Переглядав нещодавно гумористичний альманах «Мітла» на 1952 рік, виданий в діаспорі. Щоправда, не в оригіналі, а скан (хвала ері цифрових технологій!). Там був і жартівливий вірш, підписаний Артимом Спицею, який починався так:
«І знову рік пройшов, мов стрілив із гармати,
І знову цей самий Нового року звук:
Все грошей брак… Що буде? І власної брак хати…
Тож сміх дзвінкий в житті – це справді білий крук».
Як бачите – шістдесят років промайнуло, а практично нічого в базових речах не змінилося. Квартирне питання так і не вирішено (лише псує, говорячи мовою булгаковських героїв, і надалі людей, навіть ген-ген далеко від Білокам’яної), грошей усе так само не вистачає, універсальним засобом боротьби з рутиною буднів залишається здоровий сміх.
Власне, цей вірш мені нагадав про ще один колись десь вичитаний факт. Мовляв, у найстарішому відомому людству письмовому тексті якийсь давньоєгипетський мудрець зафіксував загальний занепад моралі, жахливу поведінку сучасної йому молоді та спрогнозував глобальну катастрофу суспільства у найближчу п’ятирічку. Минуло кілька тисячоліть, а цей діагноз можна повторювати й зараз.
І в цьому контексті розмови про незмінність людської натури не можу відмовити собі в задоволенні процитувати кілька уривків з інтерв’ю, які наші вчені провели у 2008 р. зі сторічними мешканцями Гуцульщини.
103-річний гуцул Олексій Данилюк, приміром, робить висновок: «Типер одні люде лихо роб’їт другим людем – тай зато мало жиют». Мушу тут не погодитися з ним щодо того, що такої раніше такого не було. Було, українська історія, якщо зняти позолоту пафосу, відсотків на 90 – фіксація того, як одні робили лихо іншим… З іншого боку, не можу не визнати, що порівняно навіть з часом моїх відносно невіддалених дитинства та юності градус злісності й агресії в суспільстві став помітно більший (страшно подумати, щоб було б, якби не було у нас серіалів, сканвордів та шести соток). Чи може правильніше сказати, що вони стали більш явними, не таким прихованим?
Чи можливо причина все ж у тому, що пан Олексій описав так: «Колис горівку пили однов маленьков порційков на десіть грамыв і тов ші ділилиси. Старших людий уважєли, а типер усьо стало ни так… Типер бувают такі весіля, шо зводітси бырше до їди тай питя, а заспівати й загуляти по гуцульски мало хто беретси».
З іншого боку, 102-річна Марія Зітинюк розповіла, приміром, про таке (події відбувають за часів Австро-Угорщини): «Никола Шкірчуків склав про діда цілу співанку, єк вын на весілю у Їлци п’єний, одним ударом бартки убив Ґуцина. Але Городенка [коханка діда] їго викупила з кремінару. Судія за великі гроші написав у карті, шо Ґуцин ни выд удару бартки умер, а шо у него із великої злості пукло серце… Єк дєдя [тато] вийшов з Австрийскої войни [Першої світової] і узнав, шо мама лишила нас самих і пишла з маскалями, то цілий рік спав з сокєров (дєдя був би маму зарубав), а витак женивси на другий жынці. А ми троє лишилиси жити з Плаюком тай Плаючков [дідусь і бабуся пані Марії]…». Хіба ж не нагадує відомі практично кожному з нас історії з життя знайомих чи сусідів? Наче й не пройшло ста років з того часу. Все ж таки людська натура – одна й з найстабільніших речей у нашій Галактиці.
Ну а цитований на початку вірш шістдесятирічної витримки закінчується такими рядками:
«Тож, друзі, смійтесь все! В тяжку і ясну днину,
А жартами всю погань бийте аж до тла!
Не гніть перед ніким, лиш випростуйте спину,
І жийте много літ, а з вами теж «Мітла»!».
Додати до цього можу хіба що тільки ще одну цитату від Олексія Данилюка: «Я битий був від усіх, але так Господь Бог дав, шо я ші жию, а тих, шо мене били, вже давно нима на цим світі… Бо, шо робиш другому, то й тобі буде!».