Перш за все парад виконує важливу соціальну функцію. Він згуртовує людей і насправді є єдиним заходом Дня Незалежності 24 серпня який дійсно хочуть побачити мільйони українців. Уявіть собі людину, яка б в СРСР, розореному поствоєнними негараздами виступила проти параду на 9 травня – ця людина б наразилась на осуд всього суспільства. Так, це поки не день нашої перемоги, але парад має і символічне значення – війська у воюючій країні мають виключний статус, якоюсь мірою вони є ключовими представниками країни, за яку воюють. Після двох років кровопролитної війни ми відмовляємо нашим бійцям у праві помаршувати столицею і проїхатись по вулиці на танках? Відмовляємо тим самим бійцям, які йшли в атаку без бронежилетів, точно знаючи що у разі їх смерті про їх рідних подбають лише волонтери, але не наше «суспільство», яке тепер з виглядом раціонального громадянина рахують збитки у вигляді побитого київського асфальту?
Це продовження тієї самої лінії, яка була до Майдану. Лінії України де не має ніяких інтересів і цінностей окрім матеріальних, де не може бути поваги ані до національних символів, ані до війська, ані до суверенітету і інших ознак незалежної держави. Ця лінія колись привела нас у прірву, яка закінчилась революцією і війною з купою втрат. Ми не можемо бути байдужими до свого війська, тим більше у час війни. Для багатьох вояків парад – час слави, яку вони недоотримують, сидячи в сирих окопах на лінії розмежування під обстрілом.
Завтра є можливість подякувати бійцям за те, що вони зберегли нашу країну. Хай навіть і ціною київського асфальту. Пам’ятаєте дні, коли ми врятували Україну від диктатора пожертвувавши бруківкою в центрі Києва і Домом Профспілок? Іноді жертви мають великий сенс.