Саме службове розслідування могло б бути тим інструментом, який дозволяє командиру повно оцінити ситуацію та вирішити, який вид стягнення потрібно накласти на підлеглого з урахуванням усіх обставин. Проте на практиці все одно все зводиться до суб‘єктивних рішень, адже законодавство не встановлює вичерпного переліку випадків, для яких службове розслідування є обов’язковим, а також стандартів, за якими має бути проведена ця процедура.
Головне, що у багатьох випадках розслідування здійснюють заангажовані особи. Наприклад, його можуть проводити ті командири, які безпосередньо підпорядковуються тій особі, яка зацікавлена в результатах розслідування. Або ж можуть мати якісь неформальні зв’язки з учасниками інциденту.
Натомість будь-яка процедура відсторонення такої особи від проведення службового розслідування відсутня. Наприклад, у випадку, якщо “підозрюваний” має підстави вважати її заангажованою. Звісно, це створює ризики упередженості чи конфлікту інтересів. При цьому вимоги до зібраних матеріалів не врегульовані належним чином, а питання комунікації з постраждалими залишаються без системних рекомендацій.
Якщо військовий хоче оскаржити дисциплінарне стягнення, то на нього тут теж чекають бар‘єри. Зрозуміло, що в умовах інтенсивного виконання бойових завдань він не матиме змоги звернутися до суду. При цьому ефективних механізмів перегляду рішень всередині війська – нема.
Тому тут ми маємо проблему, коли потрібно не лише оновлювати нормативну базу під реалії війни, а загалом виробити практичні інструменти, що унеможливлять свавільне або формальне застосування стягнень.
Одним із першочергових кроків може стати впровадження контрольного списку запитань для командирів, який допоможе визначати доцільність проведення службового розслідування в конкретних випадках. Має бути визначено конкретні ситуації, коли проведення розслідування є обов’язковим. Це зменшить ризики вибіркового реагування та забезпечить однаковий підхід у схожих обставинах. А поки наші респонденти описують процес призначення службових розслідувань так:
“Це все вотчина командира, все. Як він вирішить, так і буде. Хочете – не подайте, хочете – сфальсифікуйте”.
Важливо також розробити єдині стандарти проведення службових розслідувань у військових формуваннях. Йдеться про вимоги щодо якості доказів, рекомендації щодо взаємодії з постраждалими, про механізми усунення уповноваженої особи від розслідування у разі її недобросовісності або зацікавленості в результатах. Окремим аспектом є врахування нематеріальних наслідків правопорушення під час накладення стягнення та підготовки процесуальних документів – від протоколу про адміністративне правопорушення до повідомлення органу досудового розслідування за підслідністю.
Наприкінці варто зауважити, що удосконалення навіть одного такого механізму як службове розслідування – це про ширший контекст забезпечення прозорості процедур у взаємодії військового з командуванням. Саме довірою до командира вирізняються вмотивовані військові, які знають, що їхні права і життя точно цінують.
Автор: Анастасія Криштанович, юристка Правозахисного центру для військовослужбовців “Принцип”