Головне і основне в цій темі, як мені здається, це те, що міліція остаточно втрачає залишки своєї легітимності. Останні міліцейські скандали тільки посилюють та прискорюють цю ситуацію, остаточно дискредитуючи людей у міліцейській формі.
Хоча здавалося б куди вже?
За опитуваннями громадської думки міліція давно вже має недозволено низький рівень довіри. Чому недозволено? Та тому, скажімо, що виробники ковбаси, наприклад, як мені здається, рівень довіри мають теж не надто високий. І взагалі, мало хто в Україні може похвалитися високим рівнем довіри. Однак, говорячи про міліцію, варто відзначити, що остаточна дискредитація даного державного інституту може призвести до дуже серйозних наслідків, які, втім, вже починають відбуватися.
Адже у свідомості громадян міліція стає групою озброєних людей, підкорятися яким доводиться тільки лише тому, що у них є влада і зброя, а у народу немає ні того, ні іншого. А якщо казати зовсім грубо, то міліція ризикує остаточно перетворитися в очах суспільства на законодавчо оформлену банду, що тероризує населення, і до якої населенню необхідно буде ставитися відповідним чином. І з подібним негативним іміджем необхідно щось терміново робити, поки напади на райвідділи не стали системним явищем, а непокора або навіть опір вимогам працівників міліції, хоч би і законним, - рядовою та буденним подією.
Цього допускати не можна, тому що це може стати початком розвалу не тільки міліції, як державного інституту, але й самої держави.
Однак, аналізуючи історію останніх років, а так само події днів сьогоднішніх, починає здаватися, що це, за великим рахунком, нікому не потрібно. Не зробив цього Юрій Луценко, не робить цього, судячи з усього, і Віталій Захарченко. Хоча, начебто, обіцяє.
Чудове гасло помаранчевої команди «закон один для всіх», на жаль, так і залишилося гаслом, нова ж влада в цьому відношенні мало що виправила, швидше, ситуація змінилася в гіршу сторону.
У нас в країні, як і раніше, можна отримати реальний тюремний термін за крадіжку мобільного телефону і, з іншого боку, отримати орден за «освоєння» мільйонів бюджетних коштів. І практично неможливо уявити, що співробітники міліції, без команди зверху, з власної ініціативи, візьмуть у розробку великого чиновника тільки лише на тій підставі, що він - злодій і казнокрад. Ні, взяти-то вони його можуть і навіть посадити можуть, але зовсім з інших мотивів, вже ніяк не пов'язаних з припиненням протиправної діяльності. Скоріше, це буде просто своєрідний маркер, що символізує, що даний пан системі вже не товариш. А міліція виступить в ролі звичайної дубини або бейсбольної біти.
Тому й розуміють чиновники, що запорукою успішної роботи і кар'єри, є не дотримання законів, а дотримання неписаних правил, прийнятих в ієрархічній вертикалі.
Хоча, справедливості заради, міліція навіть, якби захотіла щось зробити, не змогла б. Про це говорив Луценко, у відповідь на критику його, як керівника МВС. Крім міліції, є прокуратура, є суди, які в змозі «поховати» на своєму рівні будь-яку справу, а особливо завзятих міліціонерів ще й покарати за самодіяльність, щоб думали наступного разу, що роблять. Тому-то й марно говорити про реформування міліції у відриві від комплексної реформи всієї правоохоронної системи.
На побутовому ж, „обивательском”, рівні, схема ще простіше. Немає грошей – сидиш у в'язниці, є гроші - велика ймовірність, що не сядеш. І тут теж все пов'язано. Міліція, прокуратура, суд. Не бажаєте вирішити питання на міліцейському рівні? Вирішимо на прокурорському. Ні? Є ще судді. Вибір - величезний. Виходить, що навіть ті, хто теоретично хотів би чесно працювати, просто не в змозі цього зробити. Це той самий «Сизифов труд», про який люблять говорити самі співробітники правоохоронних органів.
Зате закон дуже чітко діє стосовно тих, хто не має ні зв'язків, ні грошей. Тут можна спостерігати повну одностайність всіх учасників кримінального процесу та відчути всю нещадність кримінального чи адміністративного покарання.
У наявності крайнощі, коли для одних у нас в країні кричуща безкарність, а для інших - вся, іноді навіть надмірна, суворість закону. Одні правопорушники потрібні для грошей, інші - для показників. І саме цей фактор, у першу чергу, дратує більшість обивателів, і це якраз те, що називається виборчим правосуддям, з яким закликають боротися чиновники Європейського союзу.
А тим часом, багаторічний системний тренд міліції незалежної України залишається незмінний. Відбувається постійний відтік професіоналів, на зміну яким приходять дедалі більше сторонні для системи люди, яких і вчити професії незабаром буде зовсім нікому.
Та й чому вчити, власне? Ті, хто пішов з органів, вихованці та прихильники старих, радянських традицій, від яких сучасна міліція з такими труднощами, але все ж намагається відмовитися. І тут виникає зовсім не пусте питання. А хто ж буде вчити міліціонерів новими стандартами роботи?
Хто пояснить, в першу чергу, що їх служба повинна бути не каральним органом, а органом охорони правопорядку. Адже різниця суттєва, і полягає, перш за все, в психологічному відношенні до власної діяльності, а так само в принципах і методах роботи міліції. Для того, щоб це пояснити, а краще показати на власному прикладі, потрібні люди, які самі це розуміють, а головне, відчувають. Якщо хочете, люди, які в змозі мислити категоріями сучасного цивілізованого світу. А звідки вони візьмуться в міліції, за таких-то офіційних зарплат?
Приклад Грузії хороший, звичайно, однак до України це важко застосувати, в першу чергу, через неможливість в повному обсязі профінансувати дану реформу, а в другу чергу - через кількість співробітників, яких доведеться міняти. Хоча, можливо варто було б піти шляхом часткової заміни кадрів, обмежуючись рівнем начальника районного відділку. Але це вже питання, яке повинні обговорювати професіонали.
Продовжуючи ж тему, треба визнати, що всупереч розхожій думці, українському міліціонерові, насправді, живеться досить нелегко. Сьогодні він, фактично, повністю безправний і деморалізований гвинтик системи. Він не має державного захисту ні фінансового, ні організаційно-правового. Зарплати - мізерні, матеріально-технічна база повністю зношена, поваги до професії немає, мотивації чесно служити теж немає. Звичайно, це стосується далеко не усіх. Є різні посади, і є люди, які чудово відчувають себе в подібній системі. Однак, це тема окремої розмови. Мова зараз про загальну атмосферу занепаду, що панує в цій структурі.
Відповідно, маючи такий букет проблем, далеко не кожен готовий сумлінно, я б сказав, не те що служити, а просто працювати в подібних умовах і в подібній обстановці. Частина, не витримавши, йдуть у приватні структури. А ті, хто залишається, готові на багато що, аби дотягнути заповітної ранньої пенсії, заради якої багато хто і йде служити.
Плюс до цього, варто врахувати, що далеко не кожен здатний взяти і кинути справу, якій віддав істотну частину життя, повністю перебудуватися і повноцінно влитися в цивільне життя. Скажіть, багато хто хоче брати на роботу колишніх співробітників міліції? Отож. Ярлик він ярлик і є. І доводити, що ти не верблюд, часто буває дуже важко, та й не всім хочеться це робити. Тому багато хто працює, проклинаючи як себе в системі, так і систему в собі.
У цілому ж, говорячи про міліцію, завжди треба пам'ятати про те, що працівники міліції, як і прокуратури, як і судів, як і працівники багатьох інших професій з тих, які недуже люблять наш народ, є тим же самим народом, як і ті, хто їх засуджує. І вони, наприклад, швидше за все, терпіти не можуть тих же політиків, яких вважають поголовно продажними та тими, хто не в змозі навести елементарний порядок. Або тих же лікарів, які, як їм може здаватися, безкоштовно і пальцем не поворухнуть. А ті, у свою чергу ... Далі виходить замкнуте коло.
І якщо говорити не про частковості, а в загальному, про проблему, то потрібно не громити райвідділи, відіграючись тим самим на рядовому співробітнику, а вимагати повної перебудови системи. Або, як модно зараз говорити, перезавантаження. І думати необхідно про те, хто в змозі навчити співробітників міліції працювати в нових умовах, про те, як повернути повагу і довіру до професії, і, врешті-решт, як зробити так, щоб міліцію почали боятися злочинці, а не рядові громадяни.
І при цьому завжди пам'ятати про те, що це процес, на жаль, не одного року і, можливо, навіть не одного десятиліття. Буде змінюватися суспільство - буде мінятися і міліція. Тільки для цього необхідний рух у правильному, цивілізованому напрямку, освоюючи і переймаючи досвід тих країн, де міліцію, а точніше сказати, поліцію якщо не люблять, то хоча б поважають.
Звичайно, суспільство має тиснути на міністра Захарченка, домагаючись або його відставки або, нарешті, початку процесу реформування. Але не вимагати при цьому моментальних, чарівних результатів, а бути реалістами і вимагати чітку програму реформування органів внутрішніх справ, з конкретними кроками, термінами, а головне - персональною відповідальністю за отримані результати.
При цьому, все сказане вище абсолютно не означає, що події, подібні тому що сталися у Врадіївці, необхідно ігнорувати. Ні. За подібне знущання має слідувати негайне і невідворотне покарання для всіх тих, хто мав до цього відношення. І міністр зобов'язаний звітувати перед суспільством про результати розслідування цього випадку і подібних резонансних подій. Більше того, я вважаю, що якщо він - відповідальний керівник, то повинен публічно вибачитися перед суспільством за своїх підлеглих, якщо їх вина буде доведена судом.
І це буде правильно.