Якщо хочеш побудувати корабель, не треба запрошувати людей, планувати, ділити роботу, доставати інструменти. Треба захопити людей думкою про нескінченність моря (Антуан де Сент-Екзюпері)
Можна довго розмірковувати з приводу політичних, геополітичних, економічних та інших чинників євро інтеграційних прагнень України. Окрім того, безліч аналітиків, політиків, журналістів та навіть простих дописувачів в соціальних мережах та інтернет форумах сказали своє вагоме слово з цього приводу. Багато дискусій, і доволі бурхливих, точиться навколо цієї теми, як в експертному середовищі, так і безпосередньо в суспільстві. Звісно, останнім часом, увагу багатьох було прикуто до зовнішньополітичних кроків українських керманичів, що своїми діями, на перший погляд, не є достатньо послідовними, радше навпаки. Офіційно оголошено про євроінтеграційний вектор, на виконанні урядових установ знаходяться відповідні плани дій. Протягом останнього десятиріччя ведеться переговорний процес з ЄС, європейською стороною надаються значні обсяги фінансової допомоги спрямовані на кроки з наближення України до ЄС, зокрема на здійснення реформ і навіть тривалий час існував центральний орган виконавчої влади – Міністерство економіки та з європейської інтеграції. Варто відзначити, що протягом останнього періоду було здійснено значний поступ в цьому напрямку. Відбувається постійний процес з адоптації національного законодавства до європейського, всі законодавчі акти проходять висновок на відповідність Acquis communautaire. Отже, з формальної точки зору, українською стороною виконуються євро інтеграційні зобов’язання.
Проте чи так це насправді? І наскільки ближчими Україна та українці стали до європейців? Останні опитування громадськості відображають суттєві зміни в суспільстві за останні 10 років, якщо в середині 2000их років більшість українців прагнула прискорення інтеграції до ЄС, то на сьогодні більшість прагне жити в країнах ЄС. На моє тверде переконання саме українці – звичайні пересічні громадяни відповідальні за майбутнє своє держави. Ми є відповідальними за країну, в якій ми воліли, щоб жили наші діти і за докладені особисті зусилля на відповідні перетворення і зрушення в нашій свідомості. Ми є відповідальними за владу, яку ми обираємо і яка має реалізовувати волю народу. Ми є відповідальними за опозицію, яка в разі незгоди з діями влади має пропонувати і здійснювати альтернативні заходи.
Європерспективи України залежать лише від її громадян, а не від урядовців, які в обмін на ті чи інші поступки з боку могутніх сусідів обиратимуть подальший шлях розвитку чи зубожіння, і не від геополітичних центрів прийняття рішень, які свої стратегії корегують відповідно до нагальних потреб та світової кон’юнктури. І якщо в країні відсутні лідери, які готові були б «захопити людей думкою про нескінченність моря», чому б кожному особисто не виплекати в собі таке прагнення і усвідомлено діяти на досягнення мети. Приміром, розпочати з поваги та терпимості до оточуючих. Хоча б спробувати здійснювати кроки до відновлення правової держави через слідування законам і вихованню такої правової культури в нащадках. І навіть через недосконалість законодавства здійснювати ініціативні кроки, які можуть слугувати прикладом для інших. Можливо, варто почати з маленьких кроків, що будуть справжніми діями, аніж витрачати час на тривалі дискусії та роздуми.