Для того, аби зрозуміти унікальність та значення цієї події, варто побіжно проговорити, що ж таке критичний театр, адже ця форма з'явилася у нас не так давно, хоч і доробків, що постали у цьому полі, виявилося достатньо для проведення міні-фестивалю. Напевно, що головною прикметою критичного театру є відповідальність актора/перформера за власне висловлення. Текст, що виголошується з кону, є частиною світоглядної парадигми актора: у вигляді особистісного висловлення, чи відтвореного документу вербальна складова критичного театру завжди є полем відповідальності митця, який виголошує текст.
Критичний театр є завжди політичним. Але не у вульгарному значенні цього слова, де слово “політика” асоціюється з представниками політичного державного істеблішменту країни. Політичність критичного театру виражено у зосередженості на стосунках людини/суб'єкта з суспільною та державною системами, ба навіть історичною пам'яттю. Критичний театр – це завжди зона конфлікту між особистим комфортом і відчуттям справедливості “маленької” людини та усталеними пріоритетами суспільного договору чи домінантного “великого” історичного наративу доби. Критичний театр активно використовує театр документу та свідоцький театр, втім, не є його буквальною репрезентацією, адже однією з його ознак є самокритичність (якість, що її документальний театр у чистому вигляді позбавлений). Саме тому основними інструментами у роботі в межах цього жанру стають самоіронія та провокація. Але найголовнішим, що є важливим у критичному театрі, є реакція, що виникає навколо мистецького висловлення: збурення дискусіії у культурному полі навколо “зон завмовчування”. Таким чином, прямо чи опосередковано відбувається виплеск напруги соціальних протиріч, і театр реалізує потенціал убезпеченого суспільного простору, де можуть і мусять бути озвученими протилежні точки зору. Напевно, найповніше унаочнює усе вищезгадане україно-польський проект «Мій дід копав, мій батько копав я не буду», що став хедлайнером фестивалю (режисура Агнєшка Блонська, Роза Саркісян).
Читайте такожТеатральний конкурс Taking the Stage: про війни зовнішні та внутрішні
Зайвим, напевно, буде казати, що у час загострення політичних стосунків між Україною та Польщею та посилення правоконсервативних настроїв по обидва боки кордону проведення фестивалю з назвою Desant.ua/Десант.ua є жестом досить провокативним. Для того, аби зрозуміти наскільки ця подія далека від формальних декад української культури у Польщі, що час від часу відбуваються за інерцією постколоніальної комунікації, варто звернутися до кураторського тексту: “Термін “десант” походить зі словника війни. Словника, яким все частіше користуємось по обидва боки шенгенського кордону. Військова термінологія найвдаліше описує сучасні страхи і ресентименти. Назва перегляду апелює саме до них, і водночас є викривленою грою з досі живими у Польщі стереотипами на тему України та українців. Чотириденний “наїзд” українських митців на Варшаву є нагодою переглянути ці стереотипи”.
Отже, коротко про “наїзд” та його фігурантів. Перегляд було відкрито незалежним театральний проектом зі Львова “Осінь на Плутоні” (режисура та драматургія Сашка Брами спільно з Андре Ерленом і Марією Бакало). Сам автор називає тип театру, у полі якого працює, “театром досвіду”, адже кожній роботі Сашка у театрі передує тривкий період ретельного вивчення обраної для роботи теми, робота з документальним матеріалом та занурення у соціальну групу, яка є об'єктом дослідження. Вистава “Осінь на Плутоні” базується на основі бесід з мешканцями геріатричного пансіонату у Львові. Група волонтерів протягом року відвідувала літніх людей. У виставі реальними голосами мешканців пансіонату (використані у записі) розмовляють великі ляльки у людський зріст.
Осередком театрального андеграунунду в Києві Post Play Театром спецально для перегляду було підготовано перформативну лекцію, що стала своєрідним театральним шоурілом багатовекторної діяльності колективу: одночасно на сцені співіснували перформери та актори, що працювали у притаманному кожному з них стилі.
Група Pic Pic з аудіоперформансом у публічному просторі “Майдан. Прогулянка” є зразком “театру імерсіонного” або “театру занурення”. Суть аудіотуру полягає в тому, що учасники збираються у домовленому попередньо місці, отримують навушники і радіоприймачі (або просто налаштовують свої телефони на певну радіохвилю). Голос в навушниках розповідає історію та скеровує переміщення групи у просторі. Спеціально для аудіотруру про події на Майдані 2014-го року автори проекту (Дмитро Левицький та Пьотр Армяновський) створили спеціальний маршрут у Варшаві.
Театр Переселенця з виставою Аліка Сардаряна “Товар” є класичним прикладом “театру свідоцького”. Сам автор працював деякий час медичним санітаром у зоні конфлікту. Саме на досвіді перебування в зоні АТО та фрагментах документального відео базується вистава “Товар”, що розповідає про штучність поділу на “своїх” та “чужих”, про людяність, яка виживає у найглибших глибинах мороку війни.
Напевно, однією з найбільш вагомих та точних театральних висловлень про війну стала вистава “ДПЮ”, створена спільними зусиллями харківського театру “Прекрасні квіти” та ГО “Лінія згоди” яка фіналізувала фестиваль.
Читайте також"ДПЮ": война за пять простых уроков
Кожен день перегляд вистав завершували дискусії за участі української та польської сторони, під час яких поставали змісти не менш важливі, ніж ті, що було артикульовано в межах висловлень мистецьких. Обговорення торкалися особистої відповідальності митця за його публічні висловлення, емансипаціі та громадської протидії репресивним історичним наративам та ролі театру як інструменту підвищення громадянської компетентності. Щоб зрозуміти, що ж таке “громадянська компетентність” і як з цим може працювати театр, варто звернути увагу на роботу драматургині Ірини Гарец, що презентувала свої проекти на сході України.
Останні декілька місяців Іра з групою колег провела у прифронтових містах де було створено та показано декілька вистав з місцевими мешканцями багато з яких не є лояльними до політичних реалій сьогодення. Театральне висловлення для цих людей подеколи стає важливим елементом реанімації громадянської самоповаги та права на голос і публічне висловлення.
Український критичний театр ще тільки на початку свого шляху. Натомість у Польщі даний напрямок набув неабиякого розвитку та мав, до останнього часу, потужне лобі у державному секторі театру (в Україні ця форма є здебільшого надбанням андеграунду). Втім, на даний момент ситуація є такою, що у Польщі відбувається активне згортання ліберального мистецтва. Театр зазнає цензурних обмежень та утисків з боку привладних правоконсервативних сил. Тому Desant.ua/Десант.ua став символічною точкою зустрічі демократичного мистецтва. І у нас зараз є всі шанси, бо саме “непотрібність” та “неважливість” театру в нашій державі може стати його перевагою. А сам театр, – зоною виявлення нової ідентичності та пошуку діалогу.
Читайте такожВипробування Кресами: як Польща промацує податливість української історичної політики
Охочі познайомитися з цим напрямком, можуть зробити це 19 листопада у центрі незалежного теару “Сцена 6”, де буде показано проект “День корупції”, що об'єднав два авторські (дуже різні) роботи на тему корупції: “Внутрішнє переконання” Павла Юрова та “Ресторан Україна” Дмитра Левицького.