Пізніше чергова міська влада спорудила дивну металеву огорожу навколо пам'ятника Слави - після певного часу доби на гратки вішали замок. Судячи з усього, так боронилися від вандалів, але в час цифрових камер такі речі вирішуються в інший спосіб, а не руйнуванням первинного просторового вирішення. Перераховувати "корисні новації" можна довго і в деталях, з'їзжджаючи в дискусії про їх культурну та мистецьку цінність. Але зараз не про це, а про перспективу появи цієї типу "окраси міста".
Представлення ідеї відбулося доволі пафосно і з апломбом - туристам не вистачає чогось "едакого", так от ми придумали. При чому, дана ідея вийшла одночасно від двох ініціаторів і спричинила певного роду конфлікт між ними на тему "що було перше - курка чи яйце?"
Аж тут в розмову включився голос громадськості, логічним питанням якого було - навіщо нам це? Яка культурна цінність даного об'єкту і яку мету переслідують автори? На тлі цього звучали застереження не псувати цією конструкцією вигляд історичних споруд, біля яких авторам бачилась локація "принади".
В особистій дискусії з одним з ініціаторів авторові цих рядків довелося почути закид "через таких як ти, яким тільки і йдеться про протести, нічого і не робиться в місті" і "треба ж хоч щось робити", а у відповідь на питання "навіщо нам це?" - "ну як же, у Нью-Йорку таку річ зробили" і далі щось про порядок в головах і позитивне сприйняття реальності. Але те, що добре для Нью-Йорку може бути п'ятим колесом до воза у Полтаві.
Дивно спостерігати за спробами копіювати щось загальновідоме у той час, коли світ ламає голову над вираженням ідентичності. У той самий час автори проекту переконані, що туристам буде цікаво фотографуватися біля цього напису. Власне, фотографуватися поряд - оце і вся відповідь на питання "навіщо?". Решта - безпредметні звинувачення і наїзди, зрештою, неуміння дискутувати і блокування опонентів - "из глаз долой, из сердца вон", нібито разом з тим і проблема розсмокчеться.
Загалом, не люблю дискурсу у напрямку "краще б ви зробили", однак на тлі того, що історія з "I love Poltava" виходить на друге коло - перемовини з владою Полтави щодо встановлення цього об'єкта, усе ж таки варто звернути увагу на певні деталі і нюанси.
Наприклад, на багатостраждальний Кадетський корпус і невідремонтований нормально колишний кінотеатр Котляревського, з якого сиплеться штукатурка. Наприклад, занедбані унікальні житлові споруди у центрі міста, яким понад сто років. Наприклад, зарості амброзії, по які навіть не треба далеко ходити. Відсутність належної схеми навігації для туристів. Застралілі морально експозиції більшості, коли не усіх музеїв. Відсутність безкоштовних матеріалів, якими б могли скористатися гості міста для кращого розуміння сутності Полтави. Відсутність пріоритетів і історичної концепції, яку би могли пізнавати туристи. На жаль, кут зору залежить найперше від того, як навчений екскурсовод і якими є його політичні переконання - один акцентує на Полтавській битві через призму Петра Першого, інший повністю переключений на актуалізованого в контексті часу Мазепу. Тому два туристи одночасно можуть поїхати з протилежним за своїм вектором вантажем пізнання Полтави.
Слід такого наголосити на чутті прекрасного, точніше, часто його відсутності, в облаштуванні міського простору. Свого часу громадськість зчинила гвалт навколо встановлення вуличної кав'ярні "Кофішка", не безпіставно говорячи про естетичну похабність цього закладу у вигляді кавомолки. Тоді всі громадські обговорення зійшли на пси, "об'єкт" встановили, до теми не повертаються. А щодо чуття прекрасного, його варто прищеплювати і виховувати через ознайомлення з творами мистетцва та вивченням базових норм естетики, основ композиції, сполучення форм і просторових рішень. У питаннях благоустрою міста сентенція "я митець, я так бачу" не працює, а коли справа стосується історичної частини - тут самий час братися за циркуль, лінійку і архівні матеріали, а не перетворювати спадок минулих поколінь на базар.
На жаль, не без допомоги радянської пропаганди, ми застрягли в шарварщині, намистах і віночках, добрих господинях і вайлуватих козаках. Хоча насправді українські діячі, митці нічим не поступалися світовим постатям європейського культурного процесу, витворюючи власну ідентичність. Але за очіпками і галушками ми не бачимо витончених орнаментів і форм модерну, нас не чіпляє барокко, ми байдужі і сліпі до деталей і відтінків. З цієї ж самої опери усі ці магніти, які колись підгледіли в нас китайці, а тоді пустили у масове виробництво і тепер ми маємо купувати це на згадку про питомо українські міста. Звідти ж бажання купити в Опішні тонкостінну кераміку з Слов'янська з намальованими соняхами чи трояндами, відмівши грубий, питомо місцевий посуд. Це на перший погляд здається геніальною ідея "наслідити" у часі і просторі, але чим більше ти знаєш і умієш бачити, тим більше внутрішнє застереження до волі власних дій - як у лікарів - чи я не зашкоджу?
Штамповка - це завжди просто і зрозуміло. Серце, любов, Полтава - здавалося б, добрий посил. Але те, що залишає слід має бути контрастним - пошерхлим, гарячим чи холодним, пекучим чи солодким, чи може пахнути прянощами, а чи солоним морем. Заворожувати глибиною чи перехоплювати дух висотою. Більшість п'є газовані напої, але за пляшкою такого ніхто не повертається в місто. Повертаються за кавою, яку можна випити тільки під цією липою. Повертаються до картини, яка зберігається саме в цьому музеї. Повертаються до стежки, якою ходив хтось багато років тому. Ці речі обростають історіями і легендами, насотуються враженнями і переказами і приводять нових і нових людей. Приводять для любові. Яка, зазвичай, не кричить на увесь світ і не схожа ні на яку іншу любов, ні до якого іншого міста.