Про свята на відстані
Днями моя подруга (теж дружина військовослужбовця) на запитання «Як ти?» жартома відповіла: «Живу на випадок, раптом усе налагодиться» (цитую з її дозволу). Як ви, фахівчиня, дивитеся на такий підхід?
Люди обирають різні способи справлятися. Якщо людині допомагає таке налаштування, де, до речі, звучить віра, що все може налагодитись, що це не назавжди — це окей. Тут треба зрозуміти контекст, у якому людина каже це: жартома, і це підтримувальна фраза чи відмашка; йдеться про внутрішню апатію, зневіру? — то, напевно, це дзвіночок подумати, а як взагалі я і чи все саме так, як є.
Тому завжди треба не просто брати фразу, а розмовляти з людиною, що вона вкладає в неї. Я дуже обережно завжди ставлюся до таких коментарів, не розуміючи контексту життя людини.
Дуже часто в рекомендаціях (як спілкуватися із сім’ями захисників) люди хочуть почути прості рішення, прості фрази, «чарівну пігулку», що от я так скажу дружині захисника — і це буде правильно, і всім добре. І дуже часто забувають про те, що це люди, у яких дуже різні життєві історії.
Хтось не бачив чоловіка пів року, хтось — більш ніж рік, хтось бачиться раз на місяць. У когось є хороша соціальна підтримка поряд, у когось її немає. Хтось несе відповідальність за всю родину, а хтось має можливість розділяти її. Це завжди дуже різні історії.
Але стресове навантаження від очікування і страху в родин військових інтенсивне в усіх випадках. Чим більший стрес, тим більше нам потрібно підтримки та різних ресурсів: соціальних, економічних, психологічних і т.д.
І якщо ми говоримо в розрізі свят, то це дійсно часто стає тригером. Тому що хочеш не хочеш, а ти бачиш родини, які скуповуються в магазинах до свят, тоді як людина часто може не відчувати цього тепла.
Тут може накривати і одинокість, і самотність, і відчуття несправедливості. Це пригнічує. Бо нам хочеться бути з близькими на свята. Це нормально. І добре, якщо поряд є добрі люди, які або запитають, як ти, або запропонують зустріти разом Новий рік і підтримають у такий спосіб.
Чи зростає все ж кількість запитів у такі святкові періоди?
Важко сказати, що кількість запитів зростає саме на фоні свят, але те, що люди гостріше відчувають емоційний біль, бо свято є тригером — таке ми точно бачимо по клієнтах, які уже з нами.
І це нормально, що підіймаються оці переживання. І з цим можна справлятися.
Як можна змиритися чи справитися з тим, що поки в одних буде настрій святковий, веселощі, тобі буде кепсько?
Тут скоріше пояснення полягає не в тому, що буде кепсько, а в тому, що ви можете зробити для себе, аби більш м’яко пройти через це.
Тут не про те, що людина зобов’язана страждати. Вона може відчути сум, злість на інших людей, що в них не так, як у неї, і це теж частина норми. Але що ти будеш з цим робити: закриватися і капсулюватися в цьому чи ти якось по-іншому діятимеш — це вже вибір людини.
Світ несправедливий, і це факт. Навіть серед дружин військовослужбовців будуть ті, які зможуть провести свята разом, бо відпустка. І ви можете побачити в магазині сім’ю військового, яка скуповується до свята, але ви цього не зрозумієте. І можете це по-своєму інтерпретувати. А їм просто цього Нового року пощастило бути разом. А минулого могло не пощастити, і не лише минулого.
Ми не знаємо, коли бачимо інших людей на вулиці, що це за люди. Але ми схильні інтерпретувати і фокусуватися на цьому.
Ну, наш мозок і так в принципі лінивий у таких питаннях, а ще й коли нервова система виснажена, за таких обставин…
Так, абсолютно. Тому сумувати окей, злитися окей, але питання, що ви будете робити з цим далі.
Які є варіанти?
Їх є чимало: підключати за можливості соціальне оточення, стабілізувати свій стан різними техніками, поговорити зі своїм психологом, з близькими. Шукати щось хороше, що може бути тут, робити це хороше для себе, для тих, хто поряд — це теж хороший спосіб справлятися.
Стратегій може бути багато, бо якщо я обираю просто злитися, закритися від усіх, бо мені зараз боляче, то я сама себе позбавляю ресурсів, я сама в себе забираю можливості справлятися.
Наш стан за будь-яких життєвих обставинах часто є нашою відповідальністю. Ніхто не може нести відповідальність за моє психічне здоров’я, якщо я обираю нехтувати ним.
Так, це інколи дуже складно, але ми не можемо звинувачувати весь світ у тому, що ми не обираємо робити для себе, коли маємо цю можливість. І це така трохи колюча неоднозначна історія. Але коли я відкидаю будь-які варіанти підтримки, то це не є вибором мого оточення, це вже є моїм вибором.
Думаю, тут часто ще питання в кількості ресурсу в людини. Коли людина каже: «не маю ресурсних активностей, навіть мінімальних» — і як далі рухатися?
Часто людина або через брак ресурсу, або через інші обставини може не бачити цих варіантів. Цим хороша групова робота, бо вона часто підсвічує, що якщо ти любиш музику, то увімкни музику — і це вже буде твоя ресурсна активність. І людина думає: а, ну це я можу, так!
Інколи, коли люди чують про ресурсну активність, вони сприймають це як щось дуже складне, наприклад, поїхати на Кариби. Але це дуже непроста активність.
Прості ресурсні активності — це пройтися після роботи, зустрітися з подругою, дозволити собі переключитися на те, що пишуть у книжці замість власних думок, подивитися «Гаррі Поттера».
Люди часто дивуються, як це може працювати, як це може допомагати? Тут я завжди наводжу метафору, що у психічному здоров’ї, як і в медицині, прості речі рятують життя. Якщо ми миємо руки чи не вживаємо зіпсованих продуктів, то ймовірність мати розлад шлунку в нас значно нижча. Якщо людство припинить робити прості гігієнічні процедури, ми можемо суттєво постраждати.
І в психічному здоров’ї так само. Просто ми не усвідомлюємо важливості цього так, як почистити зуби чи помити руки.
Дрібними речами простіше нехтувати.
Тому й кажу, що важливий попередній досвід, рівень обізнаності. Тому треба багато психоедукації, щоб люди розуміли, що умовне «мити руки» — це не відповідальність держави, це моя особиста відповідальність. І давати собі послухати музику чи щось інше зробити для себе — це мій вибір.
Дозволити собі з друзями зустрітися, посміятися. Навіть якщо війна, навіть якщо ти дуже переживаєш. А переживання — це завжди про майбутнє. Ми не даємо нашому мозку ані секунди розслабитися, щоб знизити цю напругу, посміявшить п’ять хвилин. Це не змінить майбутнього, але це допоможе вашій нервовій системі справитися з тим імовірним майбутнім.
Маючи собаку, з цим простіше, тут щодня контент для посміятися.
Абсолютно. Домашні тварини — це величезний ресурс, це і перемкнутися, і тактильний контакт, і емоційний, і те, що собака змушує тебе піднятися, вийти надвір — це вже корисно для мозку. Це прості речі, але вони ефективні, особливо якщо ми усвідомлюємо це, а не просто робимо автоматично.
Якщо говорити про запити самих військових. Чи на них позначається цей період свят?
Дуже по-різному.
Залежить, у якому стані військовослужбовець конкретної миті. Якщо він сфокусований на виконанні бойового завдання, то може не помітити: ну свято, то й свято.
А може, людину і тригерне, бо побачить фотографії близьких, які зібралися, а людині теж хочеться приєднатися. Вони ж, як правило, мають доступ до соцмереж і бачать, як святкують інші. І тут теж може бути багато суму або відчуття несправедливості, що є багато тих, хто досі не служить чомусь. І це тому, що в людини це переживання вже всередині десь було.
Тут теж питання, що людина з цим робить. І захисник може радіти насправді, що в близьких є можливість збиратися, їсти кутю, але це може бути із сумом, що ти не з ними.
Як ваші клієнти з цим справляються?
Можу лише дуже узагальнено сказати, що вони різні сценарії для себе розробляють: що я можу з цим робити, чи точно всі ці люди довкола не знають, що таке війна; виробляли стратегію «а що можу зробити я для себе». Немає якихось магічних і універсальних історій.
Інколи люди ухвалюють рішення, що хочуть будь-якою ціною зустрітися і, якщо є можливість, поїхати в прифронтове місто хоча б три години побачитися. І це для них буде вже найкраще Різдво.
Хтось каже: «А я от не буду сама у свята, значить, я зроблю у себе свято і запрошу близьких; або мене запрошували, а я таки піду».
Або свідомо обирають побути з цією самотністю, бо я відчувають, що їм це зараз потрібно і це може бути теж стратегією, але якщо вона без відчуття самознищення: буду страждати на зло ворогам і сидітиму вдома сама!
Дехто хоче використати ці свята, просто щоб відпочити: помалювати, поприбирати вдома, побути сам на сам. У когось може бути така потреба, і це теж окей, і це не означає, що треба цю дружину військового будь-що кудись витягнути, якщо вона в здоровий спосіб каже, що хоче побути сама. Знову ж, немає універсальних відповідей.
Про адаптацію та що її ускладнює
Хто до вас найчастіше звертається по допомогу? Це члени сімей чи самі захисники?
Якщо взяти в розрізі кількості клієнтів, то родин у нас більше, бо це і родини, що чекають з війни, і родини безвісти зниклих, і родини, які переживають втрату близької людини.
За місяць ми надаємо в середньому 3 500 консультацій, і десь 900 з них — це консультації для військовослужбовців.
З якими запитами вони звертаються?
З дуже різними насправді. Від питань стосунків — це те, що дуже турбує захисників; ми розуміємо, що всі переживають велике навантаження на сімейну систему, зважаючи скільки років уже лише широкомасштабна війна триває, — до запитів про розлади депресивного спектру, тривожного.
Так само, як я розумію, і стосовно членів сімей? Теж, певно, лунає тема стосунків.
Питання стосунків, адаптації, на фоні розладів, коли люди вже не стягують, і на фоні виснаження нервової системи теж можуть розвиватися різні розлади психічного здоров’я.
Люди ж не приходять, коли відчули, що їм десь важко. Як правило, люди приходять, коли їм геть кепсько. І це геть кепсько часто має якусь свою клінічну характеристику.
Також і тривалість чекання впливає? Бо є сім’ї, які чекають по чотири роки і довше, а є ті, кого це нещодавно торкнулося.
Так. І це різні стадії проходження через ці життєві обставини. Якщо це тільки сталося, то це шоковий стан і це одна історія і один підхід підтримки. Багато реакцій у стані шоку є нормальними, вони природні і мають відбутися.
А ті, хто довго чекає, вони або змогли адаптуватися і налагодити життя в умовах, у яких опинилися. Або можуть відчувати певні складнощі з певною симптоматикою. І ми тут знову приходимо до того, що кожна людина буде унікальна в цьому.
Звісно, глобально ми можемо звести це до конкретних розладів, які зустрічаємо найчастіше — розлад адаптації, депресивний, тривожний спектр, ПТСР. Тому що ці ж родини продовжують жити в умовах небезпеки для свого життя. У цих родин над головою так само літають ракети, і це теж додає стресового навантаження.
Тому тут завжди треба теж дивитися на те, що конкретно відбувається з людьми, що в них з ресурсами і який у них попередній досвід. Це теж важливо насправді.
Що маєте на увазі?
Який стан психічного здоров’я був до широкомасштабного вторгнення. Це теж впливає. Бо в екстремальних ситуаціях ми падаємо до рівня своїх навичок. І якщо в нас не було сформованих навичок самопідтримки, самодопомоги, то вони і не проявляться. Їх треба з нуля формувати.
Є люди, які вже знали про психічне здоров’я, розуміли свій стан і могли рефлексувати та якось на нього впливати.
Але знову ж: обізнаність про психічне здоров’я і розуміння свого стану не гарантія, що людині не може стати погано. Бо це нормально в наших умовах. Та ця обізнаність може допомагати швидше знаходити потрібні інструменти самопідтримки.
Щодо сімей тих, хто нещодавно долучився до Сил оборони, про який підхід ви говорите?
Це процес адаптації. Люди починають звикати до нових умов. Крім самого переживання про війну, небезпеки для життя і здоров’я, ще додаються нові виклики — адаптуватися до нових умов, тобто взяти ту відповідальність, що була не притаманна моєму життю. І очевидно, що нервова система виснажується швидше, бо об’єм відповідальності стає більшим.
Від чого може залежати, наскільки швидко людина адаптується?
Узагалі на наші всі процеси впливає декілька факторів: біологічний — стійкість нашої нервової системи, наша психоедукованість, тобто наскільки ми освічені в темі підтримки себе, соціальний фактор, тобто люди, які нас оточують. Соціальна підтримка дуже важлива. Рідних, близьких, громади. Те, як держава турбується в тому чи іншому вимірі. Економічний фактор важливий.
Але навіть у тривалому очікуванні не можна сказати, що всі адаптувалися? Бо в когось з часом можуть, навпаки, посилюватися і поглиблюватися проблеми?
Грубо кажучи, так. Але знову ж, людина — тварина дуже адаптивна. Без цієї навички ми просто не вижили б.
От позитивний контекст адаптації — народження дитини в сім’ї. Це свято для родини, але коли маленьку дитину приносять додому, то сім’я переживає період адаптації і стресу. Це інший графік життя, відчуття, що я собі не належу. Але з часом ми пристосовуємося, знаходимо способи, як ми тепер живемо це життя за цих нових умов.
А тут контекст війни. Сам по собі дає стресове навантаження, плюс збільшення відповідальності. Плюс невизначеність у термінах очікування, нерозуміння, що коли відбудеться. Це виснажує нервову систему.
Тобто ми не просто адаптуємося, у нас постійно є додаткові фактори, які на нас впливають. І це нормально, що нам стає в цей момент не окей.
Часто зустрічаю історії, коли дівчата вмикають режим супергьорл: я все маю сама порішати, будь-якою ціною для здоров’я. Але це дуже довготривалий і невизначений марафон, ми навіть не знаємо, на скільки він кілометрів, на скільки років.
Тому, коли ми пройшли гостру стадію адаптації і більш-менш стабілізували свої економічні, соціальні, професійні навантаження, завжди треба шукати оці внутрішні й зовнішні опори, на що я ще можу спиратися. Бо щоб справитися, мені треба залучати більше ресурсів, а не будь-якою ціною бути просто хорошою дружиною військового.
Будь-яка стратегія виграшна, якщо вона не дезадаптивна і якщо вона допомагає. Але режим супергьорл небезпечний, бо він якийсь час може класно працювати, але навіть супергльорл треба інколи поплакати і відчути підтримку від інших. Вірити в себе, що я впораюся — це добре, але це не означає, що на цьому шляху мені не потрібен хтось або щось, що мене підтримало б.
І це може бути різна допомога. Тут можна шукати різні ресурси. І, знову ж, є різні ситуації в сімей. Треба розуміти, що вже маю в доступі, що можу здобути, а що мені доведеться змінити.
Тобто процес адаптації за наших умов не має якоїсь, умовно, кінцевої точки? І немає якогось стану, до якого я маю прийти, щоб сказати: «Усе, я адаптувалася, тепер усе добре»?
Абсолютно. Воно не буде постійно все добре, бо є постійне переживання за близьку людину, яка на війні, і за власну безпеку. Ми живемо в незавершеній травматичній події, і тут є реальні загрози, які постійно висять над головою. Тому очікувати від себе ідеальних результатів — це малореалістично.
Ви от часто повторюєте: є багато сценаріїв, не можна говорити категорично чи узагальнено. Але мозок так просить чіткого переліку, що зробити, щоб стало краще раз і назавжди…
Так. Усі хочуть чарівну пігулку, але її немає, бо ситуації можуть бути різні.
Я працюю в цій темі вже дванадцятий рік і кожного разу дивуюся, наскільки різні людські історії, наскільки вони часом складні і до широкомасштабного вторгнення були, наскільки війна ще привносить своє. І люди часто в той чи інший спосіб дають собі з цим раду.
Про те, що змінилося в роботі за ці 10 років
Ви працюєте від початку російської агресії проти України. Що ви бачите по запитах від 2015 року й донині? Вони інші?
Ми не можемо сказати, що запити інші. Контекст інший. Але депресивний розлад, він і в Африці депресивний розлад. А от контекст і складність станів змінилася.
Якщо є ілюзія, що жінки у 2015 році чекали своїх близьких з війни і якось по-іншому це проживали, то ні. Але тоді про це менше говорили. Це не було настільки публічно висвітлено. І у війну не була задіяна вся країна.
Після широкомасштабного вторгнення дружини захисників стали більш видимі. Але стрес від очікування нікуди не дівся, тут додалися ще стрес-фактори у вигляді обстрілів і постійної загрози життю.
Чи змінилися запити з 2022 року?
Так, ці запити змінювалися. Бо спочатку було багато енергії, хоч вона була тривожною, але вона допомагала виживати. Потім, як логічне продовження, настало виснаження, бо нервова система не може так безкінечно функціонувати.
2024 року ми бачили дуже багато депресивних розладів. Зараз дуже багато складних тривожних станів, але це клінічно не якісь нові запити. Просто контекст додав нових обставин і додаткового навантаження.
Чи є якесь логічне продовження хвилі виснаження?
У 2025 році дуже багато запитів пов’язані саме з тим, що люди кажуть: «я не вивожу» — і за цим дуже різні симптоми. Але водночас цього року ми побачили багато сформованих копінг-стратегій, що люди адаптуються і до виснаження включно. І вже починають сприймати як «окей, я так більше не вивожу і треба з цим щось робити». І це нас виводить на новий рівень.
Те, що ми виснажилися, не означає, що ми не можемо далі нічого з цим зробити. Так, у нас буде більше складних розладів, це правда. Але це не означає, що в усіх будуть складні розлади і ми всі помремо від ПТСР. Багато людей зможуть адаптуватись.
Загалом порівняно з 2015 роком рівень уваги до свого психічного здоров’я в Україні помітно зріс.
Цього точно стало більше. Зараз ми значно відкритіше говоримо про психічне здоров’я на різних рівнях. Це і результат того, що робили різні організації протягом цих десяти років, включно з нашою. Краплинка за краплинкою.
Уже у 2017–2019-х ми бачили геть іншу картину сприйняття. А з широкомасштабним вторгненням багатьом людям стало вже настільки не окей, що це неможливо більше ігнорувати. І коли ми перестаємо уникати, ми можемо на це впливати.
Хоча уникання — це до певної міри нормальний спосіб психіки справлятися з чимось. Не скажу, що уникання — це зовсім погано. Інколи воно може допомагати витримати якийсь час, але безкінечно уникати не виходить, бо ти все одно зіштовхуєшся з реальністю.
Або реальність просто настільки сильно нас б’є по голові, що в нас уже просто немає варіантів. Це коли і проблеми зі здоров’ям починаються, коли починає сипатися соціальне оточення, коли ми заганяємо себе в яму і розуміємо, що «реальність, от вона, і мені не окей, бо я багато що втратив/ла додатково, чого можна було б не втрачати».
І тішить, що коли людина ухвалить рішення працювати з цим — їй не треба буде дуже довго і глибоко шукати, як діяти.
Так, сьогодні набагато більше інформації вже, це правда.