Це вони загнали країну в глибокий і темний кут світового розвитку. Поряд з Венесуелою, Сирією, Іраком. І ще низкою відсталих африканських країн, де півстоліття не припиняються громадянські війни. Вони судомно чіпляються за владу і, в чергове, намагаються скористатися довірливістю, наївністю та історичною пригніченістю добрих гречкосіїв.
Уряд – є. Але його, ніби, – немає. Він працює – але жодних результатів ніде не видно. Окрім негативних. Як і міністрів на своїх робочих місцях. Президент твердо вперся – Яценюк добровільно має піти у відставку. Разом із Шокіним. Генпрокурор на якийсь час сходив, але чомусь повернувся і «ефективно» працюючи, заборонив передавати будь-які справи антикорупційному бюро щодо підозрюваних в корупційних оборудках, звільнивши надто самостійних слідчих по справі «діамантових прокурорів». Тільки не треба особистим політологам президента писати блоги, що той «не в курсі».
Коаліція чи то є, чи вже давно розпалася. Три її фракції вже тривало покинули цей постмайданний парламентський альянс. Але всі роблять вигляд, що на Грушевського «все спокійно». Всі працюють, або засмагають на екзотичних островах і українізованих Еміратах. Президент робить вигляд, що його функції конституційного гаранта і «стримуючого контролера» ВРУ не мають відношення до цього факту, а спікер Гройсман «застряг по вуха» в дербі боротьби за крісло прем’єр-міністра. Більше того, як інтелектуальний політик на брифінгу, в четвер, він зрозуміло заявив дружнім журналістам, що «не повинен оголошувати про розпуск коаліції. Це ніде не написано». Цікаво, як він буде проводити реформи, про які також ніде не написано? Давайте подивимось на частину 7 статті 83 Конституції: Коаліція депутатських фракцій у ВРУ формується протягом одного місяця… Очевидно, що хтось мав би оголосити про точний час припинення існування коаліції після заяв керівників фракцій, що вони виходять із неї та арифметичною очевидністю зменшення її чисельності нижче 226 нардепів. Добре, що ми маємо в країні чесного спікера. Який визнає цей факт: «Фактично, сьогодні в коаліції менше 226 народних депутатів». І, його геніальний висновок, який все роз’яснює: «Це означає, що вона недієздатна». Навіть визнаний лідер БПП, після самого «батька-засновника», Юрій Луценко, розуміючи незручність ситуації говорить не про розпад коаліції, а про формування нового Уряду на чолі з Гройсманом: «Якщо цього не буде, я особисто, піду геть».
Президент Порошенко, сплівши навколо всіх тонку павутину і розставивши акценти-пастки, ночами щось там робить з Яценюком, напустивши на нього навіть Ахметова. Для почесної капітуляції. Але колишній «кіндер-сюрприз» розуміє це як кінець політичної кар’єри, бо його «Народний Фронт» швидко стане «фронт президента». Нічого особистого – тільки бізнес.
Вміло запропонувавши посаду прем’єра все ще провінційному, відстороненому від центральної політики, з малочисельною фракцією в парламенті, меру Садовому, президент розіграв лише мізансцену: «Роблю все, що можу, але ніхто не хоче». Наступна технологія була технократична – Яресько. Ліва рука Держдепу в Україні. Технократ із американським дипломом і паспортом. Реально готова створити новий технократичний Уряд, який швидко проведе гостро необхідні технократичні реформи завдяки просунутим технократам. А там недалеко й до Нобелівської премії з економіки. МВФ знову дасть багато грошей. На Грушевського і Банковій з’являться нові моделі ексклюзивних автівок, а ресторани будуть заповнені молодими національними, грузинськими і світовими реформаторами. Яресько якби й погодилась. При умові, що обіпреться на двох відомих всій країні інтелектуалів Ложкіна і Шимківа. Можливо, це тільки тактика, аби стати прем’єр-міністром і врятувати Україну, а потім поміняти найближчих помічників президента аби дистанціювати Уряд максимально далеко від ручного політ-економічного управління ним главою держави.
Проте, всі факти і послідовні дії Петра Олексійовича засвідчують тільки одне і протилежне – зосередити у своїх руках всю можливу владу в країні, використовуючи для цього, поряд із щоденними пропагандистськими кліше і створенням відволікаючих конфліктів, всі можливі політтехнології, піар і особистий метафоризм. Цьому сприяє страх українців перед невизначеністю і галопуючою по їхніх кишенях кризою, перед війною на Донбасі і можливістю її нарощування Путіним.
Ще зовсім недавно політологи, які обслуговують Банкову, навипередки писали, що Керрі візитом в Москву прийме капітуляцію Путіна. Ця ілюзія, як і інші, що неморально нав’язуються суспільству, прожила до вчорашнього дня. Керрі в своєму Твітері назвав несподівано, як вихід Путіна із Сирії, РФ «важливим партнером». На брифінгу з Путіним він пішов дальше. Як би був незрячий: «Америка готова перебудувати і посилити відносини США-РФ, аби в подальшому будувати спільну роботу з врегулювання ситуації в конфліктних точках світу». Сюрприз. Немає й небагато. Ось вам дві імперії, які будують розрулювати глобальні кризи. Ми чекали, що Америка буде розширювати співпрацю з жертвою російської агресії - Україною. Заступник Генсека НАТО Вершбоу в той же день, у Литві, нічого не знаючи про розкриті обійми США для Путіна, заявив, що «ми не підемо ні на жодну угоду з Росією, бо вона, агресією проти України підірвала основні принципи європейської системи безпеки». Де істина, не знає ніхто.
Ентузіазм Керрі на цьому не зупинився. Він пообіцяв відмінити санкції проти РФ «після повної реалізації Мінських домовленостей, які мають бути реалізовані без затримки; Савченко, і це питання гуманітарного характеру, має повернутися в Україну». І тут Путін, заявив, що «решение найдется». Джон Керрі, традиційно і з пафосом, також заявив, що «США, як і раніше, твердо стоять за суверенітет України і її територіальної цілісності, включаючи Крим».
На перший погляд все те ж, але в доброзичливій домашній, сімейній обстановці, що відзначили майже всі іноземні оглядачі. Спробуємо оцінити нюанси. Перше. Москва і США вважають безальтернативними виконання Мінських домовленостей «через прямий діалог Києва з Донецьком і Луганськом, включаючи питання забезпечення безпеки і просування політичного процесу». Це Лавров. Але як результат спільних домовленостей з Керрі по Україні. Отже, Керрі намагався не образити Київ, а Лавров показав, що його капітуляція неминуча і вирішена. Друге. Якщо до цього місця дочитали скептики, то їм варто подивитись на рішення Москви і Вашингтона по Сирії: «а) Путін має переконати Башара Асада взяти учать у переговорах про передачу влади в країні; б) Росія повністю втягнута в цю роботу і вона приведе до дійсних змін і принесе мир Сирії; в) За участю Росії буде створений перехідний уряд в Сирії і підготовлений проект Конституції до серпня поточного року». Барак Обама ще зовсім недавно говорив вразливі і неприємні речі Кремлю.
Приблизно, схеми по Сирії та Україні побудовані на одній базі – мирного врегулювання громадянської війни через двосторонній політичний процес: Захід-РФ. Але є одна відмінність, яка все змінює. Керрі чітко заявив, що «Росія і США виступають за збереження Сирії як єдиної світської держави». Такої однозначної позиції по Україні, у консенсусі двох сторін, не було висловлено. Заяву Керрі щодо суверенітету України, ані Путін, ані Лавров не підтримали. Аби це не виглядало зрадою, Держсекретар США вчинив інтригу в класичному голлівудському стилі. Не випускаючи з рук, він доніс із літака до Путіна «приємний сюрприз» - червону валізку. Пам’ятаєте пісеньку про «желтый чемоданчик»? Це не той. «Це таємниця. Тільки президент Путін і я знаємо, що там знаходиться». Путін був у шоці: «я увидел ваш прилет и расстроился. С одной стороны, это очень демократично… Я подумал, что вы что-то ценное привезли, что не могли никому доверить. Или там деньги были?». Можливо це і є секретна зброя за незалежність України і вона сильніша амбіцій Путіна?
Візит Держесекретаря Керрі в Москву, разом із німецьким міністром Штайнмайєром, найшвидше, прикінцево, був пов'язаний із пошуками формули почесної капітуляції України. В обмін на готовність Москви перевести військовий формат протистояння на Донбасі в політичний процес. Росія отримує все, Україна надію та обіцянки її не покинути світовою імперією. Українці також змушені змиритися з тим, що Росія не є агресором, на Сході відбувається громадянська війна, а за український суверенітет над Кримом будуть боротися, перекладаючи папірці і виголошуючи передбачувані спічі.
Не варто ображатись на Америку і ЄС. Політична бюрократія, що їх очолює, народилася із офісного планктону та партійних клерків. Вона надто довго була тільки фізичним зображенням міцної і багатої ліберальної системи, яка загартувалась у холодній війні з СРСР. Зараз прийшов час приймати інші рішення. Між силовою мобілізацією Заходу і його адекватною відповіддю на виклики світового тероризму разом із агресією та Мінськом та іншими глобальними тупиками, які ведуть цивілізації до хаосу і розширення нових форм всесвітніх воєн.
У той час, коли мусульманські терористи-смертники вбивали європейців у Брюсселі, перед тим вчинивши розправу над ними в Парижі, Лондоні, Мадриді, президент США Барак Обама в Гавані обурив Рауля Кастро, намагаючись доброзичливо поплескати його по плечу. Очільник Куби навіть не приховував своєї негативної емоції до лідера імперії, зупинивши його руку поліцейським прийомом. Але президент США не звернув на це жодної уваги і в Аргентині дав урок танго. Він має показати, що Америка вже нікого не готова захищати, ні за кого не готова боротися і нікому не готова давати допомогу для встановлення демократії. Віднині – це обов’язок народів, які прагнуть свободи і незалежності. За неї варто боротися, не очікуючи коли вас зрадять.