Ті, що заходять з тилу

Влада, яка нарешті усвідомила реальну загрозу собі, наполегливо працює над введенням надзвичайного стану. Вбито міліціонера і «повішено» вину на екстремістів. Ніби то побито та захоплено ще трьох. Заявлено про арсенали зброї в захоплених приміщеннях. Але цього замало. Тому в тилу протестів активуються ті,кого туди було заслано або завербовано вже далеко не вчора. Настав їх час. Час провокаторів…

Фото: LB.ua

Технологія проста та давно відома. Помітна акція, гучна заява, різкі коментарі зроблені тими, хто протестує (або робить вигляд) проти влади. Потому – реакція самої влади. Спочатку у вигляді інформаційних месіджів – дивіться, що вони творять. Потім – сама антидія. Реакція на екстремізм. Відповідно, суспільству буде пояснено, чому влада «закрутила гайки». На першому етапі, коли протести лише розгортались та наростали, своє соло темпераментно виконав відомий «опозиціонер» Микола Катеринчук. Він, не мало не багато, оголосив себе «комендантом Майдану». Ще й ніби то заручився підтримкою того самого Майдану. «Ви підтримуєте?» Хтось схвально загув, хтось взагалі не зрозумів, що це воно таке, той «комендант майдану», хтось засвистів. Але «комендант» зробив вигляд, що це був момент всенародної підтримки і швидко здимів зі сцени. Ну здимів то й здимів. Але що було наслідком?

Правильно. Всі штатні спікери Парії Регіонів типу Чечетова-Олійника на всі заставки взялись голосити: бачите, бачите, ніхто в тій опозиції ні за що не відповідає, один комендантом себе оголошує, другий – Леніна зносить і т.д. Переконливо? Певною мірою, так. Хто там з пересічних людей достеменно розбереться, що воно за фрукт такий, той самопроголошений «комендант Майдану», яке відношення він має до реальної опозиції, і чиї гроші відпрацьовує. Екстремісти, та й усе.

На другому етапі, коли вже в самому центрі столиці пролилась кров, почали гинути люди і реально країна опинилась на межі громадянської війни, вступив Олег Ляшко.

Неподалік барикад на Грушевського він взявся роздавати вила (чому саме вила, питань не має бути – це ж бо вже товарний знак Радикальної партії!). Для самооборони, звісно. Також закликав затримувати міліціонерів. Міністерство внутрішніх справ тут же розродилось грізною заявою: заяви депутата Ляшка, який публічно в ефірі телеканалу закликав затримувати працівників органів внутрішніх справ, підпадають під статтю Кримінального кодексу України - це є погроза вбивством, насильством щодо працівника правоохоронного органу, а також його близьких родичів у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків.

Нарешті, на наступному етапі, коли протистояння вже охопило всю країну, з`являється той самий Олександр Данилюк, про якого сьогодні стільки говорять. Спочатку він замальовується на сцені Майдану і виголошує полум’яну промову: треба негайно створити революційний уряд, і оскільки всі ви тут (маються на увазі, звісно, лідери опозиції) типу козли, я, Сашко Данилюк, готовий його очолити. (Справді, не станеш же вдруге випускати «коменданта» Катеринчука. Тому тут ота варіація).

Але на тому Данилюк не зупиняється.

Зі своїми соратниками зі «Спільної справи» вони займають Міністерство агрополітики, потім – міністерство енергетики, а потім – і Мінюст, після чого про Данилюка вже дізнаються всі.

На біса це було робити, якщо говорити про практичну користь для революційної справи? А не знає ніхто. Зате всьому світу було продемонстровано, що влада має справу з екстремістами та людьми без гальм. Дивіться, мовляв, ці «майдануті» лише роблять вигляд, що ведуть переговори про мирне врегулювання, насправді ж захоплюють стратегічні об’єкти і творять казна що. Хто там буде розбиратись, чи узгоджував свої дії Данилюк з тією самою опозицією і хто такий насправді Данилюк та його «Спільна справа». Екстремісти і терористи!

З самого початку протестів цей персонаж не викликав у багатьох людей довіри. «Спільна справа» встановила намет і тут же почала записувати людей у свої лави. Але записувати з внесенням персональних даних ( прізвище, ім`я, по-батькові, телефон, адреса) до спеціального списку. На Майдані формувались безліч ініціатив, зароджувались рухи, громадські організації, але ось так ніхто не робив.

Ну а після цього, коли протистояння з владою вже стало ареною справжніх боїв, де ллється кров, почалось захоплення міністерств. І всі побачили «справжнє обличчя» опозиції – дивіться, ось вони захоплюють стратегічні об’єкти – мінагропром (а це зерно, елеватори, результат – зернова криза), міністерство енергетики (а це – АЕС та інші стратегічні об’єкти), і нарешті – мінюст ( а це законність у державі). Як домовлятись з цими людьми? Надзвичайний стан – і крапка.

І справді, народний депутат Геннадій Москаль оприлюднює план двох спецоперацій «зачистки» Майдану та звільнень захоплених приміщень, до яких буде залучено тисячі силовиків, а Київ буде реально потоплено у крові. Але для всього світу буде виправдання – екстремісти та терористи, з ними інакше діяти неможливо.

Паралельно з цими завданнями Данилюк і Ко виконують трохи інших функцій – «опускати» лідерів опозиції ( Кличко звертається з вимогою вивести людей з міністерств, а Данилюк на телекамери гордо відказує, хто ти, мовляв, такий, щоб вказувати справжнім революціонерам) та відвертати народ від боротьби з владою на місцях ( під час захоплення Мінюсту на ті ж телекамери Данилюк енергійно закликав людей в стилі « на біса вам ті облдержадміністрації, кидайте цю гнилу справу та гайда до нас, в Київ, міністерства «мочити»).

Ось так вони, ті, хто заходить з тилу, допомагають нинішній владі. Не має значення, як, коли і на яких умовах цій владі вдалось «закинути» цих персонажів в той самий «тил» опозиції або «налагодити співпрацю». Когось купили, когось взяли компроматом, когось – майбутніми обіцянками. Їм дають певну свободу дій, певне поле для «опозиційної» творчості. Але в потрібний момент кожен з них має зіграти свою роль – або «коменданта», або «того, що кличе до зброї», або « командира національної гвардії». І вже журналісти як папуги за тим же Данилюком тупо торочать у своїх репортажах про «захоплене повстанцями мінАПК» - « тут розміститься національна гвардія». Яка, в біса національна гвардія? Що це за сила така? Хто її створив? Яка її легітимність?

На жаль, є й багато інших питань.

Приміром, чому той же Катеринчук продовжує гордо величати себе опозиціонером після того, як саме він зі своїми депутатами в Київраді допоміг Черновецькому створити більшість в Раді, після чого «молода команда» успішно обдерла столицю до нитки? Чому вже 2013-го року, коли всі опозиціонери не мали ніякої можливості пробитись зі своєю позицією до людей, від Катеринчука аж рябіло на всіх каналах, в усіх газетах та білбордів – звідки такі бюджети, звідки розмах?

Аналогічно з тим же Ляшком. Чому раптом після всіх «революційних» «подвигів» цього персонажа він раптом викидав якогось чергового «коника», що ідеально лягає в політтехнологічні схеми Банкової? Скажімо, в парламенті владу починали до печінок діставати фоторепортери, які з ложе преси знімають гламурні дорогоцінні годинники регіональних вождів, і виникало бажання «прикрити» цю лавочку. Чому саме в цей момент, «раптом» з`являється якийсь оглашенний від Ляшка і кидається розкидати листівки з тієї самої ложі та волати «Юлі-волю»? Звісно, після цього і можна легалізувати обрізання свободи журналістів, обмеживши доступ до тієї ложі преси. Або чому та ж ляшківська соратниця Шилова всю виборчу кампанію «косить» «під Юлю», а потім приходить на Майдан з «обуреними киянами» розбирати барикади?

Про Данилюка і казати годі.

Постановочність та театральність всіх останніх «революційних» захоплень міністерств не могла не кинутись в очі.

Погодьтесь, дуже вже оперативно примчався той же міністр Ставицький до «революціонерів» та дуже гладко пройшли «перемовини», після яких «революціонери» очистили приміщення. І телекамери все так гламурненько показали: відважний міністр (представник влади) красиво пояснює, наскільки дебільними є дії агресорів ( представники опозиції), після чого ті слухняно йдуть геть. При цьому ті, хто реально знає, наскільки в житті відважною людиною є пан Ставицький, легко оцінять вірогідність відчайдушних вчинків з боку пана міністра без попередньої режисури. Нарешті, фінал апофеоз – захоплення Мінюсту, коли ну просто ледь не синхронно міністр тієї самої юстиції Олена Лукаш розродилась заявою про введення надзвичайного стану як реакцією на такі дії.

Сьогодні введення надзвичайного стану не виглядає стовідсотковим фактом. Але якщо влада піде на це, поза сумнівами, в тому буде значний внесок тих, хто заходить з тилу. І в тих жертвах, які чекають на Україну, також.

Олександр Харченко Олександр Харченко , Журналист, руководитель проектов НСЖУ
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter