Численні закордонні видання, крім власного осмислення та аналізу, нерідко дають слово українцям – емігрантам з України. Здебільшого закордонні ЗМІ цікавить те, настільки своєчасно і якісно трансформується суспільний світогляд від залишків російськості до української самоідентифікації.
Скажімо, англомовний літературний журнал Apofenie опублікував есей «Мова дому» Марії Михайлової – української емігрантки в США.
«Російська була і завжди буде моєю рідною мовою: правда, яка забруднена, просякнута наслідками російського імперіалістичного минулого та кровожерливим, зумовленим війною, сьогоденням. Водночас, я також пам’ятаю випадки з дитинства, коли вільно розмовляла українською до еміграції. Моєю улюбленою колисковою, яку мені співала мама, була українська народна пісня «Ніч яка місячна». Я дивилася мильні опери з бабусею також українською. Мова завжди була частиною мого життя, хоча й периферійною, – пише вона. – Російська мова завжди буде моєю рідною, але українська – мова моєї Батьківщини. Для мене зараз важливо не те, щоб сказати «ні» російській, а те, щоб сказати «так» українській».
Водночас, у Apofenie вийшло інтерв’ю Юстини Довбуш з Яриною Чорногуз – поеткою і бойовою медикинею, онучкою славетного письменника Олега Чорногуза і дочкою поета і бандуриста Ярослава Чорногуза. Вона поділилась своїм досвідом перечитування та нового трактування Олени Теліги та Євгена Плужника; новими й старими гранями ненависті; розповіла про історичну циклічність російської агресії щодо України; світоглядну різницю між Фаустом і Воландом і тим, як суспільство змінило своє ставлення до української мови.
«Я схиляюся до думки, що мова – це живий організм, який знаходить свій власний шлях, як та вода, що проникає в найменші щілини горя і знаходить способи самовираження. Сама українська мова вже давно готова до того, що ми зараз переживаємо: все в ній радо допомогти нам орієнтуватися в наших нинішніх емоціях. Мені особливо приємно, що, наприклад, у публічному дискурсі ще раніше, до 24 лютого, коли я писала у своїх дописах «армія окупанта», відчувалося, що моя аудиторія скептично ставилася до слова «окупанти». Деякі наші співгромадяни взагалі скептично ставилися до будь-яких емоційно забарвлених військових слів, а це було слово «окупанти», не кажучи вже про «рашистів», «російських відморозків» чи щось подібне. Зараз усі спокійно вживають ці терміни і нікому не дивно, але прикро, що довелося пролити стільки крові, щоб ці слова сприймалися як реальність життя, а не як перебільшення якоїсь божевільної емоційної дівчини, яка раптом і ніби без причини підписала контракт з військом», – зазначає вона.
І на противагу цьому в англійському науковому виданні The Conversation вийшло посереднє дослідження почесної наукової співробітниці з філософії Абердинського університету (Британія) Євгенії Іванової. Пані вчена чомусь не помітила, що українці масово почали переходити на українську мову, й починаючи із заголовка «Чому багато українців вважають рідною мовою російську», маніпулятивно, із вкрапленнями сумнівної істини, нівелює значимість рідної мови для будь-якої титульної нації.
Вочевидь, задумувався закид на нові аспекти моральної дилеми про мову поза політикою, але за фактом вийшло дещо поза здоровим глуздом. Отже, авторка вважає, що питання української мови та того, хто нею розмовляє, під час російського вторгнення стало дуже політизованим.
«Володимир Путін навіть використав це як прикриття для анексії деяких окупованих територій України з великою кількістю російськомовного населення», – пише Євгенія Іванова. – «Політика заборони використання української мови в різні історичні періоди призвела до того, що навіть етнічні українці часто не розмовляли українською».
Чимало місця у своєму мовному екскурсі авторка відводить тому, яких буцімто принижень зазнавали російськомовні (!) українці.
«Проєвропейська революція 2014 року призвела до хвилі протестів проти російської мови як мови ворожої країни-агресора, були прийняті закони, які вводили квоти на російську мову та правила її використання в громадських місцях. Усі ці політичні дії та обмеження тоді Путін згадав у своїй впливовій статті 2021 року (про історичну єдність росіян і українців) як приклади дискримінації російськомовних українців», – пише філософиня. – «Продовжує існувати неправильне розуміння того, що українська мова визначає людей як українців, але, як і в багатьох інших країнах світу, Україна є багатомовним суспільством, сформованим складною історією», – вважає Євгенія Іванова.
Єдине, що тішить і що проглядається у цьому опусі, – окупанти та їх посіпаки бояться великої ментальної сили української мови.
Подібні дискусії лише підкреслюють потужну державо- та націєтворчу роль рідної мови у боротьбі за свою незалежність, а постійна присутність у медійному просторі світу дискурсу про українську мову – це, без перебільшення, визнання її величі.