Фільм мала ставити Анна Гресь, проте не склалося, як не склалося ні у Лесі Калинської, ні у Валеріу Жерегі. Зрештою, проект був завершений американцем Марком Хаммондом, який займався дозніманням та внесенням остаточних коректив у вже відзнятий матеріал.
Результатом стала доволі несподівана картина, яка не має жодного стосунку до первинного задуму, проте є цілком безпрецедентною для українського кінематографа. В українському кіно важко згадати інший приклад такого оригінального способу порятунку відзнятого кіноматеріалу, якого (невідомо, правда, з яких міркувань) не можна було використовувати за своїм прямим призначенням. Тобто вся наявна у фільмі «Зрадник» історія про кінорежисера-дисидента Бойка, який фільмує начебто антирадянську стрічку, - ніщо інше, як спроба якось викрутитися з незручного становища. Українське кіно учергове упустило свій шанс, змарнувавши один з найцікавіших методів оповіді у сучасному кінематографі.
«Зрадник» розповідає історію про українського кінорежисера, який 1971 року на Одеській кіностудії створює фільм «Яр» про повстанців Холодного Яру. Ми не побачимо самого процесу створення стрічки, фільм виникає перед нами як певна даність, з якоюсь мають рахуватися оточуючі, у тому числі і глядач у залі. Проблеми в режисера-постановника Бойка також виникають несподівано і на рівному місці. У ресторані, у якому розважаються члени знімальної групи, він виголошує слова, які не подобаються генералові КДБ. Чому сказав режисер ці слова і чому вони викликали таку неприязнь генерала, зрозуміти важко, зрештою, це не перше і не останнє непорозуміння у фільмі, проте воно цілком засадниче, оскільки автори стрічки на ньому будують свою історію.
Вона йде двома стежками – на одній ми бачимо розслідування майора, який прагне виконати наказ свого начальника, того самого генерала КДБ, на іншій - процес перемонтажу фільму молодою випускницею московського інституту кінематографії, яка несподівано з'являється і якій доручають завершити фільм. Лінії ці часто пересікаються між собою, творячи химерний малюнок фільму, у якому римуються давні та сучасні українські кривди.
Описане виглядає цілком безпрецедентним для нашого кінематографа з кількох причин. Найголовніша та, що фільм цілком нерелевантний з історичного боку. «Зрадник» з історією не церемониться взагалі. Не знімалося у 1970-х роках на жодній кіностудії України жодного фільму, який би нагадував «Яр». Були різного року так звані історико-революційні картини на тему громадянської війни, проте тоді радянська історія в українському радянському кіно не піддавалася ніякому сумніву і піддаватися не могла.
Тому допустити створення проукраїнського фільму із симпатіями до повстанців Холодного Яру на Одеській кіностудії 1971 року – це цілковита фантастика. Можливо, саме тому автори «Зрадника» і не показують нам процесу створення картини, оскільки подібна стрічка була б зупинена на усіх етапах виробництва – починаючи від написання та утвердження сценарію, закінчуючи переглядом робочого матеріалу. Редактори, художні ради та численні «доброзичливці» згноїли б фільм дуже швидко, він би ніколи не дійшов до перемонтажу.
Крім того, нагадаю, що 1970-ті були часом погрому українського поетичного кіно. Вже вийшла і отримала негласну заборону картина «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, покладена на полицю «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка. 1970 року у восьмому числі журналу «Искусство кино» з’являється стаття Міхаіла Блеймана «Архаїсти чи новатори?», яка стає приводом для розгрому української школи поетичного кіно. 1971-го року виходить стрічка Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», у якій можна вгледіти і офіційне, і почасти неофіційне трактування недавньої української історії. Відтак невмотивованим бачиться перенесення дії стрічки «Зрадник» на Одеську кіностудію, оскільки найголовніші тогочасні кіноподії відбувалися у Києві, на кіностудії імені Довженка, якою у той час керував легендарний Василь Цвіркунов.
Цілковито антиісторичними виглядають наміри кедебістів розправитися з режисером-постановником Бойком, приписавши йому співпрацю з ЦРУ та Моссадом та підготовку теракту. У сімдесятих незгодних саджали або за антирадянську пропаганду, або за кримінальними чи побутовими статтями. Саме так був засуджений Сергій Параджанов.
Інша проблема «Зрадника» полягає у тому, як він поводиться зі самою структурою оповіді. Стрічок, подібних за структурою до «Зрадника», - тобто, фільмів, які розповідають про інші фільми, – у світовому кіні безліч. Найчастіше подібний спосіб оповіді використовується у фільмах жахів, проте і в інших жанрах також. Такий спосіб оповіді демонструє межу самого кінематографа, який не завжди придатний для розповіді про речі, які можна назвати Невимовними. Невимовність стосується у першу чергу історичних травм, радикального насилля, граничної відвертості, які не можуть бути показані в ігровому фільмі у класичний спосіб.
Причини тут дві і вони пов’язані одна з одною. Перша – події та речі настільки травматичні, що людині на них тривалий час дивитися дуже важко, а інколи і нестерпно, а друга – традиційне ігрове кіно передбачає безліч умовностей та конвенцій, які відчутно згладжують, розпорошують, послаблюють враження, яке у даному випадку слід зберегти і навіть посилити.
У горорах найбільшого ефекту досягає саме фрагментоване, неповне насильство, яке подається у відповідному обрамленні. Так Невимовне стає частиною глядацького досвіду, не втрачає свого статусу, і не перетворюється у ще одну кінематографічну фальшивку.
Подібним чином можна (і навіть варто) знімати про національні катастрофи, оскільки їхня масштабність і за кількістю жертв, і за розмахом жорстокості не може бути адекватно передана в ігровому фільмі, який так чи так, проте затушовує катастрофу, робить її комфортною для перегляду. Прикладом може бути фільм Атома Егояна «Арарат» (2002), у якому вдалося показати жах геноциду вірмен, здійснений турками під час Першої світової війни. Це композиційно вишукана історія, одним з персонажів якої є кінорежисер, а також плівка незакінченого фільму про геноцид. Насильство тут подано ненавмисне, шматками, з відповідними лапідарними коментарями, які тільки посилюють враження. Трагедія тут жодним чином не педалюється, її бачиш тільки краєм ока, це начебто ще одна кінематографічна історія, проте контекст, який створює фільм загалом, робить її документально достовірною та переконливою.
Автори «Зрадника» цілком могли скористатися напрацюваннями своїх колег-кінематографістів, проте втратили нагоду.
Про що їхній фільм? Про цензуру на Одеській кіностудії 1971 року? Але їхня історія цілком вигадана. Про спробу розповісти про отаманів Холодного Яру та їхню війну з більшовиками? Але у фільмі немає нічого подібного. Все дуже приблизне та умовне. Є якісь фрагменти кінокартини сумнівної якості та кілька начебто документів того часу, які зберігає режисер Бойко у репродукції полотна «Страта Сократа». Що це за документи і про що вони мають свідчити, нам так і не пояснюють. Те саме можна сказати і про сни молодої монтажерки з Москви. Їй сниться старий покинутий будинок, потім вона дізнається, що її родина причетна до подій у Холодному Яру. І що з того?
Необов’язковість сюжетних ліній, історична недостовірність у цій картині доповнюються недбалістю у відтворені епохи 1970-х років. Сумнівними видаються костюми та інтер’єри, якісь дуже пошарпані і явно нежитлові приміщення, покинуті контори, майже немає натурних зйомок, Одеса представлена буквально кількома планами моря та маяка.
Вочевидь нашим кінематографічним Невимовним є просто наше невміння знімати кіно, яке буквально волає з кожного кадру чи не всіх сучасних українських фільмів. І з цим болем нам ще довго жити.