До глобальних загроз, перед якими постало міжнародне співтовариство, віднесені взаємовідносини, зокрема у торговельній сфері, між США і Китаєм. Торговельна війна двох найпотужніших держав, технологічна гонитва, яка може кардинально змінити звичну геополітичну «розкладку» на міжнародній арені, потрясіння Євросоюзу Брексітом і навіть проблеми африканського Сахеля, який здається дуже далеким від Європи, але через порушення екологічної рівноваги може дати знати про себе скрізь по світу вже в найближчому часі — все це і багато іншого є предметом занепокоєння міжнародних гравців першого рівня. Як в цій ситуації бачиться роль Європейського Союзу, чи є йому місце в майбутньому між азійським і північноамериканським полюсами, чи не призведе хрупкість молодої демократії країн Східної Європи до нових потрясінь і навіть фізичних конфліктів — готової відповіді у нинішнього європейського політичного істеблішменту, а значить і у відповідних експертно-професійних інституцій, на жаль, немає.
На цьому тлі Україна якось непомітно відійшла на другий план. Більше того, проблематика, пов’язана з нашою країною, набула в геостратегічному дискурсі дещо іншого стилістичного відтінку. У викладі авторів доповіді на Мюнхені-2018 це звучить як «війна в Україні і довкола неї». Асоціативно, в контекстному вимірі публічних потоків, «війна в Україні» набуває семантичного окрасу «громадянська війна в Україні». Переведення країни в публічній площині глобального світу в статус такої, де йде внутрішня війна, автоматично тягне за собою зміну пріоритетів по відношенню до України з боку стратегічних, і не дуже, партнерів. Скажете, занадто згущені фарби і такого бути не може? Ще рік тому можна було б з цим погодитись. Але зараз дуже випукло видно, як змінилась тональність багатьох міжнародних інституцій і статусних персон щодо України. Ось короткий перелік їхніх претензій — відсутні продуктивні реформи, ігнорування вимог щодо створення Антикорупційного суду, високий рівень корупції, в якому лідируючі позиції займають топ-чиновники і політичні діячі, недоброчесність з боку перших осіб держави... Якщо додати до цього те, що за кілька місяців рух країни вперед просто зупиниться, оскільки весь «бомонд» кинеться на вибори, то картина вимальовується далеко не райдужна.
За таких умов наполегливе і витончене просування в публічному дискурсі терміну «війна (розуміється, громадянська) в Україні» є очевидною перемогою технологічно-дипломатичних сервісів та центрів Кремля. Наразі локальною, але від цього не набагато легше.
На підтвердження хочу навести досить цікавий з точки зору характеристики місцевизначення України на міжнародній арені факт. Йдеться про щорічний вимір Індекса демократії у світі, який проводить відомий британський центр EIU (The Economist Intelligence Unit). Він є «мізками» медіакомпанії The Economist Group, що випускає брендовий щотижневик The Economist.
Із чотирьох категорій - «повні демократії», «недосконалі демократії», «перехідні режими» та «авторитарні режими» - рейтинг України стабільно утримується в «перехідних режимах» з місцем від 88 до 83. Однак не це нам цікаво в цьому традиційному дослідженні. Нашу увагу привертає те, що з року в рік (принаймні, з 2014) EIU демонструє світові стан справ в Україні характеристиками-визначеннями нібито знятими з вуст кремлівських лиходіїв - «насильницькі вуличні протести», «сепаратисти», «гібридний режим» і нарешті — «громадянська війна». Залишається додати, що на думку експертів, до цього дослідження з року і рік докладають руку кремлівські спеціалісти з визначення стану «демократії» у світі.
Тут хотів би зробити деякі зауваження щодо Мюнхена (Munich Security Conference) і Лондона (EIU) для того, щоб з’ясувати вихідні позиції і світовий дискурс, в якому зараз представлена Україна.
На конференції у Мюнхені щорічно визначаються топ-загрози для нинішнього стану світової безпеки. Однак застосовується, як на мене, не зовсім вірний методологічний підхід щодо визначення сучасних небезпек. Тобто, він був вірний з позицій індустріальної епохи, яка переважно оперувала статусами та ієрархіями геополітичного характеру. Але для епохи цифрової це має бути зовсім інша вихідна точка. Оцінка загроз — це, передусім, оцінка оперативної ситуації на цей момент. Завдяки такому підходу ми отримуємо фіксацію (перелік) певних негараздів і починаємо думати, як їх обійти або уникнути, бо вони вже є і діють. Однак тут головним недоліком є те, що ситуація може швидко змінитися і реація світового співтовариства запізниться. Хочу одразу наголосити, що не варто думати, що в глобальних масштабах можливі довгі реакції і таке ж довге реагування. В нинішніх динаміках спокійність попередніх століть спресовується в десятки разів і переходить в миттєвість прийняття рішення і його втілення в життя.
Саме тому варто при оцінці нинішніх безпекових станів глобального світу сучасної цивілізації оперувати термінологічним масштабом викликів як темою глобального і перспективного бачення майбутніх успіхів і провалів, яких бажано уникнути. Проголошення стану світової безпеки як можливості падіння в прірву, хоча і несе надію-повернення назад у заголовку, насправді створює атмосферу безвиході, безпорадності в протидії тощо. Хоча, якщо по суті, це більше нагадує комунікаційно-контентний маркетинг в погоні за публічною увагою. А це абсолютно співпадає з кремлівською гібридно-месіанською лінією кінця світу, яка спонукає до утвердження імплементації стилістик тотального цинізму і абсолютної глобальної перспективи сили (війни) як способу вирішення нагальних проблем.
Саме тому ми не маємо права говорити про те, що у 2017 році Збройні Сили України «...по деяким напрямам просунулись на 10 і більше кілометрів і покращивши свої позиції», бо це знову ж таки дискурс (і водночас геостратегічно-ігровий мем) війни. Він укладається в путінську стилістику і шаблони комунікаційно-контентних агресій як виду глобальної експансії Кремля. До того ж, такі публічно-посадові формулювання є підтвердженням протиріччя із загальною лінією, яку політично і дипломатично утримує Україна ось уже четвертий рік. Маємо стверджувати те, що Україна дотримується Мінських угод і відновлює українську владу на територіях (за рішеннями Мінських домовленостей), які знаходяться в так званій сірій зоні. Маємо говорити, що ми протистоїмо террористичним організаціям путінського режиму і наше просування — це рятування українських громадян від свавілля і беззаконня кремлівським найманців, від заручництва в глобальних масштабах і форматах, що постійно продукує путінізм.
Маємо розуміти (особливо на вищому державно-менеджерському рівні), що дискурс війни - безмежний, цинічний і безперспективний для держави і суспільства. Бо він неодмінно завершується тим, що гібридна війна породжує гібридний мир і саме це і є нібито сталою характеристикою і станом сучасного світу. А що ще більше потрібно путінцям і їхнім сателітам, якщо світ перейде на їхню геополітичну та геостратегічну риторику і прийме таким чином їхні правила гри не лише в Україні, а й в цілому світі?
Щодо Індексу EIU, то хочу зауважити, що оцінка демократії з позиції індустріальної епохи - це моветон. Чому? Тому що в сучасних динаміках авторитарні, деспотичні, тоталітарні режими мімікрують під демократичні, що спотворює реальну дійсність і розбиває вщент традиційні цінності цивілізаційного світу. Завдяки механізмам і інструментарію демократії — ЗМІ, дипломатичним установам, громадським рухам, освітнім програмам тощо — такі режими трансформували статусні і ритуальні речі періоду геополітичної ієрархії під власні потреби.
В сучасному глобальному динамічному світі, коли горизонт країн перетворюється в якість і коли невеличка країна може мати дуже потужний цивілізаційний вплив (кадровий, інноваційний, креативний, культурний тощо) питання якості демократії, особливо її характеристик (індексів, рейтингів, статусів тощо) потрібно докорінно змінювати. Потрібне усвідомлення з боку міжнародного співтовариства того, що демократія не має бути національним, державним чи навіть континентальним явищем. Демократія має бути ціннісною умовою мирного співіснування цивілізаційного світу і відповідати за онлайн-сервіси, які будуються на інфраструктурних можливостях мирної планети.
...Десятого лютого на зупинці комунального автотранспорту виникла суперечка між двома чоловіками. Перший, учасник АТО, намагався увійти до салону маршрутки поза чергою, другий, шеф-кухар ресторану, був проти цього. Учасник АТО купленим поряд із зупинкою ножем убив цивільну особу, в чому згодом зізнався представникам поліції. Конфлікт бойового і мирного життя вилився в дві життєві трагедії і висвітив глобальну проблему українського суспільства.
Ця трагедія є теж наслідком неадекватного публічного дискурсу-мему: «війна в Україні». Формується примітивний поділ протистояння (навіть антагонізм) - фронт і тил. Є ті, хто воює і ті, хто про це не бажає знати. Є суспільство, яке підтримує боротьбу з агресором, але воно задавлене також і проблемами власного виживання. Є посттравматичний синдром, від якого страждають більшість людей, що беруть участь в бойових діях. Є держава, яка четвертий рік вустами своїх топ-менеджерів розповідає про необхідність реабілітації (вірніше було б говорити про адаптацію) учасників АТО і яка наразі не спромоглася сформувати цілісну систему відновлення морального здоров’я наших захисників. Недостатньо на два-три тижні покласти бійця в госпіталь і міряти весь цей час йому тиск. Потрібно супроводжувати його і сім’ю по життю — професійно, технологічно, інклюзивно.
Публічне нав’язування «лінії війни» — дуже зручна тема для агресора. І він її використовує на повну, вбиваючи в голову наших співвітчизників і закордонних громад тезу про війну в Україні.
Лінія війни є зручною і для топ-чиновників, для яких війна — це бізнес.
Лінія війни зручна для всіх, хто не хоче миру і прогресу на планеті. Для тих, хто сповідує тотальний цинізм.
За всіма цими дискурсами війни - як права сильного творити беззаконня - стоїть глобальний гібридний агресор, провідником якого виступає нинішній путінський режим. До тих пір, допоки світова громада не підніметься над нав’язаним комунікаційно-контентними можливостями Кремля ігровим наративом - соціальні збурення-конфлікт-війна - не визнає, що маємо справу з глобальним агресором, і, нарешті, не змінить парадигму відсічі цьому агресору, зберігається небезпека планетарної катастрофи. Наразі чекати визнання цього від Munich Security Conference навряд-чи варто.