Важливим фактором світової політики нині є позиція ЄС, яка, однак, не є проукраїнською. Нам твердо (вкотре!) дипломатичною мовою пояснюють, що інтереси Києва це його власний клопіт, і скасовувати будівництво Північного потоку, попри обурення співпрацею з РФ, жоден німецький політик не збирається. Революція під стягами ЄС - це добре, це красиво, однак ніхто не висловлює готовності воювати замість України на Сході - усі орієнтуються на свій інтерес. І не слід тут звинувачувати Берлін, чи Брюссель що вони продалися Москві - просто слід переосмислити власні пріоритети і ставлення до світової політики.
Чи готова Україна до вибору між Вашингтоном і Брюсселем? Насправді, мусимо визнати, що досі ми змушені у міжнародній сфері намагатися сидіти на двох стільцях. У тому ж часі, усе менш прийнятним для такої позиції стає серйозний розрив між ЄС та ситуативним блоком США-Великобританія, до якого прагнуть приєднатися Туреччина та Польща. Проблема також у тому, що вплив українських груп тиску на світову політику практично нульовий. Так, є хороші приклади з США і Канадою, де діаспора спромоглася вдягнути Джастіна Трюдо у вишиванку. Разом з тим, українська меншина у ФРН, у Франції та Італії практично беззуба - ані МЗС, ані політичні сили не використовують її як засіб тиску на Євроструктури. У той же час, у ФРН діє доволі потужна лобістська структура РФ, заснована на вихідцях із СРСР, переселених поволзьких німцях та росіянах. Ці люди сміливо носять у центрі Берліну прапор ДНР і збирають підписи за місцеві проросійські партії Die Linke та Alternative fur Deutchland, українці ж нічого подібного не мають. Ми чомусь продовжуємо вірити у дипломатію вареника та вишиванки, у той час як наша держава не створила жодного альтернативного Рашатудей телеканалу, орієнтованого на Європу. То чи слід дивуватися тому, що з нами не рахуються? Питання риторичне.