Той, хто полетів в небо

Вадим Антонов – доброволець. Вступив до лав батальйону Національної Гвардії України «Донбас». Влітку 2014-го року приймав участь у бойових операціях по звільненню Попасної та Лисичанська, Луганської області. Прийняв рішення йти на фронт по закінченню Революції Гідності.

Коли в учбовій частині, в Петрівцях, запитали, який позивний обирає, Вадим загальмував чергу. Нашвидку перебирав, як би назватися, аби було зрозуміло, що він весь – Софійчин, своєї Сонечки, Сонечка, шестирічної доньки, яку сам звав Косички. І все, що спадало на думку, аж ніяк не пасувало до грізного бійця-добровольця першої штурмової роти. «Так ти Антонов?!» - перепитав побратим-майданівець Михайло Савульчик, він собі вже визначився з позивним Ельф. «Авіаконструктор тобі, бува, не родич? Будеш тоді Самольот.Записуйся, полетіли автомати отримувати». Самольота любили всі. Він першим підривався на будь-яке прохання, воював так, наче був народжений воїном, хоча навіть в армії не служив, через здоров`я не взяли. Найближчим другом був Лавр, Валерій Лавренов, вони познайомилися на Майдані в ту саму січневу ніч, коли перших героїв Небесної Сотні вбили на Грушевського. Разом перемогли, разом пішли в батальйон «Донбас» - здавалося, що ненадовго, просто завершити оцю стихійну боротьбу за оновлення країни, яку розпочали в майданівській Михайлівській сотні.

На свій тридцять восьмий день народження, 24 липня, отримав Самольот подарунок від побратимів – право встановити державний прапор у щойно звільненому Лисичанську. І був щасливий, і святкував з хлопцями, піднімали тоді чарки за те, аби війна скінчилася, бо ніхто не хотів воювати, просто так вже судилося, що нікому, крім них. А тоді довго-довго розмовляв зі своїми Косичками, яку вона хоче собі нову ляльку-чарівну фею і якого листа сама пише татові вже не малюнками, а літерами.

А далі вони з хлопцями жартували, що було б добре, якби лікарі в добровольців, що йдуть на війну, брали сперму і заморожували, про всяк випадок. Щоб їхні дружини, кохані і просто дівчата, які б хотіли найкращих дітей ростити, могли таких народити навіть тоді, коли вони загинуть. Бо як не крути, а ця війна знищує генофонд найкращої в світі країни, України. Батьківщини світлих, вільних, сміливих людей.

А потім треба було заходити в Іловайськ, перевірити, що там в локомотивному депо. Бо через нього йдуть поїзди з Росії, платформи з гарматами, вагони зі зброєю – здавна місто звуть ворота Донбасу, то треба їх зачинити за будь-яку ціну. Тоді, коли ворог не зможе отримати підтримку, війна швидко скінчиться. І можна буде повести Косички в перший клас. Якраз наступного року, бо зараз ще час батальйону зупинятися в школах у різних містах Донбасу, і тут учбовий рік, з усього, вчасно не розпочнеться.

Пішли вдесятьох, і Лавр, і Яр, і Чуб, всі найрідніші. Сенсей командує, кричить голосно, наче їх там вдесятеро більше, ніж насправді. Самольот попереду, він завжди намагається йти попереду. Вагони, колії. Паркан бетонний, ще на ньому графіті яскраве. І раптом – снайпер. В голову. Каска не втримала кулю. Далі ще постріли, гранати з обох боків полетіли, командир наказав відходити, сказав «Самольот – все».

Тричі побратими виходили, аби тіло забрати – не було його вже там, де впав. Не хотіли вірити, може, пораненого ворог забрав, в полоні... Старша сестра, Олена, їй Вадим найріднішим був, відмовлялася ДНК здавати, все їй серце казало, що живий. А потім, вже взимку, пошуковці з «Чорного тюльпану» привезли труну цинкову. Мати на похороні побивалася, не відпускала в землю покласти, все казала, де мій хлопчик, де його ніжки, де ручки, де голівонька… Побратими на колінах стояли – і Лавр, і Яр, і Чуб, і Ельф… Ольга, дружина колишня, Косички на похорон не привела. Знала, це Вадим би так хотів. Нехай для малої лишиться в пам`яті тим, яким справді був, сильним і вмілим, найкращим батьком у Всесвіті. Коли через рік батальйон «Донбас», нарешті, танками озброїли, домовилися побратими дати сталевим машинам імена загиблих. Але так і не вийшло назвати танк Самольотом – хтось сказав, звучить кумедно, довго було б пояснювати тим, хто не знає, всю цю історію. А ті, хто знають, і так ніколи не забудуть Вадима Антонова, героя з неймовірно гарною посмішкою. У другокласниці Софійки Антонової точно така самісінька.

Марія Старожицька

Колишня дружина та донечка Вадима Антонова стали підопічними благодійної платформи прямої адресної допомоги родинам загиблих героїв АТО «Люди допомагають людям». Саме завдяки таким героїчним чоловікам як Вадим Антонов, під час наступальної кампанії влітку 2014-го року, українськими підрозділами було звільнено десятки населених пунктів. Та нажаль, багато з них, як і Вадим, не повернулися. Доньці Вадима - Софійці потрібна наша з вами допомога та підтримка. Звісно, ніхто і ніщо не замінить їй батька, який віддав своє життя за Україну, але ми можемо зробити її життя трохи щасливішим.

ЛЮДИ ДОПОМАГАЮТЬ ЛЮДЯМ! КОМУ ДОПОМАГАЄШ ТИ?!

ЛИТВИН ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА OLHA LYTVYN 4188370025527121 (Райфайзен банк Аваль)

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter