Олександр Савченко одним з варіантів нової системи влади а Україні називає «авторитарно-професійний» тип правління на чолі з «диктатором-реформатором», який прийде до влади в результаті нових парламентських виборів, виграних його партією.Через парламентську більшість збирається реалізувати свою програму реформування країни за 70 днів і М.Саакашвілі. Я вже не говорю про пропозиції, які передбачають проведення реформ в рамках діючої системи. До них, мені здається, можна віднести і пропозиції Святослава Вакарчука, 10 правильних і необхідних пунктів якого, при втілені в існуючих умовах, будуть нагадувати модний макіяж на обличчі пристарілої повії, котрий зійде при першому дощі та відкриє непривабливий вигляд власниці.
Виникає питання: чи можуть вибори привести до влади політичні сили здатні до докорінного зламу системи? Так можуть. Але чекати цього ми будемо дуже і дуже довго. Чи маємо ми час на це очікування? Не думаю. Світ розвивається шаленими темпами і щоб встигнути за ним, ми маємо змінитися сьогодні. Завтра, тим більше післязавтра буде запізно.
Чому такий песимізм відносно виборів? Все дуже просто: демократичні процедури прекрасно працюють в суспільствах зі сталою демократичною традицією, яка формувалася протягом сотень років, паралельно створюючи політичну систему з надійними механізмами стримувань і противаг, де громадяни, через жорсткі процедури, привчалися дотримуватися закону, а держава в тій чи іншій мірі дбала про населення, де сформувалося активне громадянське суспільство, здатне контролювати владу.
Що маємо ми? Відсутність демократичної традиції в суспільсті як такої, сотні років бездержав”я, а в короткі періоди державності чи квазідержавності або чвари та розбрат або колоніальний контроль. Особливість геополітичного становища України (фронтирність) повсякчас приводила до вимивання кращих представників народу, які або винищувалися або рекрутувалися на службу метрополіями, що приводило до зниження загального інтелектуального рівня. Як результат, конформізм, та «моя хата з краю», нелюбов до будь-якої влади, небажання дотримуватися законів і правил, нехтування інтересами оточуючих, привалювання особистих інтересів над суспільними, а насамкінець, привитий за роки панування комуністів, патерналізм, прихильність до популізму, пристосуванство та «совковість» психології значної частини українців. Громадянське суспільство не розвинене і не може кардинально впливати на суспільні процеси. Політичні партії є результатом олігархічної системи та обслуговують її. А теза про « мудрість українського народу» викликає тільки бажання запитати: якщо такий мудрий чому такий бідний? Я не стверджую, що всі громадяни країни є такими, але основна маса так. І якраз вона, під впливом популістів, гречки та грошей, визначає результати будь-яких виборів. Тому ми приречені ще довгий час ходити по замкнутому колу від виборів до виборів і найбільше на що можемо сподіватися це те, що це коло може перетворитися на спіраль, правда відстань між її витками буде такою малою, що нею можна знехтувати. Ці висновки підтверджуються і соціологами. Так, Ірина Бекешкіна, коментуючи результати останніх соцдосліджень зауважила, що реформа виборчої системи необхідна, але вона кардинально не змінить ситуації.
Що робити? Аналізуючи минулі 26 років незалежності, оцінюючи теперішню ситуацію напрошується висновок, що для прискореної трансформації Україна потребує короткого (не більше одного року) періоду особливого управління. Це означає, що в цей період керівництво країною буде здійснюватися позапарламентськими методами та можливе тимчасове обмеження деяких прав та свобод громадян. Метою його є рішучий демонтаж олігархічно-кланової системи, руйнування олігархічного консенсусу, запровадження прискореними темпами економічних, політичних та соціальних реформ, розробка нової Конституції, її прийняття Установчими зборами та затвердження на референдумі. Хочу наголосити, що ціллю такого кроку не є встановлення авторитарного правління, навпаки, головним завданням є створення політичних, економічних та правових умов для повноцінного та продуктивного функціонування демократичних інститутів після схвалення нової конституції та парламентських виборів. За рік країна має надолужити втрачене за 26 попередніх років та закласти фундамент економічному зростанню, що вимірювалось би двозначними цифрами та дозволило б на протязі 10 років ввійти до 30 найбільш розвинутих країн світу, або впритул наблизитися до них за усіма показниками економічного, соціального та людського потенціалу.
Усі заходи в цей період мають бути спрямовані на створення нової політичної системи з інклюзивними політичними інститутами, як основи для розвитку економіки вільної від монополізму, олігархічних інтересів, відкритої для інвестицій, з пільгами для інноваційних проектів і розробок. Україна має стати хабом для інновацій і найсучасніших технологій: альтернативна енергетика, електротранспорт, роботи, нанотехології, квантові комп”ютери, електронне врядування мають стати повсякденністю для нашої країни. Обовязковим має бути запровадження ринку землі з урахуванням усіх можливих ризиків та прийняття законів, які б передбачали запобіжники проти монополізації та сприяли розвитку сільгоспгосподарств різного роміру та спрямування. Метою усіх економічних реформ має стати прискорений розвиток, іноваційність, створення потужного середнього класу, як поживного середовища для демократії та громадянського суспільства.
Нагальною є судова реформа. Так, саме судова, про старт якої вже відрапортувала влада. Ця реформа є половинчатою, проводеться в інтересах нинішнього правлячого класу і, як пише Андерс Аслунд,: « Інвестори почали розуміти, що розпочата комплексна судова реформа насправді не приведе до очищення судової системи, і це ставить під сумнів реалізацію прав власності в країні». А значить ставить хрест на інвестиціях.
Першочергові кроки в цей період: розпуск парламенту, скасування реєстрації усіх політичних партій, заборона політичної реклами та агітації на телебаченні та володіння засобами масової інформації промислово-фінансовими групами, демонополізація, перевірка законності попередніх приватизацій та вироблення механізму компенсацій за несправедливі придбання державної власності.
Ключовим є створення тексту нової Конституції провідними фахівцями в цій галузі. Принциповою умовою має повинно стати усунення будь-якого дуалізму влади. Має бути запропоновано або парламентська модель, де прем’єр та партія або коаліція, що перемогла на виборах несуть повну відповідальність за справи в країні, або президентська, де президент очолює виконавчу владу і є відповідальним за управління державою. Ніяких гібридних варіантів бути не може.
Нове виборче законодавство, яке має передбачати скорочення кількості депутатів та можливість балотуватися для тих хто був депутатом не більше одного разу, в комплексі з новим законом про політичні партії, що має сприяти появі ідеологічних партій, унеможливити створення партій одноденнок та поставити жорсткі бар’єри будь-яким антиукраїнським силам до законодавчого органу, створять умови для оновлення правлячого класу та започаткують народження дійсно української політичної еліти. Якщо ми говоримо про децентралізацію, то варто подумати про двох палатний парламент. В експертному середовищі обговорюються різні варіанти зменшення ризиків впливу на результати виборів громадян з постсовковою свідомістю. Мова йде і про віковий або майновий цензи, і про сплату спеціального податку на політичні партії, що дає право голосу, або викуп «токсичних» голосів перед виборами. Думаю, будь-які цензи та податки є надмірним обмеженням прав громадян. Вважаю, що законодавство має передбачати можливість позбавлення виборчих прав виключно судом за доведену антиукраїнську діяльність, або відмову прийняти присягу, що має бути запровадженна для усіх громадян України. А законів про вибори, політичні партії, політичну агітацію, засоби масової інформації, включно з запровадженням електронного голосування та автоматизації процесу підрахунку голосів буде достатньо для мінімізації негативних впливів.
Всі рішення, які приймаються в період особливого управління мають носити тимчасовий характер і підлягати затвердженню після парламентських виборів.
Хто має стати суб’єктом цих перетворень? Можливо, як це вважає В. Кулик «партия авангардного меньшинства. Партия-орден \ партия-коалиция, способная (в силу своей внутренней идеологии и принципов) взять на себя политическую ответственность и пойти на социальный эксперимент: с переоснованием Республики в Украине…». Чи Президент-реформатор, який через Патріотичний акт, що передбачає право президента на директиви для впровадження реформ до початку роботи нового парламента та затвердження конституції, як це пропонує Ю.Романенко. Виникає питання до обох авторів: яким чином «партія-орден» чи «президент-реформатор» опиняються при владі. Можливості виборів в нинішній ситуації ми розглянули вище. Виходячи з результатів соцопитувань не важко визначити претендентів на цю роль, але це навіть не смішно.
В чому я згоден з авторами, так це в тому, що у владу має зайти команда поєднана однією метою та спільним баченням майбутнього України, з готовим покроковим планом реформ, розрахованим на найкоротші терміни.
Я б не обмежував цю команду тісними рамками закритої партії чи організації, а навпаки створив би умови для залучення ширшого кола фахівців, які: 1),однаково бачать майбутнє України; 2) знають як перетворити її в високорозвинену країну, лідера інновацій, субєкта міжнародної політики та реалізувати 3%-ву можливость приєднатися до розвинутих країн, яку нам спрогнозував Всесвітній економічний форум; 3) готові відмовиться на час участі в проекті від політичних та ідеологічних розбіжностей; 4) свідомі того, що участь в проекті може поставити крапку на їх політичній кар’єрі, а можливо призведе в майбутньому до більш серйозних наслідків.
Основою для об’єднання реформаторських сил міг би стати принцип відповідального прагматизму, який передбачав би застосування в процесі творення нової країни будь-яких кроків, методів і практик здатних ефективно працювати на позитивні зміни та вигідних для України, за виключення тих, що протирічать національним інтересам. Наприклад, чи вигідно відмовитися від Криму за гіпотетичні 100 млрд. дол.? Мабуть так. А чи відповідає це національним інтересам? Однозначно-ні. Територіальна цілісність є наріжним каменем міжнародного права та державного суверенітету країни і не може вимірюватися матеріальною вигодою.
Чи є обов’язковим період особливого управління для реформування нашої країни? Виходячи з аналізу внутрішньої ситуації та опираючись на досвід інших країн-так. Історія усіх успішних трансформацій суспільсв свідчить, що на початку більшості з них були або диктатура або авторитарне правління однієй партії з харизматичним лідером на чолі. Туреччина, Тайвань, Корея, Сингапур, Чилі, Ботсвана-це неповний перелік країн, що пройшли через військові диктатури або цивільний авторитаризм на шляху до демократії та економічного процвітання. Час змінився. Ми не маємо ні часу, ні внутрішніх та зовнішніх умов для подібного шляху. Занадто багато ризиків.
Натомість, без того, щоб в короткий термін зламати стару структуру та започаткувати нову, ми не обійдемося. І не хотілось би, щоб справдився в повній мірі прогноз професора Ярослава Грицака: «Я можу з високою ймовірністю передбачити, що буде з Україною через рік. Після невдалої революції (давайте називати речі своїми іменами) країна знову повернулася на стару траєкторію "повільно, але впевнено" — траєкторію, за якою розвивається з 1991 року, але яка насправді ні до чого іншого, окрім стагнації, не веде. Цивілізаційного або будь-якого іншого ривка так і не відбулося. Тому в 2018-му Україні не варто чекати великих змін».
Ми маємо вирватися з цього замкнутого кола.