ГлавнаяКультура

У позі ембріона

Кажуть, утоплення – одна з наймилосердніших смертей. Потопельників знаходять у позі ембріона: людина, захлинаючись, повертається туди, звідки прийшла – у первісні, так би мовити, води. Це була б банальна і занадто пафосна метафора, аби не мала реального фізіологічного підґрунтя. Бо цьому умиротворенню на дні передує жахлива агонія, коли від браку кисню вибухають зсередини клітини крові.

Нестерпно-патетична анотація до «Нестримної сили води» обіцяє нам дев’ять оповідей із розряду урбаністичної прози, «які сповнені різною мірою напруги та сюжетності» і розкажуть про «поразки та рутинного переживання найбільшого щастя». Права анотація в одному: в книжці Прохаська – дев’ять оповідань. Ну хіба що там, де про «сповнена різними мірами», не збрехали – збірник неоднорідний, нерівний і при цьому на диво одноманітний. А про обіцяне «найбільше щастя» раджу тут же забути. Нестримна сила води з назви, наприклад, як стане ясно з однойменного оповідання, – це тиск глибокої води, яка має от-от розплющити пірнальника. Таке собі щастя. Так що: калачиком – і на дно!

Фото: ВСЛ

Либонь, з титульного твору і варто почати. Було старе місто, яке поступово знесли і забудували хмарочосами і автомагістралями. Залишився один будинок – на кільцевій розв’язці хайвею. Його за вимогою власників оточили рекламними щитами, сховали від очей і перетворили на міську легенду. Це не просто дім, це музей. Брати-власники збирали старі речі по залишених будинках і влаштували неабияку колекцію старожитностей. Згодом вони відкрили доступ до музею кількадесятку обраних, і дім той кінець-кінцем перетворився на популярну локацію для хіпстерів. Очевидна критика суспільства споживання, це раз.

Розповідає нам цю історію один із братів, який живе бажанням спалити той будинок, поки той не розтрощив його, як нестримна сила води-під-тиском в акваріумі. Попри плутану метафору, де вогонь має приборкати воду, а не навпаки, краще звернути увагу, до кого той герой говорить. Бо по всьому тексту немотивовано і безсистемно розкидані прямі адресні репліки: «Ти мене розумієш?» чи «Ти пам’ятаєш?». (Діалоги автору-початківцю катастрофічно не даються). Було б припустити, що говорить розповідач до брата. Але він звертається до юнака-нащадка, котрий от-от успадкує той будинок. Не так передача повноважень, як делегування місії зі збереження пам’яті. Тільки, знаєте, ті, хто на руїнах покинутого житла збирає цінні речі, звуться не хранителями, а мародерами. Це два.

Місця пам’яті ладнають не для того, щоб пам’ятати. Всякі музеї потрібні, щоби безкарно забувати. Якщо ми знаємо місце, де зберігаються речі, ми не тримаємо в пам’яті речі, але пам’ятаємо місце. Якось так. Консервація і герметизація спогадів – про це і розказує той будинок-акваріум Прохаська. І не так уже важливо, чим він оточений – рекламними бігбордами чи відчуттям високої місії братів-відлюдників. Це три.

В цьому оповіданні розповідач міркує, чим є «ідеальний порядок». І доходить висновку, що порожнечею. Цілком логічно, але протиставляє він порожнечі симетрію. Відомо, що в природі симетрії не існує, це винахід людини. Маємо очевидні речі, які повідомляють як істину-в-останній-інстанції: «Розумієш, до чого я веду, коли кажу, що неможливий ідеальний порядок? Це поняття варто розділити на два рівні. На першому – ідеальний порядок неможливий, і ось саме про це мені йдеться. Але він у принципі також можливий. Утім, це вже щось на другому рівні. Проте це буде щось штучне». Втім, наскільки відтак доцільно зводити «порядок» до «симетрії»? Та навіть у веселці є сім непарних (!) кольорів. Намагання звести барвистий світ до чорно-білого призводить до тріумфу порожнечі, котрий і є темою «Нестримної сили води». Читачу залишається самотужки спробувати відрізнити тріумф порожнечі від страху порожнечі.

Ми бачимо тут тільки те, на що дивиться розповідач. Всі оповідання в книжці написані від Я і дуже-дуже-дуже авторитарно вказують, на що ми мусимо слідом за тим Я дивитися. В результаті побачене стає начебто доступним, тільки-от не фізично доступним. Вимір фізичних відчуттів в книжці відсутній повністю. Не фізика цікавить автора, а метафізика (яка має зацікавити читача, і бог в поміч). В кожному творі «Нестримної сили» є одна чільна емоція: де туга, де сміх, де меланхолія, де цікавість etc. Втім, вони існують як річ-в-собі, не прив’язані ані до картинок, які нам показують, ані до психологічних станів, які герої переживають.

Ну про що ми зрештою говоримо, якщо перше слово в збірнику – «якби». Припущення тут одне: «Якби у Львові було море…». І зміна кліматичних умов міняє тут все: історію, звички людей, традиційну культуру регіону. Львів легким порухом руки Прохаська перетворюється на сплав Танжера-Кейптауна-Стамбула. Галицька ідентичність міняється до непізнаванного, навіть із висоти Лисої гори, куди любить прогулюватися розповідач. І ці зміни видаються (йому!) настільки переконливими, що десь в середині оповідання зникає умовний спосіб, і текст починає писатися виключно в минулому часі. Не якби у Львові було море, а коли у Львові було море. (На південних околицях міста, до речі, гадаю, на місці нинішньої неблагополучної Левандівки).

Фото: ВСЛ

Пустотлива підміна, яка заміщує порожнечі і нестачі в ідентичності «корінного населення Львівщини» плеском солоної води. Де сіль – там життя. (Це відомо і буквально: напруження мембран у живих клітинах означає солоне навколишнє середовище). І раптом ця проста і неоригінальна фантазія про львівське море перетворюється на злегка сатиричну і сильно гіперболізовану подорож до країни неживих. Бо де є сіль, там є життя, а там, де немає солоного моря, бодай уявного, що є натомість? Ні, не смерть. Є меланхолійні спогади про те, чого ніколи не було – такий собі «прототип» смерті. Так це працює. Либонь, тому стільки авторів уже вимріяли Львову те море (кажу ж, неоригінальний сюжет, але доведений до логічного свого багатослівного фіналу).

В «Нестримній силі» є гротескне таке оповідання про мову, називається «Словесна долина», а герой в ньому зветься граф де Вербум. Це нібито детектив, бо королівський слідчий де Вербум розслідує убивство. Жінку позбавили життя словом «мораль»; хороше слово, але складене з поганого матеріалу. Тут є різні за походженням слова: видобуті з природи і створені людиною. Для знаряддя убивства краще надаються другі. Якщо підсумувати зміст цієї невибагливої оповідки, то він складеться у важливу для світа Прохаська формулу. А саме: мови різняться тим, що вони мусять виразити, а не тим, що можуть виразити. Слово ж в цій прозі до того, аби змалювати світ, не надається, воно – природно обмежена субстанція. Принаймні, нас чесно попередили.

Те, як Прохасько робить свої оповідання – це по суті техніки абстракціонізму. Так, вони є і в літературі, хоч і не аж так виразно проявляються (слово все таки матеріал специфічний). Змодельована автором двовимірна картинка пронизується штучною напругою найпростіших елементів. "Зіткненням" кольорів, форм, прямих і непрямих лексичних значень слів, тощо Це проникнення, точніше: проштовхування є способом виразити іншу реальність, яка десь там є, але буквально невидима. Інша реальність існує, описати її не можна, на неї можна тільки натякнути. Так, наче він обводить білою крейдою силуети, які нічого насправді не означають – він позначає межі порожнечі. Акваріум, прозоре скло якого творить ілюзію правильної геометричної форми для безформної води. Море, де не видно берегів. Океан, якого тут навіть не видно, а тільки чутно. Мова, закони якої існують, щоб їх порушувати. Зруйновані міста, і взагалі – руїни, а не будинки. Це все образна система «Нестримної сили».

Питання: як з таким інструментарієм творити міську прозу? Бо вода тут є в кожному творі, але суто номінативно: вона є буцімто усюди, але все ще є «привілеєм». А-от місто є таки в кожному оповіданні, і то на правах важливого «непривілейованого» героя. (З втіленими героями-людьми у Прохаська та сама біда, що й з діалогами). Просто: Прохасько пише не місто, а ідею міста. Його урбаністичні простори – це вулиці, дороги, магістралі, сходові майданчики і прольоти. Він каже, місто – то лабіринт. Гляньмо ще раз: вулиці, дороги, прольоти. Це пустота між двома рядами будинків, між перилами, між бордюрами і т.д. Лабіринти творять стіни і глухі кути.

Головне оповідання – «Місто». Здається, саме з нього книжка виросла, воно є заявкою на «програму» тут. І показово: це довгий опис прогулянки уявним домодерним містом. Вірші акина за суттю і формою: «Поряд, в архіві, ретельно пронумеровані й посортовані папери чужинців, де можна знайти те, що хтось з архіваріусів занотував з уст гостей, друзів або ж переписав із листів, які принесли голуби, телеграм, оприлюднених у міському журналі, чи взяв зі слів уважних спостерігачів, що побачили щось у далекогляд чи бінокль». Я не випадково навела саме цю цитату. Ідеальні міста Прохаська – творення на кшталт Борхесівської бібліотеки (не подумайте, що я порівняла «свіженького» прозаїка з Борхесом!). І так само, як у «Вавилонський бібліотеці» каталог не допоможе знайти потрібну книжку, так же маршрут прогулянок того Прохаського роззяви – просто довільна комбінація знаків. Така прогулянка закінчитися не може, це ясно, – думка про конечність суперечить безсистемному руху. Тому у фіналі «Міста» подорожній мчить уже за межі міста, «глибше, далі, туди, де заховані незвідані струни моєї душі» (саме так, без іронії, чесно-чесно, так і написав: «незвідані струни моєї душі», правда-правда).

Вода – стихія, де зароджується життя. Але коли у нестримних водах побачиш когось у позі ембріона – то не факт, що хтось з того зародка народиться. Можливо, то труп необачного плавця. Але, кажуть, утоплення – одна з наймилосердніших смертей.

Маркіян Прохасько. Нестримна сила води. Львів: ВСЛ, 2018. 160 с.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook