І якщо в «немытой России» Лермонтова – «стране рабов, стране господ» – ще існували бодай якісь закони, що дозволяли тому ж таки Михайлу Юрійовичу носити мундир офіцера лейб-гвардії та ще й писати філіппіки, то у російській глибинці Лозниці серед законів діє лише один – закон джунглів. Адже це «страна ментов, страна воров» та інших моральних виродків.
Витримати понад дві години енциклопедії російської провінційної «чернухи» від Лозниці, скажу відверто, важко. Хіба що спеціально кохатися на всілякій моральній безвиході, що показана настільки впритул, що, за відсутності сюжетної розв’язки, перетворюється на суцільний «беспредєл» та психологічний садизм – щодо глядача, певна річ.
Уся стрічка – це арабески химерних зіткнень у проклятій місцевості серед боліт російського нечорнозем’я. Усі вони закінчуються трагічно або не закінчуються ніяк, через що фільм набуває граничної депресивності. Що цим хотів сказати режисер? Певно «Хай живе депресивність»…
«Мораль той басни такова»…
Це у Крилова й Салтикова-Щедріна, які так само висміювали російську корупцію та ханжество людей у мундирах, у розв’язці пропонувалася обов’язкова мораль. У Лозниці й того немає. Просто «беспредєл» без жодної моралізації. Як Міхалков в «Утомленных солнцем-2» смакує з відірваних кінцівок та стосів людського м’яса, так і режисер Сергій Лозниця з продюсером Олегом Коханом у «Счастье» захоплені людським нещастям та суцільною меланхолією долі.
По суті, це той самий садизм, лише психологічний. Навіть назву «Счастье мое» нічим іншим, як надривним сарказмом, назвати неможна. Це те саме, що назвати Голокост «єврейським щастям»…
Так само як і «Предстояння» Міхалкова, «Счастье» Лозниці не завершується нічим. Воно взагалі не завершується… Режисер наче сам заплутався у калейдоскопі сюжетної химери.
Тож, у чому сенс? Хіба що переплюнути на тому ж канському кінофесті Міхалкова з його військовою «чернухою», протиставивши їй «чернуху» соціальну. Для фестивального скандалу – піде, для кіносенсації – навряд чи. А як показник розвитку кіномистецтва у країні, що зветься Україною? – час покаже…
Якщо таке кіномистецтво зветься «артхаус» – розумне кіно, то це радше «лихо з розуму», ба навіть суцільний хаос, що скористався з арту у прагненні шокувати зал таким собі психосадизмом…
Лозниця – український Салман Рушді
А що напевно вдалося Лозниці, так це не на жарт роздратувати російську «неліберальну» пресу, як колись британець індійського походження Салман Рушді роздратував ісламських фундаменталістів, потрапивши до чорного списку «Хесболли».
Що ж до російських фундаменталістів,то, кладучи руку на серце, готовий визнати, що таки є за що ображатися. Російська провінція за Лозницею – не просто «немытая Россия», це країна, де людей грабують та вбивають так само легко, як і справляють «велику потребу». Навіть не вбивають – забивають як худобу. Спробуй запитати: що тут трапилося? – отримаєш у відповідь ненав’язливий матюк. Спитаєш: як проїхати? – поїдеш і не повернешся. Спробуєш зарадити людині – пошлють ще далі.
Кіно і німці
Фраза, яку дозволив собі чи не єдиний позитивний герой фільму, вказує на внесок у створення сюжетного «фаршу» німецьких продюсерів. Вчитель-інтелігент каже радянським дезертирам: «От прийдуть німці, школи повідкриваються – німці бо люди культурні». Це вже другий фільм у Каннах на воєнний сюжет за участі німецького продакшену, де росіяни зображені як недолюди (untermensch), а німці водночас свідомі деяких моральних імперативів. Обидві «чернушні» стрічки – «Предстояние» Міхалкова та «Счастье» Лозниці – представляють Росію як спадлючену життям спільноту, основним соціальним м’ясом якої є позбавлене інтелекту й совісті бидло.
Після перегляду обох стрічок, особливо «Счастья», з трудом повертаєш себе на землю, згадуючи, що це лише кіно. Натомість у шлунку клекотить нестримне бажання спалити всю цю країну ментів-виродків, алканів та безпритульних падлюк «к чертям собачьим»…
Уявляю собі, наскільки легко зітхає в цю мить німецький глядач під враженням від російського «щастя» від Лозниці. «Якщо в них на батьківщині мародерство у порядку речей, – скаже він колезі за келихом баварського, – уяви, що вони робили у нас у Берліні». «Ja, ja, – відповість колега, – ми були не янголи, але таких виродкуватих унтерменшів мало було чавити танками. Бач, як вони самі себе довели до ручки, що її врешті-решт дійшов головний герой лознициного “Счастья”».
Сергій Лозниця: «Робота над фільмом була щастям»
Саме таке визнання зробив режисер в інтерв’ю українській службі BBC. Якщо «Счастье мое» було суто особистим щастям Сергія Лозниці, тут, як сказав би Буратіно, «есть какая-то тайна». Режисер ніби просто вчинив спробу моделювання стану, в якому опиняється людський розум, що пережив усі стадії спадлючення російською глибинкою. Утім, коли на останніх метрах стрічки нагромадження «беспредєлу» перетворюватися на суцільне марення, усе, що відбувається на екрані скидається на якісь психопатичний експеримент, який режисер ставить на глядачеві.
Як відомо, перед тим, як перевчитися на режисера, Лозниця декілька років працював у київському Інституті кібернетики над проблемами створення штучного інтелекту. Після перегляду «Счастья» (яке важко назвати «моїм») можна сміло сказати, що модель такого інтелекту він таки створив, вірніше, зрежисерував – інтелект нездатний ні на що, окрім самознущання.
І це не мазохізм. Радше спроба вийти за межі раціонального усвідомлення зла, довести трагізм людської долі до абсурду. Чи вірю я, що таке може бути – байдуже, чи в Росії, чи в Україні? – Так, вірю. Але не розумію, для чого знімати про це кіно, якщо не можна ним зробити життя світліше, а людську душу – багатшою?
Більшість глядачів поставить саме це питання і вдруге дивитися стрічку не буде. От і виходить, що психосадизм «Счастья» є самоціллю, у яку й вилився кібернетичний талант режисера. Для українського кіномистецтва – талант неабиякий, а для Бульвару Круазетт – лише привід для роздмухування скандалу в пресі. Хоча стрічка все одно стала конкурсним аутсайдером…