Просто росіяни випустили гру. Цього достатньо для початку. Якщо вона виявиться вдалою або дуже схожою на Call of Duty – вважайте, що імідж Вагнера закріпиться в мільйонах голів хлопців по всьому світу. Тому що саме так працює реальний світ пропаганди та переконання.
Третій рік війни. Звичайний мешканець Європи чи США вже втомився від наших новин. Йому не цікаве бомбардування, десятки загиблих, поранених. Він подивився і більше не хоче. Його не зачіпає документалістика. Вона його лякає і він хоче думати про п’ятницю, паб, футбол, пиво з чоловіками та родинні прогулянки на вихідних. Де тут про жахіття війни, яка далеко? Ніде. Це не погано. Не добре. Це просто факт.
Як достукатись до цих людей? Акціями? Втомились. Закликами? Втомились. Залишається культура.
Ігри. Кіно. Концерти. Ось наша зброя переконання. Та з цього нічого не працює. Знову – нічого.
Окрім гри за період війни росіяни зняли щонайменше два повнометражних фільми та один серіал про війну. Ми? Якість поки що в нас однакова. Можемо краще? Можемо.
Я бачив ескізи мультфільму про Маріуполь від авторів Мавки. Це геніально. Це спрацювало би. Але щось йде не так. З грошима. З обговореннями в суспільстві щодо етичності.
Та поки ми обговорюємо, росіяни роблять. Цинічно, але роблять.
Тому настав час закінчувати балачки та робити. Ми маємо знімати кіно. Зараз. Таке, щоб його не соромно було показати в Європі. Робити анімації рівня Мавки. Випускати ігри та застосунки. Організовувати великі концертні марафони із зірками на збір коштів.
Ми мусимо це робити, якщо хочемо перемагати. Виробляти та забезпечувати широку промоцію на всіх рівнях. Від МЗС до волонтерських спільнот. Безкоштовно та за кошти на рекламу. Самі та з залученням стрімінгів та кіностудій. Але головне – робити зараз.
Тому що перемога має бути не лише на полі битви. Наша перемога має бути і в голові звичайного середньостатистичного європейця, американця, австралійця. Перемога через свідомість. Нашу свідомість та наші наративи.