Анатолій мешкає у Покровську – районному центрі західного Донбасу. Місто, що раніше називалося Красноармійськ, ніколи не було окуповане і не зазнавало обстрілів. Раніше дістатися звідси до Донецька можна було за годину, сьогодні відстань у 60 кілометрів до обласного центру долається через КПП значно довше. Зараз Покровськ – одне із перших міст регіону, і готується стати центром об’єднаної громади. Єдине джерело доходу Анатолія – близько чотирьох тисяч гривень пенсії. Як і в кожної літньої людини, в нього інколи трапляються проблеми зі здоров’ям – у цей раз захворіли нирки. Анатолія госпіталізували у найближче урологічне відділення, що виявилося у зовсім іншому місті – Мирнограді, що майже в 15 кілометрів від Покровська. Обстежитися також довелося неблизько – відправили у Краматорськ, а це ще 80 кілометрів по вщент зруйнованій дорозі, яку очільник обласної військово-цивільної адміністрації вже не раз обіцяв відремонтувати.
Лікарі з Краматорська надали невтішні висновки – слід оперувати, і це можливо тільки або у Маріуполі (ще 240 кілометрів жахливої дороги на південь), або… у Донецьку. Вартість операції у Маріуполі – близько 22 тисяч гривень, а в Донецьку – майже 10 тисяч у перерахунку в гривню.
Складається парадоксальна ситуація – громадянин України змушений виїхати на окуповану територію, щоб пройти там лікування, бо це значно дешевше. Бо жодна урядова програма чи план не містить сьогодні системного комплексу заходів, що вирішували б питання розірваної внаслідок конфлікту інфраструктури.
Наприклад, у Донецьку до війни був доступний цілий кластер медичних послуг, якими користувалися жителі регіону і всієї країни – онкологічна допомога і хіміотерапія для дорослих і дітей, імплантація і кардіохірургія тощо. Частково ці послуги доступні і зараз - на окупованих територіях з лютого 2017 року діє так звана «Гуманітарна програма по возз’єднанню народу Донбасу». Відповідно до неї передбачена ціла низка пільг для «населення Донбасу, що проживає на підконтрольній Україні території», в тому числі – на медичні послуги.
Поки ватажки «ДНР» і «ЛНР» створюють і укріплюють зв’язки, українські можновладці не квапляться цього робити. Наприклад, урядовий план заходів внутрішньої політики для ОРДЛО, що також прийнятий взимку 2017-го, покладає на МОЗ лише загальні завдання. Серед них – надавати громадянам медичні послуги на контрольованій території, сприяти отриманню ліків від туберкульозу і ВІЛ/СНІДу на окупованій та допомагати доступу міжнародних гуманітарних організацій туди. Проте жоден облік громадян з окупації, що звернулися до медичних установ на підконтрольній території, не ведеться. Як і постачання ліків.
І це проблема не Міністерства охорони здоров’я. Загалом проблема значно ширша – у відсутності послідовності і системності державної політики зі збереження і зміцнення зв’язків з громадянами України в окупації. При цьому на сьогодні відсутній як перелік конкретних дій, що ефективно долали б проблему розірваності інфраструктури, спрощували надання сервісів громадянам з ОРДЛО, так і єдиний органі координації таких дій. Подобним органом мало б бути профільне Міністерство тимчасово окупованих територій, проте його очільника частіше можна побачити за кордоном, аніж на Донбасі. Тож поки політики розкидаються терміном «деокупація» чи «реінтеграція», не наповнюючи ці слова реальним сенсом, Анатолій оформлює собі перепустку у Донецьк.