Політична рада партії "Опозиційний блок" доручила власній фракції у Верховній Раді подати звернення до Конституційного Суду України про визнання неконституційними окремих положень закону, що впроваджує пенсійну реформу, а також визнати таким, що не відповідає Конституції України, закон "Про освіту". Одночасно Опоблок вимагатиме визнати неконституційною вже прийняту медичну реформу.
Перед цим депутати Опоблоку зареєстрували у Верховній Раді проект постанови про скасування прийнятого парламентом Закону «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів».
Як заявила нардеп Наталя Королевська, Опоблок оскаржуватиме у Конституційному Суді всі реформи, ухвалені Верховною Радою України. Ця заява виглядає нічим іншим як ультиматумом діючій владі. Хоча, якщо відкинути політичні, партійні і особисті емоції, то це ультиматум українській державі московського царя Путіна, переданий через вірнопідданих українських холопів.
Не заперечую, до пенсійної і медичної реформи є багато претензій. Більше того, ці документи потребують серйозного переосмислення, не кажучи вже про практичне застосування. Тут якраз потрібна серйозна розмова і з урядовцями, які несуть відповідальність за концепт зазначених реформ, із народними депутатами, що просували законопроекти до остаточного прийняття. Потрібен тиск на владу – виконавчу і законодавчу, однак в межах правового поля, тобто домагатися внесення змін до цих документів. Але зупиняти повністю ці реформи аж ніяк не на часі.
Щодо закону «Про освіту», то звернення до Конституційного Суду вважається явною диверсією.
З цієї ж серії і «революційні» виступи біля Верховної Ради, які почалися з яскравих картинок по телевізору і переросли в маргінальні потуги внутрішніх «розборок» різних сегментів ненайкращої версії Майданної влади.
Втім, нинішні реалії є відображенням ще однієї проблеми державного рівня. Маю на увазі розвиток і удосконалення механізмів реальної демократії. Натомість маємо її імітацію, яка постійно виносить на поверхню суспільної атмосфери різноманітний бруд і недоноски. От і нинішня ситуація в країні із цієї ж серії реваншистських наступів і демократичних слабкостей.
Насправді, для уникнення багатьох парламентських непорозумінь, вуличних обструкцій, владних провалів, інших відвертих і прихованих провокацій і диверсій внутрішнього та зовнішнього характеру необхідно було реформаторську діяльність розпочати з повного перезавантаження основного законодавчого органу країни. Тим паче, що ця проблема винесена на рівень ЄС. Ще минулого року у Європарламенті був презентований план реформування Верховної Ради України. Задля дискусії навколо «дорожньої карти» для українського парламенту, яку запропонував колишній очільник Європарламенту Пат Кокс, до Брюселю прибули кілька десятків вітчизняних народних обранців. Вони отримали документ щодо реформування із 52 рекомендаціями. Здається, з тих пір ми ні про цей документ, ні про реальні кроки реформування нічого більше не чули, хіба що уривками чи ситуативно, коли сплески уваги виникали під тиском євровейських партнерів.
Найближчим часом має нібито відбутись візит пана Кокса в Україну. Можливо, тоді ми дізнаємось щось конкретне про стан організаційно-регламентного реформування українського парламенту.
Наразі я би хотів звернути увагу громадськості на проблематику парламентського існування опозиції та позапарламентських політичних сил.
Регламент ВР не має, зокрема, інструментів публічного донесення позиції опозиції до громадськості, відсутні також паритетне (контролююче) представлення її в структурі парламенту та механізм квотного розгляду законопроектів від опозиції, а також права формування спеціальних комісій для розслідування певних негативів державного рівня.
За відсутності парламентсько-публічних механізмів донесення системних поглядів до громадськості, опозиційні парламентські та позапарламентські сили вибирають інший шлях — продукують суспільне збурення вуличного характеру і регіонального виконання. Це збурення формується за законами технологічного маркетингу принижень та руйнувань суспільного спокою, громадянської відповідальності, суспільно-державного партнерства.
Якщо говорити про конкретний випадок — направлення до Конституційного Суду звернення депутатів Опозиційного блоку про визнання неконституційними окремих положень закону, що впроваджує пенсійну реформу, а також відміни закону "Про освіту" — то це є ще одним потужним організаційно-правовим засобом здіймання в перспективі хвилі народного обурення. Цей засіб стає надефективним якраз через нереалізацію даного звернення в Конституційному суді — Опоблок отримує майданчик не лише для вітчизняного, але й міжнародного позиціонування та перспектив втримання дипломатично-публічного дискурсу подовженої дії.
Таким чином — як приклад — відбувається агентурно-московська антидержавна діяльність певних парламентських та позапарламентських політичних сил, які щосили намагаються розхитати та, зрештою, знищити нинішню версію влади Майданної України.
Зараз — в умовах становлення української демократії в глобальних масштбах мирної цивілізації — ми маємо вести технологічно-проектну дискусію про створення сучасного інституту парламентської системи, яка б відповідала демократичним нормам традицій та глобальним викликам на базі загальноцивілізаційних принципів і могла утримувати парламентську та, відповідно, загальнодержавну ситуацію в стані перспективного розвитку, а не постійних катаклізмів як стратегічного реваншу антидержавних сил.
Тому громадськість має вимагати зараз невідкладної і докорінної функціонально-технологічної модернізації Верховної Ради. Вона мала би передбачати, зокрема, імплементацію нових регламентів та визнання статусу, прав та відповідальності парламентської опозиції, позапарламентських політичних сил, які потерпають від однобокості регламентів вибіркового партійного фінансування чи розмаїття монополізмів в повсякденному житті Майданної України. Іншими словами, нам вкрай необхідна сучасна, але дієва модель парламентаризму мирної цивілізації, в якій безумовне парламентське протистояння партійно-політичних сил має давати на виході синергетичний державницький ефект поступу та розширення можливостей. І тут найдієвішим механізмом реалізації поступального руху країни через законодавчу сферу може виступати технологічно-проектна публічна дискусія як право представлення засадничих проблем громадянського суспільства в умовах пришвидшення глобалізації світового співтовариства. Тоді зникне необхідність оперування вуличними технологіями псевдобунтівних стилістик в процесі донесення своєї парламентської та позапарламентської позиції. Зникне і сенс перспективи конституційно-судового реваншу як ефективної моделі нищення позитивних змін у засадничих підвалинах українського державництва періоду 2014-2017 років.
Одним із завдань, які виокремив екс-президент Європарламенту Пат Кокс для Верховної Ради України, було встановлення парламентом «невід’ємного зв’язку з громадянами». Здається, наразі вітчизняний парламент це завдання так і не виконав.