Сакс – відомий британський невролог – описав двадцять чотири історії хвороб, пов’язані переважно з розладами у роботі правої півкулі мозку. Випадки записувалися в різні часи, очевидно (тому в книжці багато повторів), і всі ґрунтуються безпосередньо на медичній практиці автора.
Людина, хвороба якої позичила назву книжці (прекрасну, до речі) – професор, що викладав теорію музики. Його недугу довго не помічали: розсіяний учений, що з нього взяти. Ну плутав речі, ну не впізнавав людей, ну губився в місті – дивак і оригінал. А-от на прийомі у Сакса він прийняв свою дружину за капелюх, і намагався вдягну собі на голову. Це зветься «офіційно» візуальною агнозією. Чогось в мозку бракує, і той не може визначити конкретні речі як уже знайомі. З абстракціями все простіше: музикознавець міг контролювати своє життя, коли наспівував. Відтворював певну мелодію, поки снідав – і так знав, що їсть. Певну – коли голився, і так знав: це він зараз відбивається в дзеркалі. Позаяк своє обличчя люди з зоровою агнозією не впізнають також. Вдома у пацієнта Сакс побачив його малюнки: від натуралістичних натюрмортів – до абстрактного живопису. Для когось: еволюціонує живописна техніка; для лікаря: прогресує хвороба. І головне: люди з агнозіями не усвідомлюють, що хворі. Тож дивним є не світ, в якому живе той чоловік, а світ, в якому він змушений жити, поки поруч із ним є здорові люди. Те, що для нього дефіцит, для нас (інших) – надлишок.
От саме таких історій у книжці двадцять чотири. Кожна – як глибока притча з неочевидною мораллю.
Формально жанр «Чоловіка, який…» вказано в назві: «історії з практики», тобто, медичний клінічний анекдот. Чули колись байки, які розповідають в своєму колі медики? Прицільно цинічні, в міру злі, без міри повчальні. Сакс розповів саме такі байки. Книжка закінчується раптово, її розділи між собою, правду кажучи, сюжетно слабо пов’язані. Але Сакс – чесний автор, бо попередив нас в одному з епіграфів: «Розмовляти про хвороби – це наче переповідати історії “Тисячі й однієї ночі”». Бо хвороби є системою, де одна ніяк не закінчиться, а друга уже почалася. Говорити про хвороби можна вічно, точніше: до самої смерті (останньої з хвороб). А, між тим, згруповані нариси в книжці за чітко виокремленими чотирма розділами: «Втрати», «Надміри», «Осяяння», «Світ простодушних намірів».
В першій частині Сакс описує випадки «дефіцитів». Це традиційне поняття, з яким має справу клінічна неврологія. Власне, так неврологічна хвороба визначається: вона має у наслідках втрату якоїсь навички чи здібності. Втрата пам’яті; відчуття свого тіла у просторі; втрата здатності розрізняти речі чи сприймати їх як суму інших речей; нездатність оцінювати слова, звернені до тебе, як такі, що мають зміст (з одного боку) або як такі, що мають емоційне забарвлення (з іншого); ампутована кінцівка, котра продовжує жити своїм життям (фантом) або твоя ріднесенька нога, що зненацька відчувається як чужа і ворожа частина тіла – кожному з синдромів в практиці Сакса знайдеться красномовний приклад.
Друга частина – підхід у неврології 1980-х нетиповий. Тут описані не дефіцити, а надміри. Не амнезія, а гіперпам’ять, наприклад. Не втрата відчуттів, а граничне загострення нюху, скажімо. Ці випадки психоневрологічних надлишків свідчать: природа людського мозку має більше, ніж один, спосіб досягнути мети. І отже, припускається в цьому більше, ніж одну, помилку. Всі люди наділені унікальними навичками і властивостями. Але більшість із них (здібностей в сенсі) з позиції неврології є симптомами якоїсь хвороби. Відтак конфлікт між тим, що ми знаємо (на інтелектуальному рівні) і що відчуваємо (на власному досвіді) та спостерігаємо (на чужому досвіді), стає загадкою, яка не має правильних відповідей. Чи має – але більше, ніж одну.
Наступні дві частини книжки – спроба цей конфлікт «надмірів» і «дефіцитів» примирити. Є тут дві історії до прикладу. Перша: одкровення святої Гільдеґарди, чиї видіння (що їх вшановують як містичні одкровення) після клінічного аналізу Сакса виявилися наслідками епілепсії. Друга історія: юна дівчина помирала від раку мозку. Останні дні вона галюціонувала Індією, з якої поїхала дитиною. Це не був нав’язливий повтор тих самих безсистемних фрагментів, як зазвичай буває з галюцинаціями. Вона ж гуляла місцинами дитинства, чула запахи і звуки. Одного дня просто не повернулася у свідомій стан: померла в Індії свого дитинства. Медичного пояснення цей випадок не має. Перша історія: хвороба, яка видає себе за благодать. Друга: благодать як вона є. Хотілось би мати право обирати, скажіть!
Але ми все ще про медицину говоримо?
Більшості пацієнтів, про котрих ідеться у «Чоловіку, який…» не можна допомогти. В найкращому випадку їм можна поліпшити рівень життя. Як-от та чарівна літня пані, що протягом кількох років марила «по колу» трьома релігійними гімнами. Можете уявити в своїй голові вічну заїжджену платівку з трьома треками? Їй допомогли пігулки – «дискотека» припинилася. Це було зцілення: одне з небагатьох описаних тут. Однак в цьому щасливому випадку оприявлюється якнайвиразніше: так і не відомо, що стало причиною таких галюцинацій. Приборканий виключно синдром, сама хвороба (розповсюджена, до речі) залишилася там, де й була.
Повторю: це був випадок зцілення. Зазвичай же пацієнтам Сакса так не щастило. Чоловік, який дав назву книжці, наприклад, продовжував втрачати зв'язок із реальністю, все глибше занурюючись в «абстрактний живопис», на котрий перетворилося його життя. Літній моряк-колишній алкоголік, чиї спогади обмежувалися виключно роками юності, залишився «вічно юним» до останніх днів життя. Жінка, у котрої «вимкнулася» під дією агресивних ліків пропріоцепція (відчуття взаєморозташування частин тіла одне від одного та від зовнішніх речей). Вона ніколи більше не відчула своє тіло як свою «власність», але навчилася сама собі бути ляльководом: коли бачила свої рухи, то могла їх контролювати. Чоловік, що він ходив сильно нахилений вправо, бо «збоїло» те саме відчуття власного тіла у просторі, навчився жити за допомогою спеціальних окулярів, в які був вмонтований будівельний «рівень». І таке інше, і тому подібне.
Здається, метою опису цих клінічних випадків (не науковою метою, а онтологічною, скажу так) є не пошук ліків чи витоків хвороби. Важлива мить, коли ми (лікарі, пацієнти, читачі) усвідомимо: нічого ми не знаємо про самих себе. В цьому сенсі оповідки Сакса настільки переконливі, що здаються метафорами як не сучасної «постгуманістичної» медицини, то сучасної постлюдини. Наш мозок – непозбувна аномалія; і тільки такого ставлення він до себе і вимагає. Що вже говорити про суто психологічні процеси (в яких сам фройд ногу зломить), якщо ми обмеженні в знанні уже про «очевидну» фізіологію вищої нервової діяльності? Тому, людино, залишається тільки мить усвідомлення: з тобою щось не те – і цей стан є нормою.
Трішки курйозний відступ: сам Сакс діагностував собі розлад, подібний до візуальної агнозії «титульного» героя книжки. Він вважав, що його нав’язлива сором’язливість була наслідком прозопагнозії – сліпоти щодо облич: Сакс не міг зібрати окремі риси людей в «ціле» обличчя, котре можна було б впізнати. Коли лікар почав працювати з подібними хворими, навчився і сам з тією недугою жити.
Сакс описує реакцію одного зі своїх пацієнтів: «Він стояв замислено й нерухомо, будучи моєю улюбленою картиною пацієнта, для якого настає мить усвідомлення, коли він, приголомшений та осяяний розумінням. Уперше починає усвідомлювати, що саме з ним не так і як можна цьому зарадити. Цієї чудової миті розпочинається справжня терапія». Цей фрагмент розкаже, чого автор «Чоловіка, який…» очікував і від свого читача. А саме: миті усвідомлення, після яких ми залишимося приголомшеними. І тоді-от почнеться «терапія». Яка зцілення не гарантує, проте.
Сакса як літератора часто порівнюють з Чеховим, не щодо стилістики, а радше світоглядно. Такий собі чесний лікар, який робить боляче своїм пацієнтам, щиро їм співчуваючи – бо так зрештою їм буде краще, колись покращає.
Більшість клінічних випадків, які описує Сакс – це історії людей з порушеннями в роботі правої півкулі. А при таких розладах пацієнти не усвідомлюють свою хворобу. Піддослідні Сакса переважно не розуміли своїх втрат – що робить їх такими собі апріорними героями античної трагедії: «Коли людина втрачає ногу або око, то знає про цю втрату. Коли ж вона втрачає себе, своє власне Я, то не може цього знати, адже знати вже нема кому».
І от тут в «Чоловікові, який…» починається проблемна філософська проза. Чи варто відкривати людині очі на її біди? Хто може собі дозволити гратися в Бога, нагло проганяючи людей з їхнього уявного раю? Як в цій гри не захопитися і не перетворитися на змія, котрий моделює ситуацію, наслідком якої буде втрата безпеки (хай у випадку Саксових хворих й ілюзорної безпеки)? Тут зазначу, що Сакс-автор був одним із перших, хто зробив такі-от як «Чоловік, який…» персоніфіковані есе нормою в науковому письмі. І на самому початку його часто звинувачували в експлуатації пацієнтів заради досягнення сильного літературного ефекту. Втім, цих вічних питань про межі відповідальності, на котрі треба дати конкретну відповідь у кожному клінічному випадку, Сакс свідомий. Тим більше, коли говорить про порушення у наївно-невтаємничених хворих із проблемами правої півкулі чи про розумово неповноцінних хворих. От було: він дав літньому моряку, котрий вважав себе юнаком (варіант амнезії), дзеркальце. І далі нам описують не жах моряка, а жах лікаря – бо його вчинок був нелюдські жорстким щодо пацієнта. Сакс свідчить: ніхто не хоче бути богом, принаймні добровільно.
Тож є наразі два варіанти, – писав Сакс. – Перший: хворий сприймає хворобу як спокусу. Другий – як страждання. Третього не буває, а отже, «нікому в світі не вдається в такій ситуації уникнути цієї абсурдності, цих принижень». Оттак і стається: або пацієнт і хвороба вступають у «таємну змову» (це теж визначення Сакса), або нараджуються лікар і хвороба. В першому випадку хвороба підкорює особистість пацієнта. А в другому ж – хто безмежно запанує?
В своїх підходах до лікування (і до опису хвороби) Сакс мав попередника і учителя – російського невролога Олександра Лурію. Той наполягав, що існують клінічна і романтична неврологія. Сакс, як і Лурія, притримувався другої версії: хвороби його цікавлять значно менше за людей (він то показово називав невролгією ідентичності). І головне питання за такого підходу: «Щодо хвороби, нам кортить дізнатися, чи могли б ми без неї обійтися?».
Отже, як «романтичний невролог» Сакс-письменник стає таким собі ненадійним лікарем (за аналогією з «ненадійним оповідачем»). Описуючи той чи інший випадок, він «забуває» про уже відомі в психофізіології клінічні історії і дослідження. Йому раптом «стають невідомими» широко знанні данні з фізіології ВНД. Він буцімто шукає відповіді у реальному часі, разом із нами, читачами. Це не додає упевненості «Чоловіку, який…» як науковій розвідці, але сильно покращує її з літературному погляду. Є інтрига, саспенс, розслідування – і є ми, захоплені читачі, яким кортить як скоріше дізнатися: і чим же все закінчиться?
А знаєте, що там у фіналі? Один очевидний і глибокий висновок: «Зазвичай усі ми справедливо вважаємо себе людьми вільними – принаймні у межах складних культурних та етичних засад. Власне, зазвичай, та не завжди».
Один з героїв книжки, юнак-барабанщик, страждав на синдром Туретта. Це такі посутні часті-часті припадки (розповсюджуються і на мовлення, до речі). Хвороба робила його неймовірним музикантом-імпровізатором. Коли його «посадили на пігулки», він свої музичні таланти втратив. Але знайшовся компроміс: п’ять днів на тиждень пацієнт був позірно здоровим відповідальним працівником. А на вихідних: екстравагантний віртуоз-музикант (бо ліків у ті дні не приймав). І що ж я там казала про неочевидну мораль з очевидних байок? – Ненормальні люди самі обирають, коли їм справляти (хибне) враження нормальних. Отже, в хворобі – все, як і в житті.
Не вірите? Почитайте «Чоловіка, який сплутав дружину з капелюхом» Олівера Сакса.
Олівер Сакс. Чоловік, який сплутав дружину з капелюхом, та інші історії з практики / Переклад Олени Опанасенко. Київ: Наш Формат, 2017. 288 с.