Метою судової реформи, яку було розпочато ще у 2016 році, є удосконалення системи правосуддя для практичного затвердження верховенства права та ефективності та справедливості судочинства. Передусім, це необхідно для повернення довіри суспільства до судової влади. Одним з етапів судової реформи є два види оцінювання суддів:
- на здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді (т.зв. конкурсне оцінювання або дисциплінарне)
- на відповідність займаній посаді (за наслідком якого суддя може бути звільнений).
За законом «Про судоустрій і статус суддів» існує єдина процедура проведення кваліфоцінювання. Відповідність судді займаній посаді, а також його або її здатність здійснювати правосуддя оцінюють колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Ця процедура передбачає спеціальні правила розгляду за наявності висновку ГРД про невідповідність критеріям доброчесності. Якщо колегія (лише 3 члени Комісії) не погоджувалась з висновком ГРД, їх рішення ставало чинним лише за умови його підтримки щонайменше 11 членами ВККС на засіданні у повному складі. І це була усталена практика.
Велика Палата Верховного Суду своїм рішенням постановила, що ці процедури відрізняються і мають різні правила прийняття рішення. Це обґрунтували лише тим, що вони описані в різних частинах закону. Проте таке рішення ламає логіку і викривлює суть задуманого через свавільне правозастосування.
Довирішувалися до того, що тепер для кандидатів на посаду судді потрібно мінімум 9 голосів від Вищої кваліфікаційної комісії суддів, щоб подолати висновок ГРД про невідповідність судді займаній посаді, а суддям, щодо яких є висновок про недоброчесність, достатньо лише 2 голоси.
За такою логікою ВККС не може проводити співбесіди в пленарному складі та звільнити 180 недоброчесних суддів з висновками ГРД про невідповідність посаді, в порядку який визначає закон. Зокрема, серед них судді Отрош-молодша, Ключник, Луценко, Васильєва, Кицюк та інші, які притягали до відповідальності учасників Революції Гідності, мають статки джерела походження яких не можуть пояснити, масово звільняли від відповідальності нетверезих водіїв через затягування розгляду справ і їздили до РФ і окупованого Криму.
За цим тлумаченням Верховного Суду стоїть банальна кругова порука та пристрасне бажання вигородити колегу. Це словоблуддя пост-правди вже підвело нас до порогу пост-справедливості, коли правду замінили інтересом.
Коли встановлюється погане правило, працює принцип «Закон суворий, але це закон» (dura lex, sed lex), і це потрібно виправляти. Здолати це можна двома способами: змінити законодавчо або застосовувати його з розумом. Власне, правозастосування, яке спирається на принципах верховенства права (а не тільки на букву закону) дозволяє мінімізувати негативний вплив такого правила, поки його не змінить законодавець. Гірше, коли правозастосування втручається упереджено і пристрасно. Тоді навіть добре правило, внаслідок такого правозастосування, дає поганий результат для суспільства, але добрий - для окремого індивіда чи касти. Як кажуть: “Закон як дишло – куди поверну, - туди і вийшло”. Це саме про випадок з Верховним Судом.
У нас континентальне, а не прецедентне право. Проте, практика застосування норм, встановлена ВП ВС, є обов'язковою для врахування судами. Таким чином у зону ризику потрапила можливість «виправдання», виявлених громадськістю «проступків» для майже двохсот суддів. Бо знайшлися троє-четверо членів ВККС, які не сприйняли претензії громадськості, виражені у висновках ГРД.
Цим рішенням Верховний Суд відповів на питання, що для нього важливіше: так звана «професійність» (освіченість, знання і навички) чи доброчесність (моральність, людяність). І фактично вихолостив правило (закон) своїм правозастосуванням. «Якщо в судах заведуться ці дві біди: пристрасть і грошолюбство, то одразу руйнують всяку справедливість», – Томас Мор. Але, пам’ятаємо, якщо закон починає служити лише окремій касті на шкоду загалу (суспільству) – виникає право на бунт, що уже неодноразово відбувалося в Україні.