Історія кожної країни є унікальною. Але й усвідомлення того, що саме ми створюємо цю історію – дуже важливе. Чи не кожна держава, якою ми зараз захоплюємось, колись пройшла свій шлях становлення. І у кожної він був непростим, тривалим та виснажливим. І в масштабах світової історії ми, як країна, лише почали долати свій. А враховуючи досвід тих, хто дійсно має право давати нам цінні поради, чиї досягнення не можна поставити під сумнів, нам щиро та наполегливо радять наступне – разом із стримуванням збройної агресії РФ ми маємо зосередитись саме на освіті тих, хто зміцнюватиме та відновлюватиме Україну в майбутньому. Після нашої перемоги та встановлення омріяної історичної справедливості справа буде здебільшого за тими, хто значно молодший за нас. Саме так: молодь то є наше майбутнє.
Отже, з усього заплутаного простим та зрозумілим вбачається лише одне – чим більше ми інвестуємо сьогодні в освіту майбутніх «агентів змін», тим вищими будуть стандарти нашого життя завтра. І мова не тільки про пенсії, а швидше про якість абсолютно всього, що нас оточуватиме.
Незалежно від того, скільки триватиме тимчасова окупація окремих територій України, реінтеграція розумів і сердець має продовжуватись вже і зараз. І починатися вона повинна з молоді. Цього року Україна створила унікальні умови для дітей, які багато років були позбавлені базового конституційного права – права на освіту. Окрім того, що всі університети країни відкрили цим дітям свої двері, вони також змогли пройти літні підготовчі курси, отримати стипендію, яка хоч частково компенсувала витрати на дорогу з ТОТ (що часто дорівнює вартості та часу «трансатлантики»), та, головне, адаптуватись до початку нового життя у вільній Україні. Натомість, не кожен пересічний українець може повномаcштабно зрозуміти реальну «ціну» рішення про вступ дитини з тимчасово окупованих територій в університет на території вільної України. Так само, як і не зможе уявити, що таке жити в окупації та бути при цьому носієм українських цінностей. У соціальних мережах все виглядає простіше та однозначніше.
Але чому ці діти потрібні Україні ледь не більше, чим ми їм? Тому що саме через освітню комунікацію молодь вільної України здатна усвідомити реалії, в яких живуть їх однолітки за лінією дотику. Саме через співставлення «реальностей» молоде покоління вільної України відкриє для себе те, що не просуває контекстна реклама в інстаграмі або тік-тоці. Це не просто досвід... це навіть не життя, а виживання дітей, які знаходяться там в заручниках окупаційних режимів РФ.
Це виживання і утиски прав і свобод, які, на жаль, стали звичною частиною життя наших дітей в окупації. «Комендантська година» для підлітка з Києва – це сторінка з підручника історії; для підлітка за лінією дотику – це норма його життя. Завдяки розширенню поглядів та ракурсів, діти зможуть інакше подивитись на поточну ситуацію, а з часом це зможуть зробити і їх батьки. Це стосується всіх питань без виключення. Ми всі хочемо бути ближчими до своїх дітей, хочемо бути для них цікавими та авторитетними. Отже, саме завдяки взаємній комунікації нових поколінь українців (незалежно від місця народження) має бути удосконалене або навіть створене нове бачення та стратегія розвитку України. Яку б політику ми не розробляли зараз, саме наступні покоління будуть втілювати її в життя.
Наше основне завдання – створити освітні умови. Для дітей по обидві сторони лінії дотику. Адже це про можливість бачити різні складові однієї, єдиної країни, яку незабаром це покоління буде розбудовувати та зміцнювати.
Слово "свобода" може мати далеко не одне значення. Як і не однакову "цінність". Діти, які виросли в режимі окупації, є заручниками обставин та часу. І саме тому найціннішою цитатою дитини з Донеччини, Луганщини чи Криму, яка вступила до українського університету за окремою квотою, є цитата «я тут вільний».
Звільнений з полону російських бойовиків український філософ Ігор Козловський визначає свободу, як найвиразніший показник людської сутності. Молодь, яка сформувалась в умовах ворожої російської пропаганди та залякувань, але при цьому свідомо прийняла рішення їхати навчатись на територію вільної України, не має комусь доводити своє право на свободу. Ціну за цю неї вона вже сплатила своїм дитинством. Ну а вибір української освіти – є процесом зміцненням національної безпеки, прикладом дієвого патріотизму, а не сухої теорії національної ідентичності.
Все буде Україна!