Цей блог не має на меті описати усі проблеми, які виникають із цим доволі суперечливим рішенням КМУ. Про те, чи це працюватиме/не працюватиме через органи соцзахисту, механізми завірення квиточків водієм, як далі буде із залізницею і ще багато іншого – залишаємо іншим авторам.
Проте вважаю за доцільне акцентувати на проблемах із фінансовим ресурсом, із яким зіткнуться усі місцеві ради, виконуючи приписи урядової постанови. Точніше – з його відсутністю.
Відеопрезентація монетизації пільг. Інформацію надано департаментом соцзахисту Львівської ОДА
У фокусі - Львівщина або "скільки?"
Оскільки попри все, генеральне питання – "скільки треба за це платити" трохи статистики.
У таблиці нижче – розподіл пільговиків, котрим органи місцевого самоврядування мали б закласти кошти на відшкодування вартості з розрахунку на 30 поїздок на місяць у власних бюджетах . У розрізі адмінодиниць рівня "район", "місто обласного значення", "об'єднана територіальна громада". Дані взяті з департаменту соцзахисту, для бажаючих бавитися вручну – на сайт управління статистики у Львівській області.
Саме на ці бюджети впаде, за задумами урядовців, повертати (інколи за зданими квиточками!!!) через місцеві відділення соцзахисту (між іншим, не у всіх ОТГ вони є, але то таке) кошти громадянам, які підпадають під "пільгову категорію".
Якщо застосувати правило 30 поїздок х 5 грн. х 7 місяців, отримаємо суму еквіваленту мінімум 360 млн. грн. Це до кінця року і при повністю поділених бюджетах. Нехай якийсь час цей механізм пробуксовуватиме, проте кожен перевізник проведе роботу з кожним пільговиком приблизно в такому режимі: "гроші мусите платити, ідіть в міську раду, здавайте ось цей квиток, Вам повернуть гроші...". У принципі – правильно, якби не одне але. Чому саме місцеві бюджети мають за це платити? Існуючих точок зору дві.
Перша від профільного віце-прем'єра Павла Розенка: "...Ми повноваження платити за пільговий проїзд транспортом переклали на місцеві бюджети в процесі децентралізації..."
Друга більш реалістична "в процесі децентралізації ми передали значний фінансовий ресурс до місцевих бюджетів, купа грошей на депозитах, от і платіть".
До цих "аргументів" ще слід повернутися, але тим, хто хоче в цьому розібратися ретельніше, – ласкаво просимо до невеличкої історії про децентралізацію, котра нижче.
Екскурс у децентралізацію та історію питання
Варто пригадати період, при якому ми переживали першу модель місцевого самоврядування у новітньому періоді України. Перші кроки з децентралізації відбулися у 1996 році, коли вступив в дію Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні". Так ось, найкращі стартові можливості самоврядування з точки зору повноважень і ресурсів були власне в той час – понад 20 років тому. Опісля з'яви Закону України "Про місцеві державні адміністрації" центральна влада поступово змінювала законодавство, зменшуючи ресурс і повноваження представницької влади. Було зроблено все, щоб базовий рівень сіл селищ і міст районного значення мав мінімум власних доходів. У питанні міжбюджетних відносин було запроваджено стійку модель вирівнювання місцевих бюджетів за видатками. Це означало, що увесь фінансовий ресурс був зосереджений у Києві. Зібравши доходи з різного роду податків до державного бюджету – призначалася так звана дотація вирівнювання. Місцевим бюджетам в «ручному режимі» давали кошти у вигляді дотації на виконання усіх делегованих функцій освіти (в тому числі дошкілля і позашкілля), медицини, культури, спорту, місцевих соціальних програм та на утримання житлово-комунального господарства. Коли, приміром, комусь у кінці року бракувало коштів на першочергові статті, – додавали. Таким чином значною мірою виділення фінансового ресурсу з Києва залежало від лояльності або прихильності місцевої влади. Чим більшим був розмір дотації вирівнювання – тим стабільнішим був місцевий бюджет. За таких умов і виділялися кошти з держбюджету «лояльним» перевізникам за перевезення пільгових категорій населення.
У 2014 році відбулася реанімація місцевого самоврядування. Врешті було ухвалено зміни до Бюджетного кодексу України редакції 2001 року і запроваджено принцип вирівнювання бюджетів за доходами. Тобто за індексом податкоспроможності біднішим громадам додають ресурс на конкретні видатки за рахунок тих громад, яким пощастило більше. З’явився реальний стимул до розвитку. Впроваджено так звану базову і реверсну дотації. І це об'єктивно в силу різних економічних і географічних факторів. Авторам реформи у 2014 році потрібно було лишень визначити, який саме податок прив'язати за місцевими бюджетами. І було правильно вирішено, що найбільш стимулюючим податком буде податок на доходи фізичних осіб (ПДФО), за правильною логікою, що це дасть можливість виводити з тіні зарплати. Залишилося визначити скільки відсотків цього податку залишати місцевим бюджетам. Тоді автори реформи порахували скільки державний бюджет виділяв дотації вирівнювання на утримання дошкілля, позашкілля, культури, спорту і ЖКГ. Отримали суму коштів, яка дорівнює 55% ПДФО, який тоді (до децентралізації) отримувала держава. Додали ризики на ще 5% і вирішили, що в основі децентралізації передбачено, що з 2015 року 60% ПДФО залишається на місцях (райони і міста обласного значення а також ОТГ). При цьому ні в ПДФО, ні в базовій, ні в реверсній дотації не було враховано відшкодування на пільгові перевезення. Далі, а саме за освіту, медицину і соціальних захист місцевим бюджетам оплачує держава у вигляді цільових розрахункових субвенцій, а проблеми, які виникають при цьому, не є темою цього блогу.
Саме ці "правила гри" для місцевого самоврядування започаткували реальний розвиток і дозволили за перші 2 роки децентралізації збільшити бюджети новостворених ОТГ в декілька разів. За ці 2 роки в Україні там, де створилися об'єднані громади, вдалося реалізувати більше інфраструктурних проектів, аніж за усі роки Незалежності України. Окремі ОТГ і міста обласного значення стали закономірно «надбагатими» (ті, що мають доходи більші середнього показника по країні) і почали розміщувати кошти на депозитах у банківських установах.
І ось, тут, на четвертому році реалізації успішної реформи, у гру вступає Міністерство фінансів України, яке починає міняти правила «гри в децентралізацію» .
Зазначимо, що до 2016 року діяв механізм, коли держава визнавала за собою функцію компенсовувати перевізникам за пільговий проїзд у Державному бюджеті. З 2016 року цю функцію тихенько без обговорення поклали на плечі місцевих бюджетів, в першу чергу обласних і міст обласних центрів, що змушені були дотувати бодай власний комунальний транспорт. А деякі, як приміром Львівська обласна рада, і кошти відповідній територіальній залізниці. Зокрема: 2016 р. – 15 млн грн, 2017 р. – 20 млн грн (викор. 16,7 млн грн), 2018 р. – 15 млн грн.
І ось настала весна 2018 року, а з нею – радикальні зміни у питанні компенсацій за пільговий проїзд.
Винахід «монетизації»
Реально, ми всі чекали як виглядатиме розрекламована монетизація пільгових перевезень, проте точно не розраховували на те, що це буде:
А) Без участі коштів з Державного бюджету, навіть на якісь окремі категорії пільговиків. Хто не знає – читаємо частину ст. 142 Конституції України, а саме «… витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою».
Б) Частину пільгових категорій при формуванні переліків тих, кому за кошти місцевих бюджетів належиться від 132 до майже 200 грн щомісяця, в тому числі з урахуванням найбільшої – пенсіонерів із постанови Кабінету Міністрів України виключили. Що в принципі може мати місце, проте через акт у вигляді зміни до законів України.
При цьому, кошти потрібно закласти і виплатити кожному пільговику не залежно від того чи подорожує особа, чи ні. Такий собі «привіт» від совкового соціалізму. Найголовніше, що це таки дуже дорого коштуватиме. Приміром, перевізники раніше отримували в одному районі компенсацію від держави в розмірі 3 млн. грн, і готові (або змушені були) перевозити усі пільгові категорії. Був такий собі консенсус. Тепер місцеві органи влади у тому ж таки окремому районі повинні вишукати більше 10 млн. грн. Мало того, що це посеред бюджетного року, коли такі видатки не були враховані при формуванні бюджетів. Ну дійсно, ми ще не настільки багаті. Головне ж у тому, що ці гіпотетичних на практиці 10 млн. грн. не вирішать того завдання, котре вирішували раніше виділені 3 млн. А саме – тримати «на плаву» перевізників, котрі возитимуть усі пільгові категорії.
Чому ж пішли на такий крок? Ніби ж в Кабміні прагматики і економісти. Невже нема розуміння, що реалізувати монетизацію пільг нереально. «Надбагатих» місцевих бюджетів в Україні з депозитами не більше, аніж 10%. Більшість ОТГ, районів та міст мають серйозні проблеми з дефіцитом коштів на зарплати медикам і освітянам. Проте вже з червня перевізники вивісять у транспорті оголошення такого змісту:
І сотні водіїв у маршрутках завчено скажуть – «платять за проїзд усі, а з компенсацією – до місцевої влади». Тобто тисячі тисяч громадян прийдуть брати в облогу міські, сільські і селищні ради. Проте переважна більшість з цих рад просто не в змозі буде вишукати ці кошти у місцевих бюджетах. Для тих, хто не розуміє, що таке 10 млн. грн. на знайти на один район, будь ласка, порівняння: середній бюджет на утримання всієї галузі культури того ж таки району – 20 млн. грн..
Чи є вихід?
Звісно, його слід шукати. На нашу думку, існує єдиний шлях вирішення цієї проблеми в частині пошуку ресурсу. Потрібно лишень переглянути формулу вирівнювання місцевих бюджетів, при цьому вилучення у надбагатих громад скерувати цільово до «фонду монетизації». Проте сам механізм – «гроші на руки» неймовірно дорогий, а з урахуванням категорії пенсіонерів – наддорогий. Ще на сьогодні консенсус із перевізниками коштує від 1/3 до 1/10 вирішення цього питання. Тобто для Львівської області питання пільгових перевезень можна вирішити не 700 млн. грн. з місцевих бюджетів громадянам «на руки», а лишень 100 млн. грн. через механізм субвенцій, котрий діяв раніше. І, звісно, – за рахунок Державного бюджету України або у відповідності до ст.142 Конституції України. Із цього приводу, місцеві ради масово починають апелювати до КМУ, от тільки чи нас почують.
