Перехідними процесами потрібно було управляти. Це не було зроблено, і тому маємо негативні наслідки.
Спроби почати відновлення промисловості в країні несли декларативний характер у вигляді державних програм її розвитку, які мали слабке формулювання завдань, відсутність заходів та механізмів для їх реалізації. А головне – не визначалися суб’єкти та ресурси для виконання цих програм. Фактично Україна живе з відсутніми промисловою політикою, профільним міністерством і стратегією промислового розвитку - ми можемо чітко констатувати провальну стратегію уряду щодо промисловості, а вірніше відсутність будь якої стратегії .
Не спромоглися визначити промислову стратегію, а саме її дієвість і спроможність до реалізації, і кандидати в президенти – одним це не було потрібно робити з точку зору стратегії виборчої компанії, а у інших це виглядало як жалюгідно-словесні спроби-плутання між пріоритетом бізнесу і пріоритетом «звичайних» громадян. Ми бачили якими жалюгідними на екранах телевізорів були кандидати, які розповідали які вони успішні в зароблянні грошей собі, олігархам і монополіям чи показово демонстрували приклади успішності тих же олігархів і монополістів від національного до районного масштабу. А де ж люди?
В розвитку промисловості необхідно ставку робити на громадян – основну рушійну і виробничу силу.
Чекати відновлення промислового виробництво на тих засадах які є зараз – втрачати час, економіку країни і, врешті-решт, саму країну в абсолютному і відносному відставанні. За десятки років очікувань технологічний рівень виробництва в Україні не зріс. Іноземні інвестиції в технологічне виробництво не прийшли.
Іноземний капітал пов’язаний між собою і йому не вигідно інвестувати в нові виробничі технології, виробництво нових товарів та загальне збільшення виробництва промислових товарів – йому не вигідно породжувати конкуренцію та створювати ризики самому собі.
Проте, іноземний капітал завжди буде зацікавлений в дешевих трудових ресурсах та в інвестуванні в природні ресурси – їх вивезенні.
Ті поодинокі приклади відкриття нових підприємств формуються на сировинній основі та дешевій робочій силі.
Незаперечно, негативним фактором є абсолютна відсутність зі сторони держави кредитної політики, направленої на забезпечення кредитування промисловості, особливо нових напрямів виробництв з високою технологічністю.
Посилює цей негатив кредитування виробництва іноземною валютою, яке заміщує природну монополію гривні бути валютою кредитів. Кредитування іноземною валютою направлено на діяльність сировинних галузей, що ще більше послаблює національну валюту і економіку України.
Не на користь розвитку промисловості є і недержавна монополізація важливих галузей промисловості, які є ресурсними для виробництва промислових товарів. Це паливно-енергетичні галузі, хімічна промисловість, аграрна промисловість.
Також, дуже негативним є те, що одиничні виробництва – економічні монополії, які важливі для впровадження політики імпортозаміщення, перебувають у приватній власності і за рядом причин зупинили виробничу діяльність або вона знаходиться в незадовільному стані і не задовольняє внутрішні потреби.
Не сприяють розвитку і відносини щодо форми чи структури власності виробництв. Часто форма власності виробництва не дає можливості державі ефективно втрутитись в процес виробництва, підтримати його на державному рівні. Причиною цьому є закладене в основу суто ринкове бачення економічних процесів, а не соціально (суспільно) – ринкове та корупційна складова, яка стоїть як перешкода з обох сторін. В результаті втрачає держава і втрачає власник підприємства.
Дійсно, держава як формування в суспільних інтересах, не може займатися допомогою і організацією отримання прибутку в інтересах одного чи кількох власників виробництва. Навіть таке “прикриття”, як створення робочих місць, сплата податків, не визнають за власником підприємства ні за самим підприємством соціальної функції окрім бажання отримувати максимальний прибуток.
Для підтримки державою будь-якого виробництва – таке виробництво повинно мати усуспільнений характер діяльності, який буде виражений чи колективною формою власності підприємства, сформованою за певним принципом, чи масовим видом діяльності або масовою участю в ньому громадян України, чи буде державним виробничим підприємством. Державі необхідно бачити об’єкт фінансування інвестицій і що від цього отримає держава і суспільство.
Всі зазначені факти формують усвідомлення того, що державі необхідна дієва промислова політика – Нова промислова політика.
В основу Нової промислової політики повинні бути покладені реформаторські ідеї, які запроваджуватимуть зміни підходів в організації виробництв, форм відносин власності при створенні нових виробництв та реанімації чи модернізації діючих з метою збільшення виробництва.
Мета і Завдання Нової промислової політики
Нова промислова політика передбачає впровадження сукупності механізмів та заходів, направлених на зміну форм відносин власності у створенні чи реорганізації виробництв, зміни ставлення держави до управління її власністю, зміни відношення до монополій та, головне, зміни кредитної політики як джерела фінансування реформи структури та відносин в промисловості.
Формування Нової промислової політики непростий процес, що обумовлюється складністю, яка виникає у зв’язку з координацією спільної дії різних державних механізмів та інструментів і тих позитивних результатів, які потенційно вона може принести.
Для впровадження Нової промислової політики необхідно принципове розуміння учасників політики – її об’єктів і суб’єктів, джерел фінансування розвитку, механізмів конкуренції та протекціонізму, напрямів розширення виробництва.
Об’єктом політики повинно стати збільшення промислового виробництва, завдяки створенню нових напрямів промислового виробництва, модернізації та розширенню діючих напрямів, відновленню виробництва певних груп товарів. Створення нових виробництв повинно базуватися в першу чергу на імпортозаміщенні, експортній орієнтації та збільшенні внутрішнього попиту.
Ініціатором, суб’єктом розвитку промисловості повинна стати держава та її громадяни. Держава повинна визначати пріоритетні напрями для нового промислового виробництва, за ініціативи спеціальних державних органів чи громадян та їх господарських об’єднань. Власниками нових виробництв можуть ставати громадяни, як члени трудового колективу, держава як тимчасовий власник, співвласник.
Реалізація Нової промислової політики повинна базуватися на сукупності скоординованих спільних дій різних державних механізмів та інструментів.
Отже, метою Нової промислової політики повинно стати формування оптимального промислового виробництва, направленого на розвиток чи збільшення імпортозаміщення, експорт та максимальне забезпечення внутрішніх виробничих чи споживчих потреб в інтересах соціально-економічного розвитку. Досягнення мети передбачатиме виконання певних завдань.
Результатами впровадження Нової промислової політики буде:
- сформовані (повернені) і діючі в інтересах суспільства державні монополії;
- мінімізація впливу монополій на розвиток промисловості і економіки в цілому;
- організовані і працюючі нові промислові виробництва з пріоритетних груп товарів відповідно до оптимальності виробництва;
- усуспільнення прибутку від виробничої діяльності;
- модернізації існуючого промислового виробництва для підвищення якості та зниження собівартості технологічних процесів;
- відновлення і модернізація промислового виробництва;
- створення високооплачуваних робочих місць.