещасного перекладача, вони просто йдуть шляхом найменшого спротиву і прописують найпростіші і найзрозуміліші для себе угоди. І сперечатися дуже важко, тому що їм просто лінь думати. Тому ми зробили шаблони угод.
Я.С.: Калькулятор – це прекрасно. Тому що коли в галузь приходить нова людина, вона не уявляє взагалі, який тут порядок цін. А тут є конкретна цифра, до якої можна апелювати у переговорах з видавцем.
Після введення обмежень на ввезення російських книжок щось змінилось для українських перекладачів?
О.Л.: Стало набагато краще.
Р.С.: В перекладацькій галузі пішов злет. Можна ще сперечатися щодо оригінальної літератури, але з перекладами стався відчутний злам.
Я.С.: Цього року, до речі, пішов великий підйом оригінальної літератури. Але оригінальний текст довше писати, треба його вирощувати. Переклад видати швидше.
Ви часто пропонуєте видавцям проекти, які б самі взялися перекладати?
О.Л.: У мене успішна історія була лише з Вільямом Ґібсоном і видавництвом «Видавництво». Мені пощастило, що Ілля Стронґовський любить цього автора. Це єдиний раз, коли проект відбувся з моєї ініціативи не менше, ніж за ініціативи видавця. А так переважно до мене приходять із замовленнями, і я дивлюся, чи готова це робити.
Я.С.: Я лінива в цьому плані, в мене немає сил на те, щоб шукати фінансування на потенційно цікаві мені проекти, тому я переважно беру в роботу те, що мені принесли.
Хоча от згадую: з «Маусом» було так, що я пропонувала його кільком видавництвам. Врешті «Видавництво» купило на нього права і дало його мені. Але це той випадок, коли на цей текст все одно права купили б рано чи пізно.
Р.С.: В мене було кілька випадків, коли я пропонувала видавцям книжки. Так було з романом «Голуби злітають» Мелінди Надь Абоньї: в мене вже був шматок перекладеного тексту, і я показала його Оксані Щур, яка тоді працювала в «Коморі». А вже тоді ми почали думати, де видавництво може знайти фінансування.
А ще я кілька років діставала Оксану Форостину тим, що хочу перекласти Славенку Дракуліч, яка після Майдану вперше приїхала сюди з лекцією (я знала, що Оксана хоче її видавати). Так вийшло, що саме та книжка («Як ми пережили комунізм і навіть сміялися») вийшла лише цього року, але на рік швидше я переклала іншу книжку Дракуліч для «Комори» («Вони б і мухи не скривдили»).
У вас є якийсь перекладацький віш-ліст?
Я.С.: Авжеж. Я хочу перекласти «Дитячу книжку» А.С. Баєтт – 600 сторінок пекельно складного тексту. Думаю, що всіх цим так стомила, що колись він до мене прийде.
О.Л.: Я б хотіла перекласти «Infinite Jest» Девіда Фостера Уоллеса. Але в команді з кимось. Мені здається, треба ще двоє божевільних для цього. Але, наскільки я знаю, права на нього вже купили і вже віддали іншому перекладачеві.
Р.С.: В мене є короткий віш-ліст із німецьких перекладів. Є, наприклад, такий німецький автор Ганс Генні Янн – майже невідомий у нас «тіньовий» класик, і я вже три роки ношуся з його повістю «Ніч зі свинцю», шукаю видавця.
З давно бажаних був «Орландо» Вірджинії Вулф. От зроблю його, а далі вже буду думати.
Є щось, що ніколи б в житті не взялись перекладати?
О.Л.: Так, але ці переклади вже зробили інші люди. Всі тексти Айн Ренд. Це жахлива література.
Р.С.: Насправді багато таких текстів.
А тексти, за які б не взялися не через те, що вони вам не подобаються, а з інших причин?
Р.С.: От за Антонію Баєтт я поки що напевно не взялася б.
Я.С.: Я б не взялася за «Possession» Баєтт. Там великі віршовані шматки, одні стилізовані під Вордсворта, інші під Бішоп, а оскільки поезію я не можу перекладати, за цей роман я би не взялася просто технічно.
О.Л.: За Кормака Маккарті не взялась б. Раніше думала, що так, але потім зрозуміла, що ні, ніколи. Мені здається, що я не витримаю інтонацію. Це треба дуже сильно відсторонитися від того, що відбувається в тексті. А для мене це буде дуже велика емоційна робота – збудувати стіну між собою і тим, що Маккарті пише. Я просто слів не доберу тоді.
А чому «Благоволительок» Джонатана Літтелла ніхто не переклав досі? Я чула конспірологічну теорію про те, що ніхто не береться, тому що важка книжка буде для України.
Я.С.: Вона написана французькою, а це такий малесенький сегментик ринку, де дуже мало перекладачів і видавництв, які з цим працюють.
О.Л.: А книжка велика, складна і страшна.
Я.С.: От-от. Я конспірологічних не можу вигадати пояснень.
Немає у нас фігур замовчування в перекладацькій спільноті?
Я.С.: Я не стикалася з тим, щоб видавництва послідовно від чогось відмовлялись. Але купляти права дорого, і невідомо, чи книжка в результаті окупиться. У випадку Літтелла – тому, що це французська література, яка менш популярна, ніж англійська.
Ось є книжка Лорана Біне «HHhH» – це нашумілий на французькому ринку текст, що зокрема містить фрагменти про Україну. Вийшов хороший український переклад Олега Леська. Але мені здається, він пішов як камінь у воду. Я не бачила якоїсь широкої реакції на цей текст. А він, по суті, полемізує з тим же Літтелом. Він про те, що саме ми пишемо, пишучи історичну прозу – чи можемо ми знати, що відбувається, чи ця проза пишеться для вшанування пам’яті про події, чи коли ми її пишемо, нам просто треба поговорити про них з якоїсь причин. Були всі підстави для того, щоб він був якось сприйнятий і прочитаний, але ні.
О.Л.: Якось його зовсім не рекламували.
Р.С.: Може, в мене трохи деформоване уявлення, але мені здається, що неангломовних перекладів у нас узагалі дуже мало.
Видавці хочуть видавати те, що буде добре продаватися. А та ж німецькомовна література, на їхню думку, цікава лише певному сегменту читачів. Німці й самі активно обговорюють цю проблему: як зробити свою літературу популярнішою в світі. Тому що навіть фінансування перекладів і різні форми промоції не надто допомагають. І тоді вже ми, перекладачі, самі намагаємося зацікавити видавців певними текстами і часом навіть кажемо, де знайти фінансування на їх переклад. Тобто, по суті, стаємо безкоштовними промоутерами німецькомовних авторів в Україні.
Є впевненість в тому, що кожного покоління має перекладатись якийсь ключових корпус текстів. Чи ви згодні з цим?
О.Л.: Я думаю, що ці тексти можна коментувати, редагувати і перевидавати. Можна оточувати їх новим контекстом, щоб розуміти, що, наприклад, певні радянські переклади могли бути цензуровані. Можливо, є сенс робити перевидання із коментарями про те, що було змінено. Це радше робота не для практиків перекладу, а для теоретиків – тих, хто досліджує процес розвитку цього перекладного корпусу. Але в нас цього дуже мало чомусь.
Я.С.: Взяти англомовний канон до прикладу. Генрі Джеймс – премодерніст, центральна постать для англійського канону, – у нас не перекладений взагалі. Мілтон теж. Ніби хтось нарешті взявся за «Втрачений рай», але це лише в процесі. («Утрачений Рай» Мілтона вже після нашої розмови вийшов у видавництві Жупанського, перекладач – Олександр Жомнір)
З одного боку, я погоджуюсь з Олею: має сенс видавати якісь нові коментовані видання, бо контекст змінюється, а ми отримали ширший доступ до західної критики, наприклад, яку можна інтегрувати і порівнювати, як це читалося у нас, як у них. Але і для перекладачів роботи багато.
Але дуже часто класика – це некомерційна історія, і тому дуже мало видавництв зважуються на ці переклади. Тому велике спасибі видавництву «Темпора», яка зараз перекладає і видає великий корпус Джозефа Конрада. Видавництво Жупанського також готове влазити в класику.
О.Л.: Так, «Улісс» в них вийшов не так давно.
Я.С.: «Улісс» – чергова прогалина, яка в нас лише зараз закрилася. Але наскільки це рентабельно, ніхто не знає.
О.Л.: Є, наприклад, тексти, які стали мемами в сучасній літературі, і які постійно цитують. Наприклад я дуже багато натикалась на приховані цитати з Ділана Томаса. А його перекладів українською взагалі офіційних немає жодних. Може, десь в журналі «Всесвіт» щось виходило, але ж це дуже важлива частина західного літературного і культурного канону. Це поет, якого цитують навіть в «Інтерстелларі».
Р.С.: Сучасних перекладів зараз видають більше, ніж класики. Навіть якщо взяти класику ХХ століття. Важко знайти видавця, який би погодився на такі напівблагодійні проекти.
Я.С.: Плюс класика дуже часомістка для перекладача. Тими темпами, якими ми працюємо, класику перекласти неможливо.
Тому це окрема взагалі робота: в тебе в голові мусить бути не маленький острівець в океані знання, а ціла Атлантида, щоб ти взявся перекласти того ж Шекспіра. А це вже геть інша інвестиція твого часу і інтелектуальних зусиль.
Це робиться не для заробітку, це стиль життя. Тому такі переклади радше виходитимуть не з перекладацького цеху, а з університетської тусовки.
Р.С.: Зрозуміло, що комерційний переклад – це, в першу чергу, заробіток. Але щодо перекладу літератури: якщо в тебе немає сильного бажання займатися саме цим, то і починати немає сенсу.