Якщо ж говорити про ініціативи, то це має бути, на мою думку, щось системніше й триваліше. Наприклад, варто було б перестати дурити народ липовими соціальними стандартами. Бо як рахують усі ці «прожиткові мінімуми»?
Формально є інститути, які начебто вираховують мінімальні фізіологічні потреби людини, потім десь у міністерствах ці потреби переводять у грошовий формат з урахуванням цін на продукти, товари та послуги, та, нарешті, Верховна Рада щороку затверджує їх розмір – з подання Уряду.
Проте немає жодних підстав вірити у реальність цих розрахунків. Хоча б тому, що ще жоден чиновник не довів на практиці, що 1 000 гривень на місяць достатньо для того, аби сплачувати комунальні тарифи, користуватись транспортом та не померти при цьому з голоду. А ще ж треба робити певні «заощадження», щоб, наприклад, раз на 10 років купити собі пальта. І при цьому, зовсім не враховується, що треба ростити дітей, забезпечувати їм освіту, мати можливість лікуватись, не говорячи вже про оренду житла чи іпотеку.
А між іншим, у деяких розвинутих країнах ці видатки також враховуються при визначенні розмірів мінімальних соціальних стандартів, і такий підхід я вважаю абсолютно правильним. Бо яке ж це життя, якщо тобі вистачає лише на хліб та воду?! Це – тваринне животіння. А політика, яка спрямована на забезпечення таких стандартів, не має права називатися соціальною. Це – політика зі збільшення люмпенізованої біомаси.
Тож, якщо Президент задекларував рух до Європи через запровадження європейських стандартів, давайте чітко визначимо ті вершини, яких нам треба досягти, та складемо графік нашого руху. Щоб громадськість знала, над чим реально працює влада, та могла об’єктивно оцінити її досягнення. А сама влада не здригалася б від необхідності зненацька робити вигляд, що десь там у держскарбниці «завалялося» кілька десятків неврахованих мільярдів.