Де ми є?
Сучасний стан антикорупційної політики характеризується такими факторами:
за останні два роки в Україні створена матриця антикорупційної політики , а термін “боротьба з корупцією” став справжнім трендом;
за інформацією Міжнародного валютного фонду рівень ВВП на душу населення складає $ 2 109 і за цим рівнем Україна посідає 134 місце у світі серед 186 країн.
за індексом сприйняття корупції, який щорічно складає Transparency International Україна отримала 27 балів із 100 можливих і посідає 130 місце із 168 позицій. Усі потуги, здійснені за рік, цивілізоване суспільство оцінило лише в один бал. Україна залишається в клубі тотально корумпованих держав (з “клубу” можна вийти якщо цей індекс для країни складає більше 30 балів).
за результатами загальнонаціонального опитування громадської думки стосовно поширеності корупційних практик в Україні у 2015 році, проведеним Київським міжнародним інститутом соціології, лише 2 % громадян звертаються за захистом від корупційних дій чиновників до правоохоронних органів та судів, що свідчить про високу толерантність до корупції у нашому суспільстві.
Хто є зацікавленими особами?
Якщо ми визначимо стейкхолдерів боротьби з корупцією, розглянемо зазначену проблему через призму їх інтересів, то зможемо розгледіти очевидні протиріччя між ними. У такому випадку ми, можливо отримаємо відповіді на питання, чому у нас, наразі корупція перемагає.
Отже стейкхолдерами тренду є:
іноземні компанії;
країни – сучасні партнери України;
фонди, експерти (іноземні, вітчизняні);
політичні сили (партії, фракції)
органи державної влади;
правоохоронні органи, суди;
громадські організації;
вітчизняні компанії;
суспільство;
громадяни України.
Очолюють групу основних замовників антикорупційної політики в нашій країні іноземні компанії. Вони, відповідно є також інвесторами та контролерами процесу. Вкладаючи власні кошти у розвиток бізнесу вони мають абсолютно прості інтереси: отримання прибутку, чіткі і зрозумілі правила гри та захист власного бізнесу. Іноземні інвестори ризикують своїм капіталом у будь-яких країнах світу, навіть у най не демократичних. Вони керуються простим принципом: чим більший ризик, тим більший прибуток. Та коли у нашій країні правила гри міняються по кілька разів на рік (і часто заднім числом) ризики підвищуються у рази. А якщо інвестор звертається до правоохоронців або до суду за захистом своїх прав, він ризикує не просто втратити усе, а ще й залишитися боржником. З іншого боку для них діють Закон Великобританії “Про боротьбу з хабарництвом” (UK Bribery Act/UKBA), що набрав чинності 1 липня 2011 року та Закон США “Про корупцію за кордоном” (Foreign Corrupt Practices Act/FCPA), що діє ще з 1977 року.Тому іноземні компанії змушені звертатися за захистом до Урядів своїх країн, а останні тиснуть на наш Уряд.
Крім цього іноземні компанії направляють частину своїх прибутків до міжнародних фондів, громадських організацій переслідуючи як власний захист так лобіювання своїх інтересів у нашій країні. Зокрема велика частина західних компаній висловлюють бажання і готуються взяти участь у приватизації, яка повинна відбутися у нас найблищим часом.
Наступними у складі основних замовників є західні країни, до членства у клубах, союзах, об’єднаннях яких проситься наша країна. Ці країни:
- надають нам пряму фінансову допомогу (США, ЄС, Великобританія, Німеччина, Японія і т. д.);
- впливають на отримання нами кредитів від Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції і розвитку;
- фінансують місцеві та/або регіональні проекти;
- надають міжнародну технічну допомогу;
- виступають донорами та надають гранти на підтримку програм та проектів.
У всіх випадках ці країни виставляють певні вимоги для отримання допомоги. По-перше вони хочуть від нас виконання власних обов’язків та дотримання певних стандартів, по-друге вони захищають свої ринки, а по-третє вони розглядають нас як ринок збуту товарів власних виробників і споживачів послуг власних компаній. Чиновники та дипломати країн, які на сьогоднішній день є партерами України відпрацьовують кошти платників податків громадян своїх держав та компаній.
І тому вони вважають, що головним пріоритетом для українського суспільства в 2016 році повинна бути успішна боротьба з корупцією, бо без цього не можливий успішний розвиток країни.
Власне кажучи вони і є власниками тренду “боротьби з корупцією”.
Водночас зазначаю, що МВФ, Світовий банк та Європейський банк реконструкції та розвитку, які надають нам кредити, також є замовниками боротьби з корупцією. Крім того вони якраз і є рушійною силою, оскільки без виконання вимог, перестають надавати кредити. Але їхні вимоги витікають із рекомендацій таких міжнародних організацій як ООН, групи країн проти корупції (ГРЕКО), мережі Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).
Перераховані мною організації вивчають, аналізують та на цій основі надають рекомендації країнам-учасницям як і у який спосіб зменшити рівень корупції у конкретній країні. Відповідно до наданих рекомендацій здійснюється моніторинг виконання рекомендацій. Наголошую, що мова йде про рекомендації а не про зобов’язання.
Від України до складу цих організацій у різні часи входили представники, які, в основному працюють чи працювали в Міністерстві юстиції України. До речі, саме Мін’юст був і є основним органом у системі виконавчої влади, який відповідав за виконання антикорупційної політики в нашій країні.
Під час моніторингу рекомендацій важливого значення, наряду із думками політиків, урядовців та чиновників є думки вітчизняних експертів. Інколи буває так, що ці експерти залучаються до проведення певних досліджень в Україні, на які виділяють кошти міжнародні організації та фонди. Експерти із України також долучаються до здійснення моніторингу виконання рекомендацій іншими країнами. Разом із тим, експерти співпрацюють з громадськими організаціями, переходять на державну службу або стають політиками. Одним із основних факторів, який характеризує представників цієї групи (як закордонних так і вітчизняних) є те, що вони частково або повністю фінансуються донорами (навіть, коли перебувають на державній службі).
Отже, це і є третя група замовників тренду. Від перших двох вона відрізняється тим, що суміщає в собі і роль виконавців.
Даний тренд підтримується частиною політиків, які є в усіх таборах нині діючої Верховної ради. Але в Україні існують тільки лідерські партії - це трагедія суспільства. Різниця у тому, що у світі це все давно устоялося - від лівих до правих, а у нас немає виборців під справжні ідеологічні проекти.
Ось у цьому є непорозуміння між західними політиками і вітчизняними. У західних країнах, якщо ти не виконав програму, тебе не переобирають. В українському парламенті немає політичних партій. Це скоріше політичні проекти створені і заточені виключно під проведення виборчих кампаній, але аж ніяк на постійну кропітку роботу з виборцями. Тому прийняття антикорупційних Законів депутатами, абсолютно не значить їхню відповідальність за цими законами. Ці закони приймаються лише як:
- отримання коштів від лобійських структур;
- піар перед виборцями.
В Українському парламенті закони приймаються лише під когось (групу, або особу). Після приходу до влади у лютому 2014 року політичні сили почали конкурувати між собою за “очолення боротьби з корупцією”.
В одному таборі цю групу очолив тодішній Голова комітету Верховної ради по боротьбі з корупцією Чумак В. В., а головним виконавцем став представник “Transparency International Україна” Рябошапка Р. Г., який отримав посаду заступника міністра юстиції з антикорупційної політики. Ця група досить чітко структурована та має постійне фінансування через різні міжнародні органи та організації. Згодом її представники ввійшли до мережі “Реанімаціний пакет реформ”, яка є чи не головною лобістською мережею в Україні.
В іншому таборі роль головного виконавця отримала Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики Чорновол Т. М., а головним антикорупційним реформатором була призначена Тищенко О. Ю., яка очолила міжвідомчу групу в Адміністрації Президента України.
Станом на сьогоднішній день тактичну перемогу отримала група Віктора Чумака – його обрано членом новоствореного антикорупційного агентства, а Руслан Рябошапка є основним претендентом на одне із крісел у ньому.
У своєму виступі в парламенті віце-президент Дж. Байден сказав: “І я, із усією повагою, вам пропоную, що це повинно бути стандартом для кожного з вас, згідно якого будуть про вас судити. Це стандарт, згідно якого будуть судити вас ваші онуки, ваші правнуки, ваші нащадки: чи вистачило у вас моральної відваги поставити загальне добро вище місцевих упереджень. Ви це можете. Це все у ваших руках. Не у чиїхось – у ваших. Ви можете схилити траєкторію історії цієї нації в бік більшої справедливості та можливостей для вашого народу, і зробити це зараз”.
Найяскравішою відповіддю депутатів стало прийняття ними Закону про державний бюджет на 2016 рік. Цей закон був прийнятий за наявністю більшості відомих у світі корупціогенних факторів. Замість обговорення та прозорого прийняття, депутати закріпили у ньому власні “договірняки”. Саме тому, у ньому тільки через кілька днів виявилася норма про перенесення запровадження електронної подачі декларацій на 2017 рік.
Крім того депутати, які створили більшість, не виконують, навіть те, про що вони домовилися між собою. Про це свідчить той факт, що коаліційна угода виконана лише на одну третину.
Слід також зауважити на певну циклічності розвитку політичної ситуації в Україні. Ми пам’ятаємо, як у 2009 році був прийнятий дуже прогресивний пакет антикорупційних Законів, який так і не вступив у дію і був скасований новообраною владою у 2010 році
Ще одним фактором є сумнівна якість парламентаріїв. Одним із смішних прикладів було, коли у Верховній Раді виявилася частина фракцій більшості, яка заявила, що вони всіх у своїх фракціях будуть контролювати. Появилася антикорупційна група, яка оголосила те, чим їй належить займатися по депутатському боргу. Такою демонстраційністю народні обранці показали суспільству наскільки вони некомпетентні, як депутати.
Отже, якщо висловитися простими словами, українські політики приймають тільки закони про те, що можна “відмотати назад”, або не виконувати.
Тому Верховна рада є замовником, виконавцем, суб’єктом та об’єктом тренду, яка характеризується непослідовністю, безпринципністю та непередбачуваністю. Крім того величезна кількість депутатів перебувають у реальному конфлікті інтересів.
У травні 2014 року Президентом України був обраний П. О. Порошенко. Йому підпорядковані три із чотирьох органів, відповідальних за боротьбу з корупцією (прокуратура, СБУ, національне антикорупційне бюро). До речі, щодо створення НАБУ не було жодної рекомендації міжнародних органів або організацій. Рішення про створення цього органу є власною ініціативою.
Для об’єктивності діяльності Президента приведу приклад країни, нашої сусідки, де проблема корупції стоїть не менш гостро.
У грудні 2014 року Президентом Румунії обраний Клаус Вернер Йоганніс. Станом на сьогоднішній день:
трибунал румунського міста Констанца засудив до чотирьох років тюремного ув’язнення Мірчу Бесеску, брата колишнього президента Румунії Траяна Бесеску, за корупцію та отримання вигоди з впливу;
під кримінальним переслідуванням за корупційні правопорушення перебувають 24 мери міст, включаючи градоначальника Бухаресту Соріна Опреску;
в судах знаходяться справи проти п’яти парламентарів, двох колишніх міністрів; прем’єр-міністра Віктора Понти, найбагатшої людини країни мільярдера Іоана Нікулає, більш як тисячі інших осіб (серед них судді, прокурори, чиновники).
Крім цього діючий Президент особисто постійно перебуває в потенційному або реальному конфлікті інтересів через безпосереднє управління власним майном.
За минулий рік Глава Адміністрації Президента Б. Ложкін, за інформацією поданою ЗМІ, як мінімум двічі перебував у реальному конфлікті інтересів, призначаючи на посади осіб, з яким був прямо пов’язаний.
Попри всі заяви стосовно досягнутих у процесі реформи результатів, маючи всі об'єктивні можливості провести в державі антикорупційну реформу за європейськими стандартами Президент і його команда не впоралися зі своїм непереборним бажанням залишити за собою впливи за діяльністю правоохоронних органів в середині країни.
Виходячи із наведеного, напрошується висновок, що Президент безумовно є замовником і виконавцем тренду, який передовсім вирізняється низьким рівнем політичної волі.
Уряд країни передовсім відповідає за економічний розвиток країни та готує проекти законів, які має затверджувати парламент. Інтерес Уряду у боротьбі з корупцією заключається у зростанні доходів бюджету, частину коштів із якого можливо направляти на підвищення соціальних стандартів громадян.
Однак, за 2015 рік рівень тіньової економіки в Україні суттєво зріс і за різними показниками складає від 47 до 60 % ВВП. У будь-якому разі це свідчить про те, що Уряд не контролює, як мінімум половину економіки країни. Крім того це свідчить про те, що уся виконавча влада є дуже слабкою.
Тіньова економіка, монополія на товари та послуги є базисом, фундаментом корупції. Якщо до цього добавити слабкість виконавчого управління, тоді маємо тотальний рівень корупції.
На спільній нараді щодо антикорупційних розслідувань у якій брали участь представники МВС, Мінюсту, Генпрокуратури, СБУ, НАБУ, Нацполіції, Державних служб (фіскальної, фінмоніторингу, аудиторської), яка відбулася 21 січня Прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк запропонував перейти у системну роботу, яка повинна дати результат. Лише перейти…
Загалом складається враження, що як на Банковій так і на Грушевського ця реформа розглядається як великий бізнес-проект від якого треба неодмінно отримати вигоду.
Висновок такий же: Уряд продемонстрував надзвичайно низьку політичну волю як замовник та виконавець тренду.
Крім цього Президент і Прем’єр-міністр не виконали рекомендацію Дж. Байдена, який зазначив: “Вищі виборні посадовці мають позбутися будь- якого конфлікту інтересів між власним бізнесом та своїми урядовими обов’язками. Ця система властива всім іншим демократіям світу”.
За останні роки чорний піар у першу чергу від представників влади, підтриманий частиною громадських організацій, створив атмосферу повної зневаги до правоохоронної системи роки України. У цій атмосфері:
у 2015 році почалася реформа МВС; прокуратури та СБУ, яка буде продовжуватися протягом 2016 року;
створені Національне антикорупційне бюро, антикорупційна прокуратура та Національна поліція;
На 2016 рік заплановано створення:
національного бюро розслідування;
національного агентства з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаних від корупційних та інших злочинів;
національного агентства запобігання корупції;
готується та буде проведена судова реформа.
До моменту закінчення усіх перетворень важко давати об’єктивну оцінку ефективності дій органів, які входять до правоохоронної системи, а тому зазначу таке:
за 2015 рік до бюджету поступило близько мільйона гривен у вигляді штрафів від осіб, яких притягнуто до відповідальність за конфлікт інтересів;
судами не винесено жодного вироку та не притягнуто до відповідальності жодної особи за організацію корупційної схеми;
більше того, в кримінальному кодексі України (як і Кодексі про адміністративні правопорушення) відсутня стаття про притягнення до відповідальності за корупцію.
Отже висновок наступний: правоохоронна система України повністю розбалансована, порушена законодавча система, відсутня координація діяльності. Як результат - протидією корупції правоохоронні органи майже не займається.
А відтак у зазначеному тренді органи правоохоронної системи є дуже слабкими виконавцями.
Громадські організації в Україні є основними виконавцями тренду. До 2014 року в Україні існували (реально, а не на папері) не більше двох десятків організацій, які демонстрували хоч якусь антикорупційну активність, а основних було не більше п’яти.
Усі вони існували за рахунок грантів, отриманих від закордонних донорів. Основними донорами виступали і виступають такі організації, як:
Міжнародний фонд “Відродження” (фонд Сороса), Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та програми, які ним фінансуються: UniteR та Pact, Національний Фонд підтримки демократії, США (NED), Програма розвитку ООН, Посольство Королівства Нідерландів в Україні, Посольство Сполучених Штатів Америки в Україні, Посольство Великої Британії в Україні, Європейський Союз.
Найбільшу активність на сьогоднішній день демонструють:
В. Чумак - голова українського національного відділення Глобальної Організації Парламентарів Проти Корупції (Global Organization of Parliamentarians Against Corruption), та підтримуваний ним “Центр протидії корупції” (В. Шабунін).
А. Марусов та О. Хмара - “Трансперенсі Інтернешнл Україна”, останній є керівником групи антикорупційної реформи “Реанімаційного пакету реформ” – мережі, яка виникла у березні 2014 року і займається лобіюванням проектів законів.
Напередодні виборів, 17-го жовтня 2014-го року, РПР зібрав лідерів політичних сил, які балотувались до Верховної Ради України, для того, щоби законопроекти від Реанімаційного Пакету Реформ у наступному парламенті стали першим пунктом і точкою докладання найбільших зусиль для кожної фракції парламенту. Було презентовано “Дорожню Карту Реформ” для парламенту 8 скликання – документ, який містить покрокові плани впровадження у тоді 18 найважливіших галузях (тепер – 24 напрямки у ДКР), де кожен крок підкріплений окремим законопроектом. Цього дня політичних сил підписали меморандум про підтримку ДКР у новому парламенті: ВО “Батьківщина”, “Блок Петра Порошенка”, “Народний фронт”, “Самопоміч”, “Радикальна партія Олега Ляшка”, а також ВО “Cвобода”, “Громадянська позиція”, “Сила людей”.
На даний час, у парламенті, завдяки лобіюванню були прийняті
Закон про державні закупівлі (проект 4587) та зміни до попередньої редакції закону (проект 2207);
Закон про систему спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції(Нацбюро антикорупційних розслідувань) (проект 5085);
Закон про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014 – 2017 роки (проект 4284а);
Закон про запобігання корупції (проект 5113);
Закон про визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів (проект 5114);
Завдячуючи власній активності та напору, представники цих та пов’язаних з ними громадських організацій отримали керівництво громадського контролю в Національному антикорупційному бюро України, вибороли собі місця в конкурсних комісіях до антикорупційного агентства та антикорупційного прокурора.
Варто також звернути увагу, що активісти саме цих організацій отримали майже монопольне право виступів у телевізійних передачах на антикорупційну тематику на основних телеканалах України.
Інші громадські організації займаються антикорупційною діяльністю, яка не є такою очевидною.
Як висновок зазначаю, що частина громадських організацій, через фінансування донорів є основним виконавцями створення та пропаганди тренду.
Вітчизняні компанії, які створені українськими олігархами, є засновниками корупційних схем та очолюють їх. Більше того, вони мають власні групи у парламенті та виконавців в Уряді. Діючий Президент України є одним із олігархів.
Основна проблема боротьби з корупцією полягає у тому, що нею повинні займатися особи, які власне створили корупцію і довели її до того рівня, на якому вона зараз знаходиться.
Р. Ахметов, І. Коломойський, Г. Боголюбов, В. Пінчук, Д. Фірташ, П. Порошенко, В. Новинський, Ю. Косюк, С. Тігіпко, В. Хмельницький – далеко не повний список осіб, які вибудовували свій бізнес та мають статки завдяки корупційним схемам.
За результатами дослідження організації Global Financial Integrity. щорічно з України нелегально виводиться в середньому $ 11,676 млрд. В цілому за 10 років з України було виведено $ 116,762 млрд.
Отже з одного боку олігархи та багаті люди країни є об’єктами замовників тренду, на яких направлені їх основні зусилля.
З іншого боку, через ЗМІ розповсюджується інформація, що існує група бізнесменів, умовно “група Тарути”, яка напрацьовує власну програму реформування країни, до якої ввійде і блок боротьби з корупцією. Час покаже, чи стане вітчизняний бізнес основним замовником реальної боротьби з корупцією.
Для цієї групи за ступенем важливості на першому місці є податкова реформа.
Що ми маємо на сьогоднішній день? З моменту прийняття Податкового кодексу в 2010 р зміни в нього вносилися 95 разів, з них 43 нововведення, починаючи з 21 лютого 2014. Скасували зниження ставки податку на прибуток до 16% (залишили на рівні 18%), ставки ПДВ з 20% до 17%, ввели імпортний збір у розмірі 5-10%.
Підняли ставки: в 6-8 разів рентні, в 2-3 рази - акцизні. Ввели прогресивну шкалу оподаткування доходів фізичних осіб. Начебто створили систему електронного адміністрування ПДВ з ідеєю зрозумілого і прозорого автоматичного відшкодування, але і ця схема, на жаль, не працює.
Отже Уряд сам штовхає бізнес у “тінь”.
Як висновок вітчизняний бізнес, який є основним інвестором і підживлювачем корупції в країні останнім часом почав подавати сигнали, направлені на формування позиції щодо зменшення рівня корупції але жодних до якихось дій так і не дійшов.
В Україні склалася ситуація коли є слабка держава, але сильне суспільство. Громадянське суспільство активне і прагне змін.
Проте слід зважувати і на такі факти:
Заради кар’єри 70% громадян України готові піти на безчесний вчинок;
більшість українців не мають політичних поглядів, з погляду ідеології;
і лише третина українців може чітко визначити свою політичну приналежність до тієї чи іншої ідеології. Це дуже мало, до того ж це невелика кількість дуже розмазано.
У такій ситуації дуже важливу роль має відігравати влада - запропонувати людям свій варіант вирішення проблеми корупції. Для цього ми їх і обрали. Саме ініціатива і переконливість політичних лідерів країни повинні тут стати визначальною. Якщо вони зуміють аргументовано довести людям правоту своєї лінії і свого вибору варіанту, це буде підтримано. Українці не люблять жити в ситуації невизначеності. Але для цього потрібно з людьми говорити, а нормальний діалог влади і суспільства у нас так і не збудований.
Натомість, телевізійні спроби політиків домовитись почати діяти, викликають сумні відчуття. Відчуття спроби наздогнати втрачений час і знову всіх нас переконати: ми – все зробимо! Дайте нам ще пів-року, а краще – рік, аби сформувати ще одну антикорупційну установу. А потім – ще одну.
Більше того, рівень довіри до діючих керівників поступово падає і набуває критичного рівня.
Один із моральних авторитетів України зазначив, що “За ті 70 років (радянської влади) нас не знищили, але глибоко поранили, а за останні 25 років ми не зробили належних кроків, щоби вилікуватися. А може, і ми негодні так скоро вилікуватися”.
З огляду на сказане лише частина суспільства є замовником тренду. А виконавцем його є всього лише 2%.
Людина, громадянин
При виборі людина керується законами природи. Наразі закони природи працюють не в якійсь теорії, вони працюють в тілі людини, в її психіці і врешті решт в створюваній ним культурі. Саме закони природи пронизують усі способи нашої діяльності: те, що ми робимо, як ми одягнені, як ми говоримо, тобто усе.
Моральний вибір у нас здійснюється через боротьбу протилежностей, різних інтересів і боротьбу моралі проти різних моралей. Ось звідки беруться наші інтереси. Закони природного історичного процесу називаються саме природними історичними тому, що ми з природи поки що тільки тягнемо. Наші відносини зумовлюються і будуються на базі тих речей, які ми виробляємо, вічного товаровиробництва. І ми поки вийти за рамки цього товаровиробництва не можемо.
Ці закони природи зумовлюють наше становище, наші стосунки, наші кризові періоди, які відбуваються.
Ми повністю залежимо від цих природних відносин, які взяли форму культури, форму соціальних взаємин. Ці відносини на сьогодні далекі від стандартів моральності або етичності. Вони у нас будуються як необхідність, як боротьба за існування, за засоби існування в буквальному сенсі слова. Відносини товар-гроші-товар і є визначальними.
Згідно з дослідженням рівня життя українців, проведеного ООН, абсолютна більшість населення України живе за межею бідності. Згідно зі стандартами ООН, за межею бідності живуть люди, які на день витрачають до $ 5 (105 грн). Експерти ж підрахували, що прожитковий мінімум в Україні – 33,5 грн на день ($1,5).
Тому, одні й ті ж самі ідеї породжують різні результати. Чому дія одного і того ж закону в США і у нас призведе до різному результату. Тому що в США на своєму просторі розвиваються свої відносини, а у нас є свої, які ми повинні подолати. Загальна дія законів завжди реалізується в конкретних історичних умовах і реалізуються різними суб’єктами.
Саме тому, коли правила моралі, які на заході є звичними у наших умовах перетворюються у абсурд.
Антикорупційні закони діють в реальних, конкретних обставинах, вони ніколи не діють в таких загальних формах, яку законодавці сформулювали в теорії.
У кожній конкретній ситуації ці закони протікають абсолютно унікально і ніколи не можуть мати абсолютно однакових наслідків.
Оскільки антикорупційні закони, які прийняті у нашій країні, не обговорювалися із суспільством, не кажучи вже про обговорення в місцевій пресі, громадами, вони не можуть підтримуватися громадянами і не будуть діяти.
Отже людина і громадянин зовсім не є, або є самим слабим замовником і відповідно виконавцем тренду.