Тепер це можна вважати дивом. Маю на увазі те, що протягом останніх п’яти років Україні в ПАРЄ вдавалося відстоювати цивілізаційні демократичні цінності і отримувати підтримку європейських колег. Безпрецедентне рішення 2014 року, після анексії РФ Криму та початку збройної агресії на Сході України, щодо позбавлення права голосу російської делегації в ПАРЄ (Росія з січня 2015-го припинила участь у засіданнях асамблеї, а з 2017 року перестала перераховувати внески в організацію) у ніч на 25 червня 2019 року було анульоване.
Путінська Росія у вівторок, 25 червня, тріумфально повернулася до зали засідань і одразу виставила низку вимог до самої інституції ПАРЄ (у вигляді змін до регламенту діяльності) та до недолугих європейських колег. Якщо перекласти ці вимоги на зрозумілі поняття, то вони звучатимуть приблизно так: робитимемо так, як нам подобається і те, що нам вигідно, ніхто нам не указ, а ви маєте виконувати і надалі наші вчорашні, сьогоднішні і завтрашні забаганки.
Резолюцію, яка надає право Росії відновити свою участь у роботі асамблеї, підтримали 118 представників держав-членів, 62 проголосували проти, 10 – утримались. «Адвокатами» РФ щодо повернення до асамблеї виступили Франція і Німеччина, Велика Британія вустами прем’єр-міністра на засіданні Палати громад підтримала цю дію (частина британської делегації країни в ПАРЄ солідаризувалася з Україною).
Що далі? Коментарів політиків, громадських діячів, експертів і простих громадян на це питання більш ніж достатньо. І в більшості з них є сенс, неважливо – перспективний чи миттєвий. Який на рівні керівництва держави буде обраний подальший шлях боротьби за Україну в ПАРЄ, наразі не відомо. Тому звернемося до деяких аспектів розуміння цієї проблеми, які залишаються поза увагою сторін.
З моменту винесення (і посилення згодом) санкцій ЄС і ПАРЄ по відношенню до РФ за агресію проти України Кремль намагався розвернути цього «воза» в протилежний бік. Суперечки і цілі баталії щодо прийнятих рішень відбувалися не лише в комітетах і залі засідань, а й в публічному просторі всієї Європи і цілого світу. Треба визнати, що можливості комунікаційно-контентної присутності, впливу та домінування РФ на європейські громади спецслужби, очільники країн та експерти не змогли вчасно оцінити, і відповідно передбачити наслідки цих гібридних агресій проти європейських цінностей. Усвідомлення масштабів загрози інформаційно-пропагандистського впливу Кремля на результати волевиявлення європейців відбулося лише буквально за півроку до виборів у європарламент у травні 2019 р.
Однак це лише одна з багатьох проблем, які виникли перед демократичною Європою з початком багатовимірної агресії Кремля проти континенту і України зокрема. І доводиться констатувати, що ці комплексні виклики і перманентні загрози об’єднана Європа не бачить або, що більш прикро, її істеблішмент бачити і адекватно реагувати не хоче.
Йдеться про кардинальне оновлення міжнародного законодавства, оскільки попереднє, яке базувалося на розумінні глобальних процесів після Другої світової війни, безнадійно застаріло, а в окремих випадках перестало діяти або було зруйноване путінським режимом та його геополітичними сателітами.
Тут перед усім постає нормотворча тема та вся палітра дискурсу війни і тероризму. В сучасних динамічних умовах, коли завдяки швидкості перебігу подій і розвитку ситуацій, звичні явища суттєво змінюють свої внутрішні характеристики, питання усвідомлення і визнання подібного явища-виклику, нормотворча імплементація в національне і міжнародне право поняття глобального гібридного тероризму (ГГТ) стає ключовим в системі міжнародної безпеки. Тому що ГГТ проявляється як нова якість масштабів, темпів і глибини руйнування не лише державності України та інших країн світу, а й механізмом ліквідації основ планетарної мирної світобудови. Наразі тема ГГТ не сприймається світовою спільнотою як першочергова небезпека. А вона такою є в реаліях, тим паче, що за більшістю світових конфліктів (Грузія, Україна, Сирія тощо) або глобальними порушеннями демократичних устоїв (Брекзит, президентські вибори у США, референдум у Каталонії, брутальні втручання в геополітичний вибір Чорногорії і Північної Македонії тощо) стирчать навіть не вуха Кремля, а весь путінський режим.
Загравання і партнерська риторика демократичної Європи з нинішньою путінською РФ, яка є надвеликим ринком збуту, продиктовані меркантильними, а точніше цинічними інтересами, в яких з дивною швидкістю розчиняються уславлені в підручниках демократичні цінності об’єднаної Європи, національних спільнот іпересічних мешканців континенту. Кількість так званих Putinversteher – людей, які розуміють Путіна – в середовищі очільників держав, урядів, політичних партій і громадських рухів, чиновників за останні роки значно виросла. Вони стали «розуміти» путінський режим, посилаючись на турботу про простих росіян, яких нині майже 140 мільйонів (на цьому тлі проблеми якихось 40 млн українців чи майже 4 мільйонів грузин відходять на другий план). До таких симпатиків передусім відноситься генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд, який відвідав РФ в червні минулого року і був з радістю прийнятий В. Путіним. Пан Ягланд під час каденції, яка вже завершується, всіляко намагався повернути росіян до ПАРЄ. І, мабуть, зміна правил формування комітетів ПАРЄ на початку цього року, в результаті якого українці позбавили місць у комітетах, насамперед регламентному, було продуманим далекоглядним планом, який і реалізувався в ніч на 25 червня.
Не хотілося б думати, що це абсолютна правда, але неупереджений аналіз ситуації підказує, що ми маємо справу із банальним зговором європейських еліт об’єднаної Європи із керівництвом путінської РФ. Адже серйозно сприймати тезу, про те, що недофінсування ПАРЄ в результаті несплати росіянами внесків у сумі близько 70 мільйонів євро є насправді тією причиною, заради якої була проголосована резолюція про повернення делегації Кремля. Очевидно, що йдеться про інші суми, великі грошові потоки легального і нелегального характеру європейського та світовогокапіталу, який вважає, що фінансові інтереси не мають нічого спільного із мирною перспективою європейського життя.
Історія свідчить, що усвідомлення таких помилок приходило разом із свистом перших бомб, що падали на мирні міста. Підтвердженням намірів РФ може слугувати Грузія і Україна. Але в нинішніх умовах глобалізації кардинально змінилася парадигма насилля, її масштаби та формати. Бомбити Європу Кремль наразі не буде. Він заставить її, зокрема через домінування в комунікаційно-контентних дискурсах еліт і громад, працюватиме на себе і виконувати його волю. Це і є одним із головних чинників нинішньої сутності явища, яке науковцями і політиками-геостратегами визначено як глобальний гібридний тероризм.
Росія не визнає міжнародне законодавство з грудня 2016 року і закріпила цю позицію на законодавчому рівні. За таких умов говорити про те, що присутність путінської делегації, у складі якої є представники окупованого Криму, дасть змогу вплинути на вирішення проблем простих росіян є блюзнірством і правничою дикістю. Всім відомо, що рішення ЄСПЛ за російськими позовами, винесеними впродовж останніх років, були переглянуті Конституційним судом РФ. Звісно, на користь діючого режиму РФ.
На сьогодні у європейських справах право сили перемагає силу права. Ця реальна геостратегічнанебезпека може привести до сумних і навіть трагічних результатів у Європі. Владу, за підтримки демократичної більшості, можуть отримати абсолютні популісти і політичні пройдисвіти, які задля утримання своїх статусів не гребуватимуть встановленням тоталітарних режимів. Тоді будуть зруйновані не лише європейські цінності. Згине сама Європа, бо наступним кроком диктаторів зажди є територіальний переділ. Так під ритми комунікаційно-контентних агресій Кремля, які вміло нав’язують пересічному європейцю тезу про громадянську війну в Україні, у двері Європи може постукати остання світова війна.