Протягом усіх 33 років своєї незалежності держава намагається чи то реформувати, чи то удосконалити юридичну освіту в Україні. Період кінця 90-х років минулого століття і початок 00-х років ХХІ століття ознаменований шаленим бумом створення юридичних факультетів університетів та коледжів (крім медичних і спортивно-фізкультурних) з усіх напрямів вищої освіти. Юристів – від молодшого бакалавра до магістра і кандидатів юридичних наук – готували всі. Щорічно випускалось з наших ЗВО понад 30 000 юристів, а якісних правників-професіоналів (не осіб з дипломами про юридичну освіту!) в країні як не вистачало, так і не вистачає дотепер.
З часом всі почали розуміти, що лише кількістю «дипломованих юристів» проблему утвердження верховенства права і розбудови правової держави розв’язати не вдається. В останні понад 10 років розпочались неодноразові спроби з реформування/удосконалення самої юридичної/правничої освіти. Створювались різні «робочі групи», проводились ґрунтовні дослідження, конференції та «круглі столи», писались і публікувались наукові і публіцистичні статті, захищались дисертації, проводились експертні дебати. Всі ці заходи були, начебто, спрямовані на удосконалення юридичної освіти та підвищення її якості (інформація про всі перелічені заходи є доступною у глобальному інтернет-просторі).
Нарешті, в результаті кількарічних суперечливих дискусій державою (Міносвіти) були ухвалені «стандарти юридичної освіти», запроваджено стандартизовані (ЗНО) іспити для вступу до юридичних ЗВО на бакалаврські і магістерські програми, запроваджено Єдиний підсумковий іспит для випускників магістерських програм з правознавства. Написані і оприлюднені декілька Концепцій і, навіть, проєктів законів, присвячених реформуванню правничої освіти. В той же час, як стверджують автори щойно опублікованої чергової (здається вже ТРЕТЬОЇ ..?) Концепції чергового законопроєкту:
«Однак прогрес у цьому напрямку був нерівномірним, і все ще потрібні подальші зусилля щодо реформ, зокрема для створення чіткого інституційного розмежування юридичної освіти та підготовки правоохоронних органів, посилення стандартів прийому та ліцензування юридичних шкіл, забезпечення прозорого та справедливого (заснованого на заслугах) розподілу державних коштів для підготовки майбутніх юристів, модернізації навчальних програм з акцентом на етику, практичну підготовку, право ЄС та міжнародні обміни, впровадження єдиного державного кваліфікаційного іспиту та боротьбу з корупцією та плагіатом».
Аналіз запропонованої Концепції дозволяє вкотре (починаючи з 1999 року до 2022 року мною написані і опубліковані в різних джерелах декілька статей, навчальний посібник і монографія з проблематики підготовки правників та допуску до професійної правничої діяльності) висловити власні думки щодо чергової спроби удосконалити/реформувати правничу освіту та доступ до правничої професії в Україні. Ними є три ключові тези, які продовжую утверджувати:
Теза перша
Університетська освіта будь-якого напрямку («фахової спеціалізації») повинна залишатись універсальною, а не професійною. Ідея університету з початку його зародження і подальшого розвитку була завжди спрямована на розвиток універсальних знань, умінь і навичок людини, здатної і прагнучої такого розвитку. Тлумачні словники стверджують, що термін «Універсум (лат. universum, summa rerum)— є філософським поняттям, що позначає «світ як ціле», або «все існуюче».
Недаремно багато століть університет, як навчальний заклад, сприймається в усьому світі як такий, в якому обов’язковими напрямками вищої освіти мають бути: філософія і теологія, природничі та гуманітарні науки, медицина і правознавство. Не зважаючи на те, що наприкінці минулого та початку ХХІ століття вищі переважно професійні навчальні заклади України – інститути, технікуми, академії – отримали (з до кінця НЕ зрозумілих причин, крім, можливо, данини моді) всезагальний статус університетів – на моє переконання сутність такої освіти не змінилась і доступ до неї всіх верств народу залишається вільним і не дискримінаційним, що й закріплено в Конституції України і в Законі «Про вищу освіту».
Намагання встановити додаткові спеціальні фільтри (крім загальноприйнятних для всієї системи вищої освіти) щодо отримання університетської освіти у сфері правознавства, на мою думку, є завуальованою формою дискримінації потреб і здібностей людини у саморозвитку. Вона має, так би мовити, «благородну» мету – покращити рівень професійної підготовки майбутніх юристів/правників за рахунок процедур «спеціального відбору студентів? Мотивація є достатньо сумнівною, як на мене. При цьому автори такої новації виключають ситуацію, що людина може не ставити собі за мету ставати професійним правником, отримуючи правничу освіту, яка за своєю природою є достатньо універсальною з погляду на можливість застосування отриманих знань, умінь і навичок в особистому житті та в інших сферах життєдіяльності, змістом яких не є надання правової допомоги/правничих послуг іншій людині.
Теза друга
Отримання вищої правничої освіти і допуск до регульованої законами і корпоративними нормами професійної правничої діяльності: адвоката/юрисконсульта, прокурора, судді, нотаріуса, дослідника-правознавця (науковця, викладача правничих наук, законо-нормо-проєктувальника) не можуть і не повинні бути поєднані в часі і просторі, оскільки вони не співпадають за своєї місією, метою та завданнями.
У переважній більшості країн світу з розвинутою і сталою правовою системою та належним рівнем правової культури більшості членів суспільства ці напрямки самореалізації людського потенціалу розведені в часі, методиці та просторі. Таке розведення підтверджено багатолітньою практикою функціонування правничої освіти і допуску до професійної правничої діяльності. Доведено, що не кожна людина з університетським дипломом про отриману правничу освіту бажає, здатна і спроможна бути висококласним фахівцем у сфері надання правової допомоги. Такий висновок стосується також, наприклад таких професій, як учителі й лікарі.
Саме тому наявність диплому (навіть «з відзнакою») про вищу правничу освіту не може слугувати безумовною перепусткою до професійної діяльності. На етапі допуску до такої діяльності і повинен відбуватись спеціальний відбір/селекція серед потенційних кандидатів, їх професійна додаткова підготовка/спеціалізація за видом діяльності та особистими морально-психологічними якостями і наявним життєвим досвідом. Створена та існуюча в Україні останніми роками практика конкурсного добору правників на посади адвокатів, прокурорів, суддів певною мірою підтверджує такий висновок. Інше питання – наскільки якісним та задовольняючим очікування і потреби суспільства і держави у відповідних кадрах правників є існуючі в нас форми і методи добору ?!
На моє глибоке переконання, яке підтверджується особистим минулим досвідом ґрунтовного знайомства з системою правничої освіти і допуску до професійної діяльності в декількох країнах світу (Великобританії, США, Іспанії, Німеччини, Франції, Угорщини, Польщі) в Україні також бажано створити окремі 1-2 річні Школи підготовки претендентів на зайняття відповідних посад правників (перелік - дивитись вище) з поглибленою практичною підготовкою, ґрунтовним тривалим стажуванням у відповідних органах і структурах і складанням професійних іспитів та оцінкою морально-психологічних якостей і здібностей випускників таких шкіл. Школи можуть бути створені як окремі структури або ж на базі провідних декількох провідних юридичних факультетів університетів з обов’язковим залученням до навчального процесу спеціально відібраних правників-практиків. Методика навчального процесу в таких школах повинна бути націлена на набуття практичних умінь і навичок та формування належних морально-психологічних якостей їх випускників. Такі навчально-практичні заклади повинні працювати під патронатом відповідних професійних громадських правничих об’єднань на кшталт Асоціації правників України тощо.
Теза третя
Правнича спільнота України є розпорошеною поміж кількох громадських професійних об’єднань, не зважаючи на єдність самої правничої професії за місією, метою і завданнями: а) надавати якісну правову допомогу всім, хто її потребує; б) утверджувати в житті країни доктрину (конституційний принцип) «верховенства права» та розбудовувати правову державу у всіх її складових; в) всіляко правовими методами та інструментами захищати права і свободи людини, закарбовані у «Загальній Декларації прав людини» (1948 року) та «Європейській Конвенції з прав людини і основоположних свобод» (1950 року).
Розпорошеність правничої спільноти, на моє переконання, негативно впливає на реалізацію зазначених вище місії, мети і завдань з погляду на напрацювання універсальних методів та інструментів як у сфері підготовки кадрів правників у ЗВО, так й у сфері напрацювання єдиних критеріїв їх допуску професійної правничої діяльності.
Нагальним завданням усієї правничої спільноти у цьому контексті є створення єдиної Правничої асоціації, яка би об’єднала у своїх лавах всіх представників нашої професії і виступала би провідником і захисником її професійних інтересів перед державою і суспільством, служіння якому має бути професійною честю і гідністю для кожного її члена. В Україні дотепер превалює концепція розпорошеності спільноти по «хатам і хуторам» зі своїми «гетьманами, писарями і мировими суддями».
В рамках такої Асоціації або ж окремо треба створити громадське об’єднання (асоціацію/спілку) правничих шкіл України, завданням якої має бути створення єдиної освітньої та наукової політики таких шкіл, обмін досвідом, створенням прозорого та ефективного простору обміну/працевлаштування викладацьких і наукових кадрів у сфері правознавства, представництва та захисту професійних інтересів таких шкіл перед державою і суспільством. Протягом останніх 25 років було вжито декілька спроб створити таке об’єднання (в деяких з них мені довелось брати участь), які де-факто виявились безплідними в результаті «залаштункових» суперництва і конкуренції між представниками окремих правничих шкіл, які завжди претендували на своє лідерство у цій царині. Держава мали би не заважати, а навпаки – прозоро і відповідально сприяти таким об’єднавчим процесам у правничому середовищі, що в кінцевому варіанті сприяло би підсиленню її авторитету і взаємної довіри у суспільстві, рівень яких знаходиться на низькому рівні у європейському вимірі.
Державним регулюванням (законами) юридичної освіти і допуску до професійної правничої діяльності, основою якої у світі є самоврядна адвокатська діяльність, існуючі проблеми у цій царині розв’язати буде дуже складно і не ефективно.