По-перше, це свідоме ігнорування інтересів споживачів, клієнтів – класична риса сучасного українського бізнесу доби дикого капіталістичного феодалізму. Попри те, що я плачу за проїзд не такі вже маленькі гроші, водії вважають нормальним не виконати мою законну вимогу, вважать нормальним, що їх «залізні коні», не миті від часу сходження з заводського конвеєру, вважають нормальним курити в салоні чи вмикати на повну гучність «блатняк». Так само, як продавщиця в магазині, у відкриту обрахувавши, не вважає за потрібне вибачитися на зауваження. Чи консультант у супермаркеті, що не може бодай переказати дані з цінника, бо «п’ятниця і він вже думками на пікніку» (реальна цитата-пояснення на моє обурення рівнем обслуговування). Чи таксисти, що приїжджають коли заманеться і куди заманеться, а ти мусиш ковиляти до них калюжами, бо «нема де розвернутися»…
Оооо, київські таксисти… Я міг би присвятити їм окремий запис, та що там – сагу. Користуюсь їх послугами не так часто, але вражень цей сервіс залишає чимало. Ні, я б збрехав, сказавши, що вони усі одним миром мазані. У половині випадків – це відповідальні й чемні люди, часом навіть – цікаві співрозмовники. Але ось у другій половині… Спізнення, помилки, хамство, брудні машини… І це не згадуючи про те, що до пішоходів переважна більшість таксистів ставиться (висновок роблю на підставі власного чималенького пішохідного досвіду) у стилі «Встиг вискочити з-під коліс – то й добре, а те що світло зелене чи перехід – не важливо». Ну та, власне, мова не про таксистів, а загалом про «бізнес по-українськи». З усіма його огидними недоліками, коли навіть за сплачені чималенькі гроші все одно отримуєш необов’язковість, неакуратність, неякісне etc.
Тож (можете з цього місця кидати в мене каменюками), коли починають казати як тяжко живеться бізнесменам і яка щодо них погана влада (зараз мова не про персоналії, я такі розмови чув при всіх президентах та прем’єрах), так і кортить сказати: «А самі-то що? Жируєте на грошах бюджетників та білозарплатників, а нормально нічого не робите. Купа пільг у вас, а нормального обслуговування знайдеш, тільки перетнувши державний кордон у західному напрямку». Ще одна моя персональна крамола – часом аж кортить (недовго, але сильно), щоб у нас було тоталітарне суспільство, аби було куди поскаржитися і було кому притиснути за хамство щодо простих людей.
Втім, повертаємося до ситуації в маршрутці. Другий аспект – на зупинці, яку проїхали, окрім мене, мали вийти ще дві людини. Вони змовчали на хамство водія, а я, каюся – грішний, не змовчав, а зробив йому досить різко зауваження (втім, в межах пристойності та норм літературної мови). Причини чому ми (бо я й сам так частенько поводжусь) мовчимо, коли з нами поводяться по-хамськи, не розумію. Пояснень може бути купа, ще й з довіском – психологічних, історичних, культурологічних, але остаточної відповіді нема…
Аспект третій – поведінка водія. Напевно (принаймні, хотілося б вірити), це в душі – хороша людина. Принаймні з виразу його обличчя, побаченого у дзеркалі, мені здалося, що йому таки соромно за свої дії (бо я бачив і таких маршрутників, яким явно не було соромно за своє хамство). Але, тим не менше, він не зупинився і не вибачився. Чому? Чому дорослі люди (молодь – питання окреме), навіть ті, що розуміють неправильність вчиненого ними, не зупиняються (у переносному, а не в прямо-автомобільному значенні) й продовжують робити так, щоб іншим було гірше? Тут пояснень, як і у другому аспекті, можна навести мільйон. От тільки знову без відповіді, яка б усе пояснила.
Знаєте, серед кириличних інтернет-користувачів часто гуляють фрази «країну врятують масові розстріли» чи «країну врятує каральна психіатрія». Я й сам інколи так віджартовувався, адже зрозуміло, що це передусім жарт (для мільйонів) і лише для одиниць (на щастя) – конкретна політична програма. Та останнім часом я все частіше повторюю іншу цитату, що зачепилася в підсвідомості з тексту когось з вітчизняних публіцистів (не впевнений у дослівності, але зміст передаю): «Українці триста років чекали незалежності – Господь не витримав такого нахабства і дав їм незалежність. Тепер ще триста років почекаємо добробуту, нам нікуди поспішати». Щось мені підказує, що воно на таке й вийде…